Мій Шевченко

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Вже завтра ми святкуватимемо день народження Тараса Шевченка, вже завтра лунатимуть вірші, уривки поем, вже завтра ми згадуватимемо пророка…

    Так, пам’ять – потужна річ, яка не дає вмерти. Але чому ця пам’ять для нас чужа? Невже людина, яка не дожила й до 50 років, яка закохувала у себе кращих жінок Російської імперії, може зображатися як старий дід у кожусі? Хто і для чого нам створив такий образ?

    Одного разу від старшого друга почув цікаву річ: «Ти знаєш, я ніколи не любив українську літературу. У школі захоплювався російською, вони пишуть про любов, емоції , а ми тільки плачемо й шкодуємося»… Така, річ звісно має місце. В силу історичних процесів наша література дійсно зазнала багато втрат, проте є й багато цілком романтичних, інтимних творів. Зрозуміло, що виховуючи у школі нове покоління, яке бачить у своїх пророках старих заплаканих дідів, ніколи не отримаємо сильних особистостей.

    Якщо у Радянському союзі це робилося свідомо, то чому у незалежній Україні не змінять нарешті образ Шевченка на молодого чоловіка у елегантному костюмі, який він дійсно носив ? 

    Чи ми далі будемо захоплюватися «дисидентом» Висоцьким, який вільно їздив через кордом, натомість забуватимемо нашого Стуса?

    (Visited 80 times, 1 visits today)
  • 180x150