Микола Сімкайло: На вкраденому щастя не збудуєш

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Заслужений журналіст України Богдан Кучер спілкувався з керуючим Коломийсько-Чернівецькою єпархією, Владикою Миколаою Сімкайло про сьогодення української держави та духовні цінності нинішнього часу.

    – Кажемо про добро сьогодні в такий непростий час. Він диктує певні свої умови. Але, власне, добро залежить від серця людини. І від внутрішнього стану, коли Господь нас кличе творити добро. Воно завжди має перевтілення у добрі й чудові вчинки. Якщо ми навчимося це осягати за своє життя, значить прожили його недаремно. Ми виконуємо Господню місію, Господній промисел, який покладений на кожного з нас. Тому власне, Владико, сьогодні мова йтиме про добро з точки зору філософії і релігії. Добро, як категорія – це Божий промисел для кожної людини?

    – Добро побудоване на любові. Навіть Заповідь Господня каже: «Люби Господа Бога всім своїм серцем, а свого ближнього, як самого себе». Воно виходить з тих добрих речей, які люди чинять до своїх ближніх, тобто допомагають, відчувають, співпрацюють, подають руку допомоги в гіркий час. Перш за все, добро не робить ніколи зла. І тому Богдан Гдичинський, який для нашої Коломийщини і для нас, церкви, є добрим другом, хорошим приятелем, який у своєму кредо несе цю свою місію «Творімо добро». Я був довший час директором «Карітасу» і пам’ятаю, що творити добро сьогодні гірко й тяжко. Інколи відчуваєш, що буває невдячність. Але ми все одно далі повинні продовжувати творити добро. Як казала Мати Тереза: «І навіть якщо бачиш, що не хочуть тобі віддячити, далі твори добро, адже за все віддячує Господь».

    – У нинішній час, Владико, як Ви оцінюєте, яка ціль людини, як Божого промислу, який сьогодні час, які ці формації, яка моралістка? В якому часі, в якому просторі опинилася нині людина?

    – Пам’ятаємо, що після розвалу минулої системи, появилася структуризація і образ демократії, яка виношує в собі моменти начебто все дозволено. Але це далеко не так. Демократія – це повинне бути присутнє відчуття культури, сили духу. Тим паче, якщо ми кажемо, що Україна належить до християнської держави, то ми б мали ці цінності спрямовувати в доброту, в християнську ласку. Повинні брати приклад добра від наших батьків. Знаємо, що була біда й горе за минулих часів, люди переживали війни, але завжди залишалося у них щось гуманне. Адже вони завжди були з Богом, молилися, допомагали один одному. Однак на котромусь моменті все це пропало. І тепер бачимо, що демократія виносить не дуже радісні чинники. Сьогодні, на жаль, головним стали гроші. А гроші – це причина всього зла, яке ми бачимо. Гроші повинні бути в мудрих руках. Коли так буде, тоді й добрі діла появляться. Ще велика біда у тому, що є занепад віри. Сьогодні треба велику увагу приділяти опіці молоді, дітям. Тому коли народжується дитина, батьки обов’язково повинні з нею прийти до церкви. Часто трапляється, коли замість того, щоб піти до церкви, жінка, яка є матір’ю, вживає алкоголь, курить, як то кажуть «балдіє», потім такі й будуть наслідки. В таких родинах добра ніколи не буде. Кожна людина повинна відчувати, що вона є християнином. І якщо вона є хрещена, хай вона той хрест в собі вирощує. Хрест християнина, як дерево, яке потрібно підливати, доглядати. Як то кажуть, не тяжко посадити, тяжко виховати. Такі риси, як милосердя, людяність, доброта, потрібно виховувати в собі, у своїй родині. А кожна родина – це є мала держава. Якщо кожна родина буде молитися, робитиме хороші справи, тоді й мир буде у світі й людям буде значно легше жити. Сварки переростуть у розуміння.

    – І тоді ми зможемо один одного почути.

    – Почути ближнього не можна тільки тоді, коли злоба в серці сидить. Коли сатана кидає кольку в людське серце і в душу, тоді така людина звертається до ближнього наступними словами: «Не попущу», «Не подам», «Не вибачу». А так не повинно бути. Треба жити з добротою, тоді Бог допоможе.

    – Який сьогодні шлях до Бога від кожного люблячого серця? Пригадаймо, що Господь каже: «Стою біля Вашого серця і прошу відчинити». Який нині зв’язок людини з Богом? Настільки він втрачений, адже і через роки сьогодні дуже важливий клич світлої пам’яті Павла II: «Рятуймо людину»?

    – Нині рятувати є кого, є за що, є від чого. Сатана працює в три зміни. І він працює дуже вдало. Має навіть хороших доброчинців, волонтерів, які йому допомагають це робити тут, на землі. І кожна людина повинна пам’ятати, що вона має зрозуміти свою християнську відповідальність. Християнство наше є гуманним. Кращої серед релігій немає в світі. І ми повинні зрозуміти, що в нас немає своєрідного тиску на людину, на кшталт: «Ходи до нас», «Ходи, ми тоді прочитаємо», «Ходи, ми тоді покажемо». Ми щодо такого звернення надто лояльні, спокійні. Царство Боже силою береться. Якщо людина не бачить хреста, вона десь у пошуках, тоді стати християнином важко. Трапляється, що людина йде не праведною дорогою, яка приносить тільки біду. До прикладу, різних тоталітарних сект сьогодні розмножилося. І на жаль, держава не хоче людей закликати до церкви. Адже головне, щоб добробут був тільки у них, а те, що люди ходять у секти – їм байдуже. При комуністичній владі забороняли вірити в Бога, а решта ніби й дозволяли. Сьогодні ніби визнають Бога, але закинули нам іншу личину. Закинули нам іншу ідеологію – заради престижу, грошей розділяють все. Тому потрібно всім християнам зібратися разом і діяти проти сатани.

    – Говориться про те, чому немає спільного інтересу…

    – Цей спільний інтерес потрібно разом виховувати. Не потрібно казати, хто виграє, а хто програє. Натомість потрібно думати про загальну думку своєї Батьківщини. Ми – це наша земля, тому повинні її берегти. Нині актуально дати людині можливість працювати, зробити добре діло, тішитися нашою молоддю, спортсменами. Ми, до прикладу, тішимося здобутками наших коломиян.

    – Ми говоримо про речі вічні, міркуємо про те, що виховати праведників для суспільства занадто складно. Якою Ви сьогодні бачите співпрацю державних і релігійних структур?
    – Що таке держава? Держава – це ми. Збір вірних християн творить церкву. Для правління держави повинні бути добрі мужі. Головне завдання держави – збирати податки й робити життя людей спокійним. Якщо люди сьогодні б’ють на сполох і кричать про погане життя, голодними сидять вдома без роботи, значить держава прогаяла важливий момент, а значить щось втратила. Це велика наука – керувати державою. Тут повинні працювати чесні мужі. Я вважаю, якщо президент сказав, що ми повинні боротися з корупцією, значить люди повинні цього дотримуватися. Це мало б як вогнем обпекти. Але люди байдужі. Тому самі в цьому й винні. Те ж саме стосується того, що люди забувають про гріхи, які далі продовжують робити. З людиною, яка є грішною, важко спілкуватися. Якоюсь мірою втрачена відповідальність за свою місію. Кожен з нас винен за зле слово, діло. Мудрих людей дуже мало, хоча дипломи про вищу освіту отримують з кожним роком дедалі більше людей. Всі хочуть знайти вигоди для себе, але так жити не можна. Колись дванадцять дітей було в родині й батько міг поділити між ними все. А тепер тільки двоє доньок у сім’ї, однак вони судяться і не можуть ніяк поділити набуте батьками майно.

    – Ми говоримо про перехресні стежки, які нас роз’єднують чи об’єднують, тобто сім’я, закон, родина. Давайте поміркуймо над тим, що найголовніший той закон, що в собі. Тепер є дуже багато заможних людей, але, на жаль, не всі вони добрі. Як поділитися своїм багатством? Багатство і бідність – ця прірва збільшується. Чи ще існує моральний закон, чи вже гроші стали понад ним?

    – Найстрашніше, коли людина вважає, що найважливіше для неї – мати гроші й тоді вона буде щасливою. Багатство не є гріхом. Він є гріхом тільки тоді, коли забуваємо, що біля нас є бідні. Бачимо сьогодні, коли бідна людина рахує копійки, а хтось розкошує у віллах, багатих будинках. Це несправедливо. Звичайно, всіх бідних не нагодуєш, але якби збиралися всі багачі і допомагали, підтримували чим могли, тоді було б у світі значно легше. Таких жестів нині одиниці, окрім декількох благодійників. До прикладу, нещодавно за кордоном помер один бізнесмен і залишив понад два мільярди доларів для католицької церкви. Повірте, що така справа гідно оціниться Господом Богом.

    – Мова пішла про інформаційний простір. Ми прекрасно розуміємо, що першим було слово. І знаємо, як писав наш Великий Кобзар: «Якби ж ти знав, як много важить слово. Слова та голос, більш нічого, а серце б’ється, ожива, як їх почує». Владико, я зараз наштовхую Вас на роздум, чи не програли ми інформаційний простір у нашій державі? Медійні фільтри відділили людину від тієї добротної, гідної дороги, якими ростуть наші діти, онуки. Що думає про це церква?

    – Церква б’є на сполох, щоб сьогодні священики чи компетентні педагоги викладали релігію в школі. І я все-таки надіюся, що саме так і буде. Тоді ми менше звертатимемо уваги на те, що твориться у Європі. І якщо ми хочемо ввійти у Європу з тією свободою, яка там існує, то мене серце болить за те майбутнє, яке нас чекатиме. Адже колись того, хто ходив голяком, називали жахливими словами. А тепер це нормальне явище. Це ж абсурдно. Про таке безглуздя всі повинні говорити, ми не можемо допустити, щоб це продовжувалося. Тепер ми дійшли до того, що діти ставляться до вчителів, як до рівних, прозивають їх нецензурними словами. Зароджується хамство. Існує проблема хабарів, коли за все доводиться платити. Чому так? Необхідно працювати з людиною змалку і привчати до того, що потрібно любити Україну, привчати до доброго. Чому тепер гроші правлять всім? Чому в нас немає гарантії, що вилікуємо хворобу і отримуємо диплом про вищу освіту без хабарів, як в інших цивілізованих країнах. Тепер коли дитина кине папірець на вулиці, їй ніхто не зробить зауваження. Якщо про це не говорити, дитина вважатиме, що така поведінка є нормою. На жаль, на сьогоднішній день, основною гонитвою залишається гонитва за грішми.

    – Ми говоримо про те, власне, з яким гаслом іде Богдан Гдичинський – «Поспішаймо творити добро». Я знаю, що він разом з своїми колегами і працівниками громадської приймальні приклався до добра і зробив багато хороших справ. Нині багато заможних людей, але не всі вони поспішають творити добро.

    – Душа Богдана Гдичинського завжди сіяє. Навіть коли його вітаєте, він уже радісно почувається. Дякувати Богові, що він саме з таким гаслом працює. Богдан Петрович допомагає також і нашому «Карітасові». Але найважливіше те, що він взявся за таку важку ношу. Дай Боже, щоб наші владні структури взялися теж за такі хороші справи. Особливо стало до вподоби, що він робить все можливе, щоб відродити наші українські традиції. Для цього влаштовує фестивалі, конкурси. Люди з радістю ідуть на такі заходи, адже серце співає, душа ощасливлюється, коли чуєш українські колядки. Кожен з учасників фестивалю отримав подарунки, також деякі з колективів поїхали до Києва, щоб там показати наше українське багатство. Така поїздка теж, звісно, була вражаючим сюрпризом. Нам приємно, що Богдан Гдичинський очолює МГО «Івано-Франківське земляцтво у Києві». Адже великі добрі справи зроблено для громад і людей. Якби всі робили таке добре діло, люди б жили значно краще. Богдан Петрович допомагає не тільки нашій церкві, а й іншим конфесіям. Допомагає освіті, культурі, медицині, правоохоронним органам, пенсіонерам Коломиї і Коломийщини. Знаю, що його громадська приймальня завжди повна відвідувачів. Часто туди люди йдуть, як по свячену воду і кожен просить: «Допоможіть, дайте, посприяйте». І він разом з колективом іде до людей. Це нелегка ноша. Ану хай би інші так спробували. Більше язиками плещуть, а роботи, як кіт наплакав. Хтось навіть додумався якісь агітки розповсюджувати супроти Богдана Гдичинського. То не файно. Та ж, люди, спам’ятаймося! Коли вже будемо ґабзувати того, хто робить людям добро, то спитаймо себе – куди йдемо й куди прийдемо? Будьмо людьми!

    – Богдан Гдичинський, який йде по житті з гаслом «Творімо добро, чи допомагає він церкві?

    – Так, звісно, допомагає. І в найпотрібніший момент ми завжди звертаємося до нього з проханнями. Богдан Петрович ніколи не стоїть осторонь проблем. Ми вдячні за все його добро. Сьогодні дуже мало меценатів, тому його щирість і підтримку ми дуже цінуємо.

    – В наш час, на превеликий жаль, існує жахлива заздрість. Що це за властивість нашого люду?

    – Знаєте, кажуть, Бог гордим противиться, а покірним дає благодать. Той, хто працює, ніколи не дивиться злим поглядом на інших. Він цінує власну справу. Існує вислів: «Громи у воду не б’ють» і це дійсно так є. Пан Богдан працював на багатьох роботах, де знайшов хороших друзів. Втішно, що до сих пір вони відгукуються на проблеми один одного. Якби було б так у світі, людям стало набагато легше жити. Адже коли є підтримка, взаєморозуміння, допомога ближнього, тоді й мир і щастя буде. Часто трапляється, коли зло хоче преподобатися і бути добром, однак пізніше ця маска злетить і правда відкриється. Але добро треба завжди робити. І мені приємно, що відколи я пам’ятаю пана Богдана, він завжди творить добро. Де б людина не працювала, ким би не була, вона повинна залишатися християнином. А якщо вона свої християнські цінності заховує, тоді дуже сильно грішить.

    – Велика кількість українців виїжджають за кордон у пошуках роботи. І сім’ї розриваються, не бачаться довгий час. Тому хочу у Вас запитати, яка вона сьогодні, сім’я?

    – Пам’ятаймо, що поки наша держава не схаменеться і не дасть можливість заробляти гроші, щоб могти забезпечити себе і своїх дітей, доти люди шукатимуть «прихистку» в інших країнах. Існує велика проблема, батьки намагаються оплатити навчання своїх дітей у вищих навчальних закладах, адже сьогодні без диплому про вищу освіту людину не беруть на жодну роботу. Але не кожен може оплатити це дороге навчання. Тому не знаходять іншого виходу, як важкою працею заробляти гроші у чижинців. Міграція наших українців настільки велика, що інколи у тих країнах частіше зустрічаєш українців, аніж тамтешніх людей. Коли приїжджаю в Італію на службу, бачу, як гірко плачуть наші жінки. Жаліються і горюють, кажуть, що дуже сильно хочуть повернутися на Батьківщину, що тужать за своїми рідними, за дітьми, батьками. Тут, у нас, – фінансова проблема. Кажуть, риба плаває там, де глибше, а людина – де краще. Ці гроші, які нам сьогодні платять, – це кара Божа. Їх не вистачає людям на їжу, а про все інше можна вже й мовчати. Погано, що батьки, які за кордоном, не можуть наглядати за дитиною, адже їх чада ростуть без потрібного виховання. І потім за ті гроші, що пересилає мати додому, діти купують алкоголь і ним зловживають, курять, забувають про духовні цінності. З часом приходять і наркотики, необдумані вчинки, насильство. Україна колись була одна з найпотужніших держав світу, а тепер взагалі нічого практичного ми не маємо, люди живуть у бідності.

    – Що сьогодні нашій українській державі найбільше потрібно? Хто може допомогти країні?

    – Розуміють ситуацію і можуть її покращити тільки одиниці. А їх як крапля в морі. Потрібно жити із вірою в Бога в серці, тоді хороші справи робляться. Як каже Господь: «Без мене ви нічого доброго не зробите». Тим паче, що наша українська земля багата, ми б мали жити набагато краще, аніж живемо. Нам не треба чужого, але треба працювати, потрібно любити свою країну.

    – Чи має держава майбутнє в такому чині?

    – Рано чи пізно ми повинні задуматися над своїм сьогоденням і яке буде майбутнє, якщо справи будуть і далі кепські. Знаєте, як то є, коли корінь гниє, дерево падає. Ми повинні знати, що кожна людина за свої справи повинна відповідати. Держава наша буде завжди, адже українці не допустять, щоб вона зникла. Треба дати можливість людям вести бізнес, забрати ті податки, які не дозволяють людям щось корисне зробити. Нам спільно потрібно рухатися і робити завтрашній день кращим. Знаєте, німці програли війну, але виграли життя.

    – Ми почали говорити про молодь. Як Ви гадаєте, чи є та частка молоді, на яку можна розраховувати, яка може стати нам гідною заміною?

    – Звісно, є. Дай Бог щоб вони покращили стан суспільства. До прикладу, Карітас, в якому працюють молоді люди, а його директору – 26 років. Нехай вони є молодими, однак вони виграють тендери, створюють проекти. Це вже говорить про те, що ми втягуємося в ті структури, які є відповідальними. Тепер, на жаль, переважно є так: хто сильніший, той забере собі більше, а бідні залишаються бідними. Але хотілося б, щоб бідний теж жив добре. Головне, щоб ми проконтролювали школярів, студентів. Щоб правоохоронні органи пильно стежили за тим, щоб молодь не вживала наркотиків. Часто бачимо, як молодь гуляє, робить збитки, краде. Це біда. Не можна цього допускати.

    – Колись в селах хати не зачиняли. А тепер, якщо таке зробити, то обкрадуть повністю. Що трапилося з людьми, що такими крадіями керує?

    – Заповідь «Не кради» є важливою, а якщо її не дотримуватися, дуже важкий гріх людина бере на душу. На вкраденому щастя не збудуєш. І обов’язково та людина-крадій буде покараною. Ми повинні ходити до сповіді і до причастя. Якщо ходити на службу до церкви, тоді на серці теж буде світліше. Пам’ятаймо, що зробивши добру справу, нам повернеться ще більше добро.
     

    (Visited 32 times, 1 visits today)
  • 180x150