• 180x150
  • Архіви: Блог

    Сусіди мову поважають. Але свою

    У пострадянських країнах простежується системна боротьба проти «мови окупанта», яка насаджувалась у часи комунізму. Випадок, який викликав обурення в Росії, торік стався у Латвії, де створено спеціальну інспекцію з державної мови. Приміром, у містечко Резекне «Центр російської культури» привіз свого Діда Мороза з Устюга і дав можливість діткам поспівати рідною мовою. На це миттєво надійшла скарга на недостатнє використання латиської та відсутність попередження, що захід відбувається не державною мовою. Організаторам довелося сплатити штраф на суму близько 50 євро. А минулого місяця у Молдові оштрафували одну з місцевих організацій за використання на своїй акції російської мови. і організаторам опозиційної маніфестації 17 липня довелося сплатити 400 лей (на наші гро

    Українець як вирок

     Останніми роками дедалі частіше можна почути, як молоді люди шкодуються, що живуть в Україні. Немає гідної роботи, в країні панує беззаконня, а перспектив на якісь позитивні зміни не видно. Тому національність «українець» сприймається як вирок, а в нинішніх реаліях свідомо знищується саме поняття. Проте ще не так давно яскраві особистості своєї епохи йшли на смерть чи докладали максимум зусиль, аби тільки не йти на компроміс зі своєю совістю... Голодний богатир Наприклад, візьмемо знаменитого атлета, борця Івана Піддубного, якого російська пропаганда залічує до своїх знаменитостей. Насправді він ніколи не ототожнював себе з цією національністю, що врешті-решт коштувало йому життя. Іван Піддубний народився на Полтавщині, неподалік міста Золотоноші, в с. Красенівці (нині

    Мій Шевченко

    Вже завтра ми святкуватимемо день народження Тараса Шевченка, вже завтра лунатимуть вірші, уривки поем, вже завтра ми згадуватимемо пророка… Так, пам'ять - потужна річ, яка не дає вмерти. Але чому ця пам'ять для нас чужа? Невже людина, яка не дожила й до 50 років, яка закохувала у себе кращих жінок Російської імперії, може зображатися як старий дід у кожусі? Хто і для чого нам створив такий образ? Одного разу від старшого друга почув цікаву річ: «Ти знаєш, я ніколи не любив українську літературу. У школі захоплювався російською, вони пишуть про любов, емоції , а ми тільки плачемо й шкодуємося»… Така, річ звісно має місце. В силу історичних процесів наша література дійсно зазнала багато втрат, проте є й багато цілком романтичних, інтимних творів. Зрозуміло, що ви

    Християн вбивають і сьогодні…

    Ми щасливі, що живемо в Україні і навіть не даємо звіту – наскільки. Маю на увазі тих українців, які є християнами. Зрештою, й представникам інших віросповідань у нас не зле, на відміну від тих сповідників віри Христової, яким випала тяжка доля жити в тих країнах, де панують не християнські релігії. Тема цієї публікації виникла саме на Різдво, коли батько почав нарікати, мовляв, свого часу, коли це ще було заборонено, стільки колядників ходило, вертепів і таке інше. А нині ніби усе дозволено та немає такого піднесення тощо. І зі словами тата не можна не погодитися. Та наразі не маю наміру аналізувати, чому так сталося. Можливо тому, що заборонений плід солодкий. Участь у колядках, вертепах, Меланках була ніби спротивом колишній, як зазвичай пишуть, комуно-московській системі. Звісно,

    Святкувати чи ні День студента з ящиком горілки?

    Ось уже третій рік я не святкую день студента. Ні, я не з числа людей, які категорично проти будь-яких святкувань. Мабуть мене тривожить та сумна дата 17 листопада, і до чого це звели наші «студенти». Так, 16 листопада 1939 року студенти та викладачі Чехії вийшли на вулицю, щоб відзначити день утворення Чеської держави. Фашисти розігнали демонстрацію, одного студента вбили. А 17 листопада оточили гуртожиток, арештували понад 1200 студентів, 9 стратили у в'язниці, а інших відправили до концтабору. Аналогічно, провокацією комуністи розігнали мирний мітинг студентів у Празі в 1989 році. Обидві дати сумні, більш того, заставляють задуматися молоду людину, що вона може зробити для своєї країни. Адже чехи 17 листопада дали початок Оксамовитовій революції. Натомість в українських &

    Нас не залякаєш

    Тим не менше, було дуже страшно. І чим ближче до дня виборів, ті більше. Хай би минула мене чаша сія – з острахом очікував моменту, коли треба було прийти на виборчу дільницю. Хто знає, що там може бути. Адже якщо подивитися якими епітетами переважна більшість кандидатів у народні депутати нагороджувала одне одного, то цілком можна припустити, що до українського парламенту рветься банда харцизяк, ґвалтівників і збоченців. Подумалося, якщо вони нині такими методами поборюють своїх конкурентів, аби дорватися до влади, то якими ж методами будуть керувати, коли опиняться у тих кріслах. Погодьтеся, страшно… Але є й позитив. Ця виборча кампанія показала, що в Україні грошей греблю гати. Телереклама, різні агітки, плакати і таке інше. Раптове зростання у накладах друкованих газет з

    Менталітет

    Почалося все традиційно – з зустрічі зі знайомим. Обидва мали час перекинутися кількома словами. Та швидко від банального життя-буття перейшли до глобальної теми майбутніх виборів. Що поробиш, коли навколо одна політика, якою нині не інфіковані хіба що вихованці молодших груп дитячих садків та ті, хто вже на цвинтарі. Називаю прізвище особи, за яку маю намір голосувати. За збігом обставин, він шеф мого знайомого. Але говорю не з метою догодити чоловікові, а тому, що дійсно вважаю цю кандидатуру найкращою. Чимало чув про нього доброго і, навпаки, жодних чуток про захланність і таке інше, хоча при його хлібній посаді не один чворак можна було вже збудувати, що, до речі, й зробило чимало осіб, котрі керують аналогічними структурами в інших місцевостях. Та, головне, що скільки знаю цьо

    Приколи від Миколи, або математичні метаморфози регіоналів

    З 22 серпня подорожчав хліб. Начебто не набагато – тільки на десять копійок. Я майже щодня купую буханку «Дарницького» та нарізний батон Івано-Франківського хлібокомбінату. У сім’ї ж троє хлопців. Продавці, лише забачивши мене, вже кладуть на прилавок товар, а я, у свою чергу, тримаю напоготові 7 гривень 5 копійок, які маю викласти за хліб. Та у середу довелося поритися у кишені. – Ось так приколи від Миколи, – згадав фразу одного російського гумориста з українським прізвищем, почувши новину. Я мав на увазі Миколу Азарова. Бо за хлібом вибіг, благо крамниця під боком, у перерві на телерекламу, як лише «донбаській подарунок» почав з екрану щось белькотіти про покращення життя вже сьогодні, соціальні гарантії та інші фантастичні речі. А за ним

    Жага справедливості може лишити за бортом і владу, і опозицію

    Ще кілька днів і почнеться виборча кампанія, хоча де-факто свято вже триває. Гречка, дороги, ремонти, зустрічі щодня у будь-якому містечку України. Хто ці добрі дядьки, звідки вони упали? Агов, парашутисти, звідки ви взялися, а? Де ж то ви були 20 років незалежності, коли все валилося? Мені 21 рік, людина, яка починає творити своє життя. І тут постає питання: чому коли я хочу будувати своє життя, це зробити самостійно неможливо?. Я не можу збагнути, де треба взяти кошти, щоб придбати для себе житло. Я не говорю про Межигір’я, а про «ящик» у 15 квадратних метрів. Я не розумію, як можна реалізуватися з стартовою заробітною платнею у 1500 гривень, коли 500 гривень тільки треба віддати на комуналку, а взуття коштує від 400 гривень. Я не вірю в те, що ця країна має майбутнє

    «Страсний» Кодекс

    Історія українського парламентаризму знає лише два приклади такого завзяття наших депутатів до роботи. Це, вибачте за пафос, вікопомна Конституційна ніч і те дійство, котре відбулося у ніч на нинішню Страсну П’ятницю. Йдеться про прийняття Верховною Радою нового Кримінально-процесуального кодексу. Що й казати, документ надзвичайно важливий, хоча далеко не такого ґатунку як Конституція. Та ми живемо у такій державі, коли він може стати значно ближчим нам до «тіла», ніж головний Закон країни. Натякаю на усім відоме прислів’я про те, що від суми та тюрми не треба зарікатися. Зауважу, що воно не українське. І навіть не запозичене, а прийшло зі Сходу, з ментальністю тієї народності, представники якого нині й очолюють українську владу. Можливо, це й пояснює, чому з таким