Вже завтра ми святкуватимемо день народження Тараса Шевченка, вже завтра лунатимуть вірші, уривки поем, вже завтра ми згадуватимемо пророка…
Так, пам’ять – потужна річ, яка не дає вмерти. Але чому ця пам’ять для нас чужа? Невже людина, яка не дожила й до 50 років, яка закохувала у себе кращих жінок Російської імперії, може зображатися як старий дід у кожусі? Хто і для чого нам створив такий образ?
Одного разу від старшого друга почув цікаву річ: «Ти знаєш, я ніколи не любив українську літературу. У школі захоплювався російською, вони пишуть про любов, емоції , а ми тільки плачемо й шкодуємося»… Така, річ звісно має місце. В силу історичних процесів наша література дійсно зазнала багато втрат, проте є й багато цілком романтичних, інтимних творів. Зрозуміло, що виховуючи у школі нове покоління, яке бачить у своїх пророках старих заплаканих дідів, ніколи не отримаємо сильних особистостей.
Якщо у Радянському союзі це робилося свідомо, то чому у незалежній Україні не змінять нарешті образ Шевченка на молодого чоловіка у елегантному костюмі, який він дійсно носив ?
Чи ми далі будемо захоплюватися «дисидентом» Висоцьким, який вільно їздив через кордом, натомість забуватимемо нашого Стуса?
