Перзидент поперджує…

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Ще й як! Проте, зараз не про «дотепні», ставші вже притчею во язицах, вислови нашого президента, а мимовольні, можливо й не зовсім, помилки правопису журналістів. Деякі з них такі потрапляють до газети на втіху читачам. Тоді, щоправда, працівникам редакції, з вини яких це сталося, не до сміху. Хоча, зауважу, це ж не навмисно робиться. Скажімо, працюєш над матеріалом. Йде він тяжко, довго думаєш і, раптом, прорвало… Пальці автоматично бігають по клавіатурі, бо за стільки років писанини можеш працювати на ній і з зав’язаними очима. Але думка летить ще швидше. Ще не закінчив набирати попереднє речення, а у голові вже виринули два наступних. Тож чого дивуватися, що коли починаєш вичитувати майбутню публікацію, то виявляється, замість такого знайомого слова «Президент», у тебе вийшло «Перзидент». І це, до речі, доволі поширена описка. Як нерідко буває, що набираючи клішоване словосполучення «гілки влади», у матеріалі натрапляєш на доволі влучне – «гнілки влади». Можна, звісно, пояснити таку описку тим, що літери «г» та «н» на клавіатурі розташовані поряд і у творчому азарті автор десь випадково зачепив обидві. Хоча, з іншого боку, позаяка у нас нині влада, то, не виключено, останнє словосполучення більш відповідає дійсності, ніж те, яке написане за усіма правилами орфографії. Бо, скажімо, чому, час від часу, коли треба згадати Верховну Раду, з подивом натикаєшся у своєму матеріалі на Верховну зРаду? Інколи «З» може як і «Р» також бути написане з великої літери.
    Пригадую, якось писав матеріал, де зачіпалася одна правоохоронна структура, при чому, в негативному контексті. Отож, вичитаючи статтю перед тим, як віднести шефу, виявив, що ненавмисне означив її як «прокурву». Міркую, про яку саме правоохоронну структуру йдеться, здогадалися. Хоча, може не випадково так вийшло?

    Але інколи, не заперечую, між помилкою та, як би це правильно сказати… Ну, станом душе, якщо хочете, існує прямий причинний зв’язок. Це, так само, переконався на власному досвіді. Було це, коли отримав одну журналістську нагороду всеукраїнського рівня. Водночас, ще один працівник нашої редакції був відзначений також на високому рівні. Йому мали вручити медаль «Нестора Літописця», до складу якої входило навіть справжнє срібло. Цією нагородою за часів Кучми відзначали журналістів, які писали на економічну тематику і вручали її в столиці. Але до Києва шеф нас двох не відпустив. Зрештою, у потязі, яким вертався до Івано-Франківська, вистачало журналістської братії, тож, коли зранку вийшов на перон вокзалу, в голові снувала купа різних думок, тільки не про роботу. Як на біду, це був газетний день, коли здавався номер, і шеф, не зглянувшись на мій стан лауреата, зажадав, щоби терміново написав замітку про нагородження своє та колеги. Намагаючись якомога швидше відкараскатися від завдання, бо годинник нахабно вказував, що двері найближчого кафе, де можна поправити здоров’я, давно вже відчинені, зліпив панегірик у нашу честь і… Не знаю, щоби зі мною зробив редактор, якби це було надруковане. Власне, й колезі по роботі не позаздрив би. Бо, судячи з моєї замітки, його нагородили медаллю …«Нестора-Літропивці». Самі розумієте, чим голова була забита.

    А у іншому випадку, котрий також стався у нашій газеті, помилка все ж проскочила в друк і декому добряче попсувала настрій. Це був репортаж з підприємства одного нашого олігарха. Матеріал був невеличкий, весь в пастельно-рожевих тонах, на яких розлилася масна чорна пляма у вигляді підпису під фотографією, в якому птахофабрика бізнесмена чомусь перетворилася на «прахофабрику». Ніби дотепно вийшло, але не всі було до сміху.

    Міркую, чимало свого часу потішила читачів помилка в одній з місцевих газет, де також мені довелося працювати. Вона трапилися в публікації однієї офіційної установи під рубрикою «Застереження». Здебільшого, такі матеріали залишаються поза увагою. Але, переконаний, з цим застереженням ознайомилися усі. І як можна було його не прочитати, коли в заголовку великими літерами проголошувалося, що: «Міськвиконком поперджує». Коректор, до якого й раніше були претензії, після цього вилетів з роботи.
    Зрештою, в помилках та описках є частка вини й техніки. Ось на моєму комп’ютері стоїть якась дивна програма контролю за правописом чи що. Ну, коли неправильно слово написав, вона сама його або виправляє, або підкреслює на моніторі. Але інколи, здається, що українську вона знає ще гірше за автора цих рядків, котрий в силу обставин змушений рідну мову опановувати самотужки. Наприклад, ця програма ніяк не може змиритися з існуванням в Івано-Франківській області Долинського району. Завжди переправляє на волинській. А як згадаєш про Калуський район, то знову треба братися за мишку. У цій програмі місто прикарпатських хіміків чомусь вперто асоціюється з далекою російською Калугою.

    Та це пів біди. Гірше, коли переходиш на персоналії. Програмі, очевидно, до лампочки, що нашою областю, точніше, облдержадміністрацією, керує такий суворий дядько як Михайло Вишиванюк. Вона безапеляційно іменує його «Вишиванок». А якось мені довелося взяти невеличке бліц-інтерв’ю у народного депутата Володимира Мойсика. Не знаю, що там заскочило у комп’ютера, але у мене вибило «Мопсик». Одразу згадав цього порівняно невисокого, доволі жвавого, трошки повноватого чоловіка і… Далі зупинимося. Я ж не винен, що існує така порода собак як мопси. Симпатичні такі, маленькі, енергійні… Головне, що ту недоречність, допущену комп’ютерною программою, одразу помітив і виправив. І більше вона у мене таких вольностей не допускає. Власне, й на цьому хочу закінчити. Сподіваємося, усі зрозуміли – не вина журналіста, якщо проходить якась помилка. Немає тут злого умисла. Ну, якісь там обставини, недосконалість програмного забезпечення, тощо. І, будемо чесні самі з собою. Більшість це потішає. Якщо звісно, ця помилка з тих чи інших причин не торкається його особисто. Але це вже тема окремої розмови.
     

    (Visited 35 times, 1 visits today)
  • 180x150