Автор: Ольга Деркачова

БОЛЬОВІ ТОЧКИ

Одна моя знайома запропонувала дещо збочену розвагу. Сідаєте в таксі і під час якої-небудь дурної російськомовної пісеньки, що лунає з програвача, кажете: «Який жах». У більшості випадків, таксист радісно підхопить тему і… почне говорити про погані дороги, або пробки, або владу. Не повірила їй. Перевірила. Направду так є… У контактних єдиноборствах є така хитрість: натискаєш на якусь неважливу периферійну больову точку супротивника, аби він інстинктивно зреагував на біль, залишивши без захисту точки вкрай важливіші. Щось таке відбувається зараз і з нами. Покоцані дороги – це та точка, на яку натискають зараз, щоб відволікти і десь натиснути ще сильніше. Бо дороги можна відремонтувати, а з несмаком та підміною культурного простору усе набагато складніше,

Буває і таке…

Ольга Нижник. Цього не може бути!.. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2015. – 196 с. У нашому суспільстві є нездорова мода критикувати і розкладати на множники усіх і вся. Найбільш розкритиковані в останні роки лікарі, вчителі, військові. Щодо військових, то нарешті, суспільство спам’яталося, але от лікарі і вчителі – то окрема тема. Якось мій тато сказав, що до початку моєї викладацької кар’єри він завжди був на боці дитини та її батьків, але побачивши викладацьку кухню зсередини… Але мова не про вчительській чи лікарський хліб, а про те, що нам бракує хорошої літератури про вчителів, лікарів, військових. Ні, не про те, як вони відчайдушно долають труднощі, рятують людей та світ, не про те, що їх кинули наодинці із системою, поставили у рамки говорінн

М’ятний чай

- Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? – вдавано сердито буркнула вона. – Я ж зробила тобі для цього спеціальну підставку. Диск, як вона його назвала, декупований? Техніка декупаж. Вічно вона щось таке віднайде-вигадає. Що колись було на тому диску? Улюблена музика? Старі фото? - Докторська дисертація, - розсміялася тоді вона. Тепер він ставитиме горнятка з чаєм на підставку з трояндами бузкового кольору (то вона визначила колір декупажних трояндочок). Ні, він так жодного разу і не поставив жодного горнятка на цю дискову підставку. Було шкода. То ж вона робила. Саме для нього. Колись… Листочки свіжої холодної м’яти тьмяніють у прозорому горняткові. Горнятко на блюдечку. Жодних тобі декупажних підставо-дисків. Виловлює один із них з окропу. На смак

СТРАХ

Зранку 14 листопала, прочитавши про трагедію в Парижі (боляче так різонуло, бо рік тому почала вчити французьку мову), подумки зіронізувала: «А що, цікаво, придумають фейсбук та його мешканці у відповідь? Які свічки, квіти і т.д.?» Сама ж себе зупинила, бо стало соромно: не можна так». Виявилося, можна, бо за годину-дві френд-стрічка зарясніла французькими прапорами. Немов маскарад: усміхнені красиві люди загорнуті у прапори. І річ не у соцмережевих баталіях про колір прапорів, квіти біля посольства, про співчуття чи зловтіху. То особиста справа кожного. Лякає те, як швидко ми ведемося на все це, миттєво вступаючи в дискусії щодо кольору прапорів на аватарках та щодо того вболівати чи ні. Як ми не замислюючись, висловлюємося менторським тоном щодо того, що мають робити

Його життя

Він з насолодою зробив ковток чаю. Кінець робочого дня. Кав’ярня, де він нарешті може спокійно посидіти і подивитися у вікно міста, яке готується до ночі. Мабуть, він мав би поспішати додому, де діти, дружина, пес і кіт. Мабуть, ось так він міг би сісти й у себе на веранді. Мабуть, і вдома усі дали б йому спокій, якби він захотів. Але він любив цю вечірню кав’ярню, що завмирала самотністю та тишею на годину-дві у проміжках між діловими зустрічами та пізньовечірніми побаченнями. Він йшов звідси, коли сюди приходила перша закохана парочка. Не те, що б його дратувало кохання. Просто він не любив отого привселюдного тримання за руки та виціловування. Він хотів тиші, спокою та самотності. Успішне життя, гарна родина. Улюблена кав’ярня. Все прекрасно в його житті. Діти,

РОЗКАЖІТЬ ПРО ВІЙНУ

«Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв» У дитинстві дідусь мене змушував читати документалістику про другу світову війну. Я нудилася, читала через сторінку, а то кілька, і не розуміла: чому я маю читати про людей і події, що не мають жоднісінького стосунку до мене. «Щоб пам’ятати”, - відповідав дідусь. – Людей, що залишаються після війни». «Але ж більше ніколи не буде війни, - заперечувала по-дитячому я, - люди побачили, що це погано». Тоді я ще не знала, що суспільство ділиться на людей та політиків. Дідусь зітхав. Він повернувся з другої світової війни з ампутованою ногою і нагородами. У нього були плани, кар’єра, що розлетілися на скалки після поранення. Він ніколи не розповідав про війну. Жодного слова. Тільки

ЩО СНИТЬСЯ НАШИМ ПРАПОРАМ…

Що сниться нашим прапорам, коли політики витягають їх з нагоди якого-небудь свята і обвішують ними міста та села? Що сниться тим прапорам, що ночують і днюють у нашому парламенті? Про що ті сни? І що в тих снах? Сором? Гнів? Гіркота? Розчарування? Про що шелестять прапори під час мітингів та віче? То ж не вітер, то слова. Але їх не чути за гучними та пафосними промовами. А ми робимо селфі у прапорах, під ними, за ними. Клацають фотоапарати, як колись затвори. Яке клацання сниться нашим прапорам, коли ми лишаємо їх наодинці із ніччю? Що сниться прапорам з передової? І чи сплять вони загалі? Про що вони мовчать, коли повертаються додому? Що у тому мовчанні? Гуркіт градів? Крик «Не зрадь»? Сльозина дитини, що стоїть біля руїн рідної хати? Про що мовчать прапор

ЛЮБИТИ УКРАЇНУ ТИХО

Їх не знають в лице. Їхні прізвища не звучать у новинах. Їхні фото не збирають тисячі лайків у соцмережах. Вони веселі і життєрадісні. Принаймні так видається, на перший погляд. Хоча звісно, у них, як і всіх інших українців, безліч проблем. Я про тих, для кого гасло «Здай кров – врятуй чиєсь життя» - не порожній звук, але давайте без патетики. Так-так, я про наше донорство. Про тих, хто ділиться своєю кров’ю просто так. Скажете: «Не буває, не чули». Звісно що, не чули. А як могли? Вони ж не кандидати перед виборами, аби про них чути. Вони так просто. Звичайні українці, які не виставляють фото зі здачею крові в інстаграм і не вивішують у соцмережі скановані довідки-докази. Вони ж це роблять просто. Не за гроші, не для когось. У здачі крові для когось

ВЕРБАЛЬНИЙ ОРГАЗМ ТА НЕВЕРБАЛЬНІ МРІЇ

Іноді так якось видається, що ми живемо у світі написаних слів та картинок. А робота, обов’язки, стосунки – то тільки для того, аби перебути час відсутності написаних слів. То я про наш соцмережевий простір – чи не єдиний такий, що хоч якось підпорядкований нам. Ми виставляємо наші найкращі фото, пишемо статуси, що створюють потрібний нам образ. Ми жонглюємо словами, картинками та усміхайликами. Може, тому ми перестали сприймати слова серйозно? Ми обіцяємо та забуваємо. Пишемо і не переймаємося тим, до яких наслідків можуть призвести наші слова. Усе просто – це ж тільки слова, за них нічого нікому не буває. Облити когось брудом, послати подалі, відмахнутися. А що? Це ж лише слова. Нікого не притягнуть до кримінальної відповідальності за невиконану обіц

Про тупість

- І як тоті бідні діти годні то все вивчити? – розпачливо питала мене мама після ЗНО з української мови. - Якщо я не готова до іспиту з української, то це не означає, що я проти мови, - сказала моя студентка. - Якщо я не знаю історії України, то це не означає, що я не люблю свою державу, - сказав мені один юнак, закликаючи прийти на вечір історичної памяті. - То нічого, що я не читаю Шевченка, головне, що я та моя родина – усі здорові, - написала у творі ще одна моя студентка. А й справді? Чому ж ні? Власне здоров’я – найголовніше. Хоча останнім часом у мене все більше сумнівів викликає здоровість нашого суспільства. Здається, ми хворі, і серйозно. Невдоволеність і сердитість, тупість та обмеженість, байдужість та примітив. Чи піднялися ми вище отог