Надія СТЕФАНІВ: Професія судді означає справедливість

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Слово “перший», точніше, «перша» немов червоною ниткою проходить скрізь життя моєї співрозмовниці. Судіть самі – це перша на Прикарпатті жінка, яка очолила обласний, нині правильно казати Апеляційний суд. Представлення Надії Стефанів на цю посаду відбулося наприкінці минулого року. Якщо згадати своєрідний табель про ранги, котрий діяв ще донедавна, то кваліфікаційний клас Надії Степанівни прирівнювався до генеральського. Отож, по суті, маємо в області першу жінку-генерала. І оце слово «вперше» ще не раз буде звучати у нашій розмові, яку почали з традиційного запитання, що спонукало цю симпатичну жінку свого часу пов’язати свою долю з відповідальною і далеко не завжди вдячною професією судді?

    – Думаю, це пов’язано з тим, що ще під час навчання у школі, особливо у старших класах, я закінчила школу в Рожнятівському районі, у мене виникло прагнення до справедливості. І на той час була переконана, що саме юридична професія означає досягнення у житті, у суспільстві саме цієї справедливості та законності. Ну а конкретним поштовхом, мабуть, став той випадок, коли в районному конкурсі з юридичних знань, в якому я брала участь, наша команда Сваричівської середньої школи зайняла друге місце. Пригадую, що сподобалася сама процедура змагань, коли ми розглядали питання застосування норм права в тих чи інших ситуаціях. І хотілося довідатися про це більше. Бо що ми вивчали у школі? Лише основи правознавства. Саме мабуть тоді й усвідомила, що все, чого хочу досягнути в житті у мене пов’язане з професією юриста.

    – Перепрошую, а під час навчання у школі відстоювали справедливість у бійках з хлопцями?

    – Напевне, що ні. Поняття справедливості швидше асоціювалося з тим, щоби людина, яка заслуговує того, чого вона вартує, чого добилася у житті те і отримала. Тобто, якщо ти вивчив урок, то маєш отримати належну оцінку. Якщо тебе десь образили, чи той же вчитель не так оцінив твої знання – це має бути виправлене, а винуватець повинен відчути свою неправоту.

    Розповім про такій випадок. Під час навчання у школі я захоплювалася баскетболом. Грала у шкільній команді, у збірній району. І одного разу на змаганнях між школами через несправедливе рішення арбітра ми програли. Це стало великою душевною раною для мене. Бо я знала, що ми повинні були перемогти, все зробили для цього. А різниця в рахунку становила лише один м’яч. Це настільки мене образило, так несправедливість судді запала в душу, що й досі все пам’ятаю. І коли вже після першого першого курсу юридичного факультету приїхала на канікули, то пішла подивитися на гру своєї колишньої команди як вболівальниця. А там побачила того арбітра. Тож підійшла до нього і в очі все йому сказала про той випадок. Мовляв, тоді не могла цього зробити, а зараз кажу, що минулого року ви поступили неправильно. Можливо, це був певний юнацькій максималізм. Та я в черговий раз переконалася, що нічого не треба приховувати, слід говорити прямо, щоби відстояти своє право. І для цього саме існують юристи.

    « По експерименту»

    – Ви опанували свою професію у Львові, Києві чи Одесі?

    – Не пробуйте вгадати, бо однаково не зможете. Я закінчила Томській державний університет.

    – Чув про нього, бо працював у Новосибірську. Це поважний навчальний заклад з давніми традиціями.

    – Так. Він був заснований ще у 1878 році саме на базі юридичного та медичного факультетів.

    – Як батьки відпустили, по суті, ще дитину так далеко від дому?

    – То був далекій 1979 рік, коли я закінчила школу. Поступити в Україні в юридичний інститут дівчині, яка мала лише 16 років і, так би мовити, нікого за плечима, бо батьки були звичайні люди: тато робітник, а мама працювала в колгоспі, справа нереальна. Зрештою, у всьому Союзі за правилами до юридичного навчального закладу можна було вступити, маючи два роки стажу. Хлопцям його заміняла армія. Але у 1979 році в Томському університеті зробили експеримент, дозволивши вступити на юридичний факультет одразу після закінчення школи. Про це довідалася моя сестра, котра жила в тій області і повідомила. Я вчилася на «відмінно», бажання стати юристом мала дуже велике і моя мудра мама не стала перечити, щоби потім не ображалася, що не змогла втілити свою мрію. І відпустила мене до Томська. Оскільки я здала два екзамени на «п’ять», то була зарахована. Зрештою, на курсі, котрий налічував 150 студентів, таких як я, про яких так і говорили, «взяли по експерименту» було 60 осіб.

    – Та по закінченні університету, звісно, Ви не одразу стали суддею. Подібне й нині неможливо.

    – У той час, якщо пам’ятаєте, було таке поняття як державний розподіл. До того ж, тоді існувала практика, щоби найкращих випускників направляти на зміцнення органів внутрішніх справ. Отож в числі 15 чи 20, точно не пам’ятаю, колишніх однокурсників, потрапила на роботу в міліцію – слідчим одного з райвідділів Томської області. Нас там працювало 18 слідчих, але навантаження було шаленим. Річ у тім, що Томська область за площею майже як половина України. Відповідно й райони були великі, так що роботи вистачало. Але була змушена відпрацювати майже три роки, після чого повернулася додому. Тільки тут зустрілася з черговими проблемами. На роботу в міліцію навіть по переводу потрапити було майже неможливо. І я пішла працювати юристом в одне з місцевих районних агропромислових об’єднань. Маючи вже за плечима досвід слідчого та роботи, так би мовити, на цивільній юридичній посаді, врешті-решт прийшла до висновку, що треба рухатися в бік судової системи. Тільки вона дасть те, чого я хотіла досягнути у своїй професії. І тут мені знову пощастило. Бо це був 1989 рік, коли відбувалися великі зміни в тодішній державі, яка тоді називалася СРСР. Вона вже практично розвалювалася. І водночас відбувалися зміни і в суспільстві, в тому числі, переглядалися й принципи функціонування системи правосуддя. По суті, це була судова реформа, котра, внесла серйозні зміни і в кадрові питання. Зокрема, що людина, котра мала бажання стати суддею, могла сама звернутися з відповідними документами в управління юстиції. Що я і зробила. Щоправда, спершу мене тільки зарахували у кадровий резерв. Але вже через півроку на першому засіданні обласної кваліфікаційної комісії мене рекомендували на посаду судді і на першій демократичній сесії облради відбулося моє обрання.

    Картина з правильним результатом

    – Ви починали кар’єру судді у Калуші?

    – Так. Відпрацювала у Калуському районному суді 11 років.

    – Доводилося розглядати різні категорії справ. І які Вам були цікавіші: кримінальні чи цивільні? Бо, наскільки мені відомо, бо суддями-криміналістами та суддями-цивілістами є своєрідне протистояння чи, точніше буде сказати, деяка погорда одних перед другими.
      – Були дуже цікаві справи і кримінального характеру і цивільного. Хоча для мене цивільне право цікавіше. Воно потребує гнучкості думки. Бо суддя повинен з величезного обсягу законодавчих актів, які існують у цивільній сфері, вибрати саме ті, котрі можна застосувати, причому, правильно, до конкретних фактичних обставин справи. Я навіть не знаю, з чим би це порівняти? Щось подібне до гри…

    – Чомусь у мене виникла асоціація з твором Германа Гессе «Гра у бісер».

    – Десь близько. Дійсно, з великої кількості різноманітного бісеру чи пайзлів треба скласти логічну картину, кінцевий вигляд якої і буде тим правильним результатом, якого очікують. Бо ж картину можна складати різну, але головне, щоби вона вийшла гармонійною, такою, як і має бути.

    – А коли Ви перейшли працювати у апеляційний суд?

    – Указ Президента України про моє переведення датований 19 грудня 2001р.

    – Працювали суддею кримінальної палати, а незабаром після того, як розглянули резонансну справу відносно колишнього голови Закарпатської ОДА Івана Різака очолили судову палату у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області.

    – Ну, чому, після відомої справи Різака?

    – Надіє Степанівно, просто Ваше прізвище, і, міркую, ваша іпостась судді для наших читачів може асоціюватися саме з нею. Адже я вів репортажі з тих засідань, не раз згадував Вас. Справа ж була дуже тяжка і не тільки у законодавчому, але й емоційному плані. Нахабна поведінка підсуднього, ледь не масова відмова свідків від показань, які давали на попередньому слідстві…

    – Дійсно, справа була дуже нелегкою. Але вона додала мені багато практичного досвіду, зокрема, щодо застосування норм кримінально-процесуального права. Відповідних складних моментів було чимало. Мабуть, розглянувши навіть сто інших справ, цього б не змогла набути. Та, як бачите, всі рішення, які я приймала по цій справі, Верховний суд залишив без змін. А деякі з них навіть не були оскаржені. Зокрема, вирок в частині виправдання. Представники державного обвинувачення погодилися з цим.

    Потрібна і допомога ЗМІ

    – Надіє Степанівно, Ви ще так би мовити, соціально-активна людина. Скільки Вас знаю, не обмежувалися лише виконанням професійних обов’язків, а постійно брали участь у різних семінарах та інших заходах на законодавчу тематику. Маєте доволі тісні контакти з різноманітними закордонними структурами, що працюють у правовому полі. При чому, не без користі для нашого суду. Маю на увазі спеціальне таємне приміщення для допиту свідків в режимі он-лайн, котрі з певних причин не можуть з’явитися у судове засідання. Як зазначив свого часу Ваш попередник на нинішній посаді Павло Гвоздик, у тому, що американський уряд виділив кошти на цей проект, спрацювали і Ваші зв’язки. Будете їх й надалі підтримувати?

    – Звичайно. Тому що ці, як ви кажете, соціальні зв’язки, є втіленням мого бачення відкритості суду для суспільства, переконання громадян, що ми саме та установа, де вони можуть і повинні знайти реальний захист своїх інтересів. Ми вже не вперше чуємо, що суди корумповані, закриті, їм мало хто довіряє і таке інше. Так ось, для того, щоби це перебороти, переконати громадян, що насправді суди працюють відкрито, нам потрібна допомога засобів масової інформації, котрі можуть показати, як відбувається судовий процес. Ми будемо також співпрацювати з різноманітними громадськими організаціями, передусім, правозахисними, котрі представляють інтереси тих чи інших верств населення. Скажімо, сиріт, пенсіонерів і таке інше.

    Що стосується нашої співпраці з іноземними структурами, то робитиме все для того, аби вона продовжилася. Тому що при нинішньому низькому матеріально-технічному забезпеченні української судової системи, без допомоги великих міжнародних організацій, зокрема, з Міжнародною організацією міграції, з якою ми співпрацюємо, без допомоги Ради Європи, яка має спільну з Європейським Союзом програму щодо поліпшення прозорості та ефективності судової системи, не зможемо покращити роботу наших судів, навіть їх належну комп’ютеризацію. Маю на увазі місцевих. Тому що в нашому Апеляційному це вже зробив мій попередник Павло Олександрович Гвоздик. Це є серйозне досягнення. Тому що й на нинішній день далеко на всі апеляційні суди України можуть цим похвалитися.

    – Ви очолили апеляційний суд Івано-Франківської області у доволі непростий момент. Нові закони про судоустрій та статус суддів не критикує хіба що лінивий. Зрештою, навіть в одному поважному видання публікація на тему нинішньої судової реформи мала доволі конкретну назві: «Крок вперед, два кроки назад».

    – Ідеального закону немає апріорі. Але ми повинні виконувати те, що є. Тим більше, що цей закон не догма. Побачимо, які його слабкі місця визначаться при застосуванні на практиці. Які потрібно буде вносити зміни тощо. Та, і навіть критики цього не заперечать, є чимало позитивного. По-перше, органи суддівського самоврядування стали більш потужними, отримали більше прав. Водночас, керівник суду вже більш відокремлений від процесуального впливу на суддю. Нині він має більшу відповідальність за організацію роботи суду, прийом громадян, забезпечення аналізу судової практики і всього іншого, що пов’язане з функціонуванням нас саме як державної установи. Адже ми – частина державної влади. Суд не громадська організація, не якась структура, відокремлена від держави та суспільства. Навпаки. Але якщо згадати головний декларативний принцип Конституції про те, що головною цінністю держави є людина, тож маємо захищати її інтереси, то водночас суд має стояти й на сторожі інтересів держави. Так ведеться у всьому світі.

    – Чомусь знову виникли асоціації, але тепер вже з Біблією. Коли в Ізраїлі ще не було царя і тією державою чи, точніше сказати, тодішньою організацією єврейського суспільства правив Бог, саме судді тут на землі були представниками виконавчої влади. І суддя – одна з небагатьох професій, котра згадується ще у ті прадавні часи.

    – Так, професія судді одна з найдавніших. Ми, по суті, арбітри в стосунках між людьми, між пересічним громадянином та тією чи іншою гілкою влади. І наше завдання зробити ці стосунки нормальними, упорядкованими, а в разі виникнення конфлікту все зробити, щоби не допустити його загострення і якщо не вдасться примирити ворогуючи сторони, знайти компроміс, то, принаймні, розвести їх по різні боки.

    – Надіє Степанівно, враховуючи, що наше інтерв’ю, по суті, презентаційне, то кілька слів про вашу сім’ю.

    – У мене найкраща сім’я, про яку можна мріяти. Дві чудові дочки. Обидві пішли моїм шляхом. Одна працює вже третій рік помічником судді, друга – секретар судового засідання. І, напевне, є в цьому і моя заслуга, що вони вирішили стати юристами, при чому, обравши саме суддівський напрямок. Бо, як вже говорила, у мене була звичайна сім’я і, власне, батьки не мали такого досвіду, щоби одразу спрямувати мене у потрібне русло. Але запам’ятала на все життя слова однієї жіночки з маминої ланки, коли допомагала їй у колгоспі…

    –…Перепрошую, на буряках?

    – І на буряках, і на льоні. Я знаю практично всю колгоспну роботу. Так ось, та жіночка мені все повторювала: «Вчися, дитинко, вчися. Бачиш, як ми тяжко працюємо. А у тебе наука йде добре, тож продовжуй так і далі».

    – Ви вчилися на відмінно у школі, в університеті. Тож бажаю, щоби саме на такий бал оцінювалася Ваша діяльність на посаді голови Апеляційного суду Івано-Франківської області.

    Записав Ігор НИКОРОВИЧ.

     

    (Visited 32 times, 1 visits today)
  • 180x150