Поетеса Ольга Слоньовська — про свою творчість і джерела оптимізму

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Ольга СЛОНЬОВСЬКА народилася в с. Ценява Коломийського району на Прикарпатті. Дебютувала 1986 року поетичною збіркою «Гілочка глоду». За чверть століття активного життя в літературі видала шість поетичних збірок, монографію «Слід невловимого Протея», кілька десятків підручників і методичних посібників — усього 49 книжок. Лауреат багатьох літературних премій. Двадцять років Ольга Слоньовська викладає українську літературу в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Нагороджена орденом Княгині Ольги (2005), медалями «За заслуги» (2009) та «За заслуги перед Прикарпаттям» (2010).

    — Пані Ольго, відразу само собою випливає запитання: коли все встигаєте? Викладацька робота вимагає цілковитої самовіддачі, творчість — поетична, публіцистична, літературознавча, педагогічна — не менш жертовна. Уже мовчу про жіночі родинні обов’язки...

    — Почнімо про жіночі обов’язки. Колись Валерій Гужва писав (цитую з пам’яті, тому можуть бути неточності): «Любіть жінок, одягнених по моді, / Яка тому три роки відійшла. / У них зате, як випаде негода, / По моді не міняється душа. / Любіть жінок — богинь прання і кухні…». Себто, коли йдеться про обов’язки, які перелічує досить цікавий поет, то вони не для мене, бо в їхній основі — парадигма покірної жінки-рабині, прислужниці в домі. Мене би просто не вистачило на кухню, прибирання, прання, якби я навіть любила хатню роботу. Талановитий поет, науковець, художник, музикант мусить у своєму домі мати персональну всепрощаючу й турботливу няню, якщо в нього нема грошей на платних куховарку й прибиральницю. Найчастіше нянею дорослому чоловікові-генію стає жертовна дружина. Набагато рідше — чоловік, який кохає свою жінку настільки, що не тільки не ділить роботу на «чоловічу» й «жіночу», а терпляче весь свій вік сам-один тягне здоровенну чумацьку мажу домашніх клопотів і обов’язків. Так склалося, що в нашій сім’ї я — мозковий центр, а де ви бачили, щоб мозок виконував фізичну роботу, для якої Бог створив руки й ноги? Проте не треба думати, що я ледацюга, яка всілася на шию своїм рідним і тільки ними поганяю. Спробуйте лише переписати мої книги від руки чи передрукувати на комп’ютері — й побачите, який це труд, причому водночас не лише інтелектуальний, а й фізичний. Щодо викладацької роботи, то вона, як і творчість, теж мені дуже імпонує, тому я не можу читати свої лекції абияк, а на практичних заняттях не вимагати інтелектуальної віддачі. «Сродна праця», ідею якої виношував Григорій Сковорода, дуже важлива.

    — Останнє за часом видання — своєрідне вибране вашої любовної лірики «Зимове яблуко». Це пристрасна лірика щасливого зраненого серця. Як люди, котрі знають вас, сприймають ці одкровення?

    — В українській літературі, гадаю, зовсім мало високохудожньої любовної лірики. Для мене авторитетами в цій царині є Іван Франко, Микола Вінграновський, Ліна Костенко й Дмитро Павличко. Вони дуже різні, їхні прізвища в одному рядку навіть не завжди почуваються комфортно, але це — Великі Майстри. Любовна лірика названих поетів — не набридливе й убоге скигління про те, що «я його люблю, а він (вона) мене не любить». У кожній поезії — висока амплітуда переживань, життєва драма, аристократичне благородство люблячого серця. Тож своєю збіркою я мала на кого рівнятися. Власними любовними віршами пишаюся. На мої слова складають пісні, мої любовні поезії переписують, численні шанувальники роблять ксерокопії. Цікавляться, хто саме був тим, кому мої любовні поезії присвячені. Але до моїх віршів це не має аніякогісінького відношення: вони давно живуть своїм життям. Той, кого любить моя лірична героїня, незрівнянно кращий і вищий душею від прототипу. Й нічого тут вдіяти не можна: так буває, так є, так буде ще в багатьох поетів.

    — Не може залишити байдужим і ваша публіцистична праця «В Афганістані, в «чорнім тюльпані»…». Ви зібрали свідчення про тих військовослужбовців з Прикарпаття, насамперед строкової служби, хто воював у Афганістані. Там загинуло 84 юнаки з Івано-Франківська… Кілька слів про цю працю.

    — Колись Володимир Висоцький сказав, що має чим виправдатися перед Богом, бо створив пісні, за які небом буде прощено всі його земні гріхи. Подібне я можу сказати про свою документальну книжку «В Афганістані, в «чорнім тюльпані»…». Вона писалася кров’ю мого серця. Тихий голос Бога спонукав і заохочував мене до того всі десять років, поки робота не була завершена. Коли книжка вже готувалася до друку, я тяжко захворіла й опинилася на операційному столі. Був момент, коли здавалося, що це остання літературна річ у моєму житті, і я надривно працювала над версткою навіть уранці, перед самою операцією. Може, тому й одужала: певно, Бог побачив, на що я здатна й чого вартую, а хлопці-«афганці» ще й нагородили мене бойовою медаллю «За заслуги».

    — Знаю, що нині працюєте над монографією про Ліну Костенко «Феномен генія: «Ми є тому, що нас не може бути»…». Є думка, що не так, власне, творчість, як сама постать поетеси — морального авторитета — спричинила останнім часом надзвичайну увагу до себе. Що скажете?

    — Моральний авторитет — це важливо, але літературознавство цікавить дещо інше. Олена Теліга — теж один з найвищих моральних авторитетів, але ставити її творчість на рівень поетичних досягнень Ліни Костенко я б не наважилася ніколи. Моральний авторитет — свого роду прапор, символ, ідеал. Він потрібен, особливо такому народові, як наш, тим більше у таку історичну добу, яку переживаємо. Мене ж як літературознавця насамперед цікавить рівень художності, а ще — переростання таланту в геніальність. Потужнішого від Ліни Костенко поета в українській літературі ХХ століття не народило. Велике значення для мене як дослідниці феномену Ліни Василівни має й те, що вона створила себе як унікального автора сама й при цьому перемогла у багатолітньому двобої з тоталітарною системою, вистояла всупереч усім несприятливим умовам, чого практично не вдалося нікому з когорти «шістдесятників». Окремі розділи з монографії про Ліну Костенко вже друкувалися. Їх можна також прочитати на моєму сайті www.slonowska.pu.if.ua. Кого цікавить тема творчості Ліни Костенко в моїй інтерпретації, той почерпне звідси для себе чимало цікавої інформації.

    — Відомо, що маєте дуже негативну думку про чинну програму з української літератури для середньої школи. Може, ви занадто категорична? Чи мали ваші критичні статті, надруковані в журналах та газетах, відповідний резонанс і дієвість?

    — На моєму сайті сучасній шкільній програмі з української літератури відведено окреме місце. Там є мої статті, які друкувалися, є й статті, які опублікувати редакції часописів злякалися. Врешті, розмов було багато, шуму ще більше, а віз, як підкреслював Леонід Глібов у байці «Лебідь, Рак і Щука», і нині там.

    — Ми вже так давно говоримо про ті чи інші речі, наприклад реформування вищої освіти, що іноді втрачаємо надію… Як і чим підживлюєте вашу віру в добро, врешті — європейську Україну?

    — Нашому народові тяжко жити й ростити дітей. Але він живе, трудиться і плекає молоде покоління з любов’ю. Наша інтелігенція отримує копійки. Але ж не йде замітати вулиці й не їде наймитувати по всіх «європах» та «азіях». Наші науковці не забезпечені пристойними умовами для досліджень. Але їхні надбання не продаються для збагачення інших держав, бо призначені Україні. Нашим митцям дуже сутужно. Але вони не міняють совість на харчі. Думаймо про велике. Живімо майбутнім. Й час від часу цитуймо собі геніальні слова Ліни Костенко: «Не допускай такої мислі, / що Бог покаже нам неласку. / Життя людського строки стислі. / Немає часу на поразку».

    «День»

    (Visited 174 times, 1 visits today)
  • 180x150