Не марні радощі

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Володя читав свої вірші, а я потихеньку цмулив горілку, за його рахунок, звісно. Час від часу, коли наша зустріч відбувалася у невеличкому кафе, де столики стояли доволі тісно, ловив подивовані погляди дівчат, як абсолютно не бентежили. Але потім Володя, хоча й творча натура, мабуть цілком раціонально вирішив, що ніж витрачатися на одинокого, хоча й вдячного споживача, перепрошую, слухача… Навіть не так, а поціновувача його щедрого таланту, краще знайти засоби для того, аби з цим ознайомився дещо більша частина людства. І зробив одну банальну річ – видав доволі небанальну книжку. У гарні твердій обкладинці з доволі оригінальним дизайном, прикрасивши її своїм фото у незмінному вже багато років ковбойському капелюсі. Та й назву дав теж з деякою претензією – «Календар марноти». Не знаю, не знаю… Єдине, що може сказати – автор цієї збірки Володимир Чипига – журналіст зі Снятина, трудився над нею далеко не марно.

    Про такі книжки кажуть, що їх пишуть усе життя. І річ не тільки в даті та означенні місця написання того чи іншого вірша, оповідання чи повісті. А куди тільки доля не заносила Володимира, про що він доволі дотепно описав в поемі …»Євгеній Онегін». Просто це книжка про саме життя: яка воно було, яке є нині. І персонажі, здебільшого, не літературні герої, а цілком реальні люди. Можливо тому вона й читається з захопленням. Узявся за першу сторінку і вже не можеш відірватися, поки не дійдеш до кінця. Ось так саме й читав біографічну повість «Остарбайтер» про Володіного батька _Михайла. Німеччина, УПА, арешт, радянський концтабір. Все описане простою і напрочуд соковитою мовою, де речення течуть як струмок і ніби не читаєш, а десь у затишній кухні слухаєш розповідь самого героя повісті. До того, ж вона ще довго не відпускає те. Знову повертаєшся в думках до вже прочитаних епізодів, щось муляє і раптом сам для себе визначаєш такий момент, що хоча тут йдеться про драматичні, подекуди навіть страшні події, але все описане без особливого трагізму, надриву. Складається враження, що постійний ризик, небезпека були нормою життя для героя і ні за чим, що з ним трапилося, він не шкодує. Сприйняв усе, визначене Богом, як справжній чоловік. Навіть десь був розчарований, що Володимир лише згадав фрагментарно подальшу батькову долю в неволі і на засланні. Переконаний, це також б захопило читачів.

    А поки довелося вдовільнитися якимось містичним детективом «Чорна книга», який також неможливо випустити з рук поки не дочитаєшся до розв’язки. Описана ситуація аж ніяк не нагадує моделяж, чим грішать чимало оповідань подібного жанру, і складається враження, що герої твору не вигадані, а реальні персонажі. А може так воно і є?..

    Бо ж, дійсно, більшість з того, що написано у цій книжці, про людей, які ще є і яких вже немає з нами, але завдяки авторові, пам’ять про них житиме не тільки у серцях рідних та знайомих. Не дивує й різноплановість та різножанровість збірки. Кумедні історії межують з сумними, реалії з вигадкою. Зауважу, що з великим задоволенням прочитав і те, що б назвав політичним памфлетом: «Вельбот чи ятаган». Спершу подумав, що це якась хімерія, але чим більше вчитувався, тим більше розумів, що йдеться ж про нас, українців – дійсно, рабів, піратів та наглядачів і нашу державу, порівняну з вітрильниками.
    Коли виклав свої думки про книжку Володимира Чипиги «Календар марноти» з якогось дива ознайомився з анотацією. Все ж її написав літературний критик, голова Спілки письменників Івано-Франківщини Євген Баран. З досадою виявив, що я нічого нового не написав. І треба було трудитися. Зрештою, я не літератор і навіть не критик, а звичайний журналіст. Але незабаром майнула дещо протилежна думка. Отож вже нібито двоє читачів знайшли тут, вибачте за пафос, реальні перли. То знайдуть й інші. Єдине шкода, що Володя представив тут далеко не все зі своєї літературної творчості, про що свідчить слово (вибране) під заголовком. Отже, нам ще є що у нього почитати…
     

    (Visited 32 times, 1 visits today)
  • 180x150