Євген БАРАН: Найважче завдання — залишатися людиною…

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з відомим літературним критиком, письменником, автором понад десятка книжок, лауреатом низки літературних премій, головою Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, доцентом кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Євгеном Бараном, який днями відсвяткував своє 50-річчя.

    – Пане Євгене, ви виступаєте відразу у кількох іпостасях — як літературний критик, письменник, перекладач, науковець, педагог і навіть громадський діяч. Що вам найближче до душі і чи не розпорошує сили така велика активність?

    — Я ніколи не задумувався, що я розпорошуюся. Завжди займався одним — читанням книг та їхньою інтерпретацією. Що це важливо — зрозумів давно, але час від часу переконуюся, яке у людей, навіть спеціалістів, вузьке розуміння інтерпретаційного розширення світоглядних та естетичних меж. Днями разом із групою наших науковців з Прикарпатського університету їздив до Кракова на конференцію, присвячену Василеві Стефанику, і там краківський україніст Володимир Мокрий заявив буквально таке: «13 років тому я вже організовував подібну конференцію і питання інтерпретації Стефаника вважаю вичерпаним, особливо її літературознавчу частину». Це просте нерозуміння — нефахове, аматорське, дилетантське — того, чим є інтерпретація, за її допомогою ми вписуємо класичний досвід попередників у коло власних світоглядно-естетичних питань і робимо його актуальним для нашого покоління.

    Що стосується власне письменницької діяльності? Прозаїк і поет відразу вам відповість, що критик — не письменник. І по-своєму, дуже вузько, матиме рацію. Я не змінював жанри, не прагнув осягнути неосягненне. Нещодавно придбав книгу Расула Гамзатова «Книга мора и сатиры» і знайшов там пародійний вірш «Литератору, который часто меняет жанры», в якому є така строфа:

    Брат по перу, тебе сказать хочу:
    Переменил ты жанров многовато.
    Нет у тебя детей — сходи к врачу,
    Возможно, что жена не виновата.

    До цього часу мені вдавалося триматися сковородівського принципу праці. Бо викладання в університеті, попри всі накладки цієї роботи, є тією ж самою творчістю.

    – Як ставитеся до поширеної думки, що української літературної критики як такої не існує?

    — Це мені не цікаво. У тому ж Кракові мав розмову з одним літературознавцем, книгу якого покритикував. Він ображений, бо, мовляв, я не аргументував своїх критичних закидів. інколи мені нема потреби пояснювати очевидне, але ніц не зробиш, «розжовувати» теж треба.

    Тобто я завжди кажу, що треба змістити акценти: критика у нас є; у нас не люблять критики. Ось днями були в Русові на святкуванні ювілею Стефаника. Простий приклад: приїхали письменники, науковці зі Львова на чолі з ректором і. Вакарчуком та з Івано-Франківська — з ректором Б. Остафійчуком. Зустрічають гостей хлібом-сіллю. Ви думаєте, запропонували обом ректорам, голові обласної Спілки письменників разом прийняти хліб-сіль? Ні. У нас чиновники перетворилися на майстрів на всі руки — «і швець, і кравець, і на дуду гравець», вони і управляють, і виконують, і співають, і пишуть, і танцюють, і будують, і руйнуютьѕ Ви не здивуєтеся, якщо перший космічний політ на Марс з України очолить загін чиновниківѕ і як рикошет оцей снобізм, внутрішня зневага і невихованість прориваються на інших рівнях — на відкритті Стефаниківської конференції в Прикарпатському університеті було привітання від усіх, тільки проігнорували Спілку письменників. Це приниження не голови Спілки особисто, а загальне приниження, яке виявляє «власть імущих» до письменників.
    Критика починається з того, коли ти готовий публічно називати речі своїми іменами. При тому, що і сам не святий. Але кожний має робити те, що йому призначено. До чого він покликаний.

    – А самі ви спокійно сприймаєте критику?

    — Завжди готовий вислухати конструктивну критику і зреагувати на неї адекватно.

    – Даруйте, чи можна нині заробляти літературною критикою на життя?

    — Ні. Здебільшого літератори у світі працюють при університетах чи інших навчальних закладах. Не виняток і наша ситуація. Гонорари мізерні, тим більше, що не всі платять ці гонорари. А якщо платять, то вибірково.

    – Чому так мало знають іноземці про літературну Україну? Чи є твори сучасних українських авторів, які, на ваш погляд, можуть бути конкурентоспроможними в світі?

    — Іноземці знають Україну так добре, як їм це треба. Той же приклад з Польщею. Поляки втратили інтерес до України. Просто я бачив, як вони сприймали нас. Хоча паралельно проходив фестиваль імені Чеслава Мілоша, де серед запрошених шести поетів зі всіх сторін світу був Олег Лишега.

    Ось ми говоримо: Краків, Стефаник, світова слава Стефаника. А ви знаєте, що востаннє Стефаника перекладали польською мовою в 1946 році?!
    Світ любить сильних і впевнених у своїй державницькій ході. А коли наші провідники живуть за ленінським принципом: «шар впєрьод, два назад», то ніхто нами не цікавитиметься. Поляки теж зазнають тиску і від росіян, і від німців, зате відіграються на українцях. На кому ми відіграємося? На самих собі.
    А письменники? Живуть своїм життям. Якщо вдається прорвати межі, то вириваються. Сьогодні це Андрухович, Забужко і Курков, який пише російською, але декларує свою українськість. Всі інші — це принагідні спроби прориву, хоча їм нелегко. За ними немає держави, яка би їх підтримувала.
    Це при тому, що українська література давно є серед найкращих літератур світу, особливо поезія.

    – Чи вдалося вам як чільникові місцевої Спілки письменників зробити щось конкретне для популяризації творів місцевих талановитих авторів, у тому числі і молодих?

    — Зробити самому нічого не вдасться нікому. Я зіткнувся з проблемою колективу, команди. Якісь акції й зустрічі, що проводилися з моєї ініціативи під маркою Спілки, підтримувало декілька людей, за що їм вдячний. Це Ярослав Ткачівський, Василь Бабій, Ярослав Ясінський, Василь Карп’юк. З Ясінським пробуємо зрушити з місця проведення щорічного фестивалю ім. Квітки Цісик у с. Лісках, з Карп’юком проводимо фестиваль ім. Тараса Мельничука.

    З молодих авторів найцікавішими сьогодні є Оксана Борис — цьогорічний випускник Прикарпатського університету і Богдан Стрільчик — першокурсник того ж університету. Обох я підтримую і допомагаю друкувати їхні твори.
    Ще в планах є проведення щорічного міського літературного конкурсу для молодих авторів з виданням їхніх книг. Це питання хочу обговорити з мером і його заступником з гуманітарних питань.

    – Що дає нині письменникові членство в НСПУ, крім корпоративної взаємопідтримки у кращому випадку?

    — Колись мене один настирливий мисливець за спілчанським квитком запитував, що йому дасть Спілка письменників? На що я зіронізував: некролог у «Літературній Україні».

    Річ не в тому, що дає чи дасть Спілка. Річ у тому, чи готовий ти працювати в колективі, де однодумців не так багато, де різні досвіди, різні рівні літературного таланту. Все це треба об’єднати, а інколи підтримати. Це непросто. Я зрозумів це лише тоді, коли очолив спілку.

    – Як викладач що можете сказати з приводу того, чи зростає нині інтерес студентів до літератури, а чи навпаки — спадає?

    — Коло зацікавлених літературою завжди було стабільним. Суспільні процеси тут мало важили. Хоча вони корегують цей інтерес чи спад до нього. Я не маю чого грішити на молодих. Я знаю тих, котрі цікавляться літературою. Своє завдання бачу в тому, аби не відбити у них цього зацікавлення.

    – А ви б хотіли, щоб ваші діти пішли шляхом батька, обравши літературу?

    — Я хотів би насамперед, аби мої діти, а їх у мене двоє — син Євген і донька Юля, виросли здоровими, чесними, інтелігентними людьми. Адже найважче завдання будь-коли і будь-де — залишатися людиною.

    І на завершення скористаюся можливістю запросити всіх охочих на презентацію свого нового збірника під назвою «Тиша запитань: Люди. Книги. Життя», яка відбудеться 29 травня в Народному домі «Просвіта». Початок о 17.00. 

    Оксана Процюк

    (Visited 64 times, 1 visits today)
  • 180x150