• 180x150
  • Євген Гірник: Мій батько спалив себе на Чернечій горі з принципу

  • 180x150
  • Опубліковано:

    У ніч проти 21 січня 1978-го на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка, на знак протесту з приводу посиленого зросійщення України спалив себе Олекса Гірник. Кажуть, він планував самоспалення на 22 січня, день ухвали Центральною Радою четвертого Універсалу, про самостійність, однак щось змусило змінити першопочатковий задум. Чи сколихнула ця подія тодішнє радянське суспільство? Аж ніяк. Тим більше що влада й органи постаралися, аби розголос про цей акт жертовності звичайного мешканця Калуша був мінімальний. Кагебістська версія про те, що Гірник згорів в автоаварії, трималася довго, навіть протягом першого десятиліття незалежності справжню причину смерті патріота знали далеко не всі. Та оскільки все таємне стає колись явним, правда поступово виплила на поверхню й отримала настільки потужний резонанс, що за часів президентства Віктора Ющенка Олекса Гірник удостоївся найвищої нагороди – звання Героя України.

    – Після відходу Ющенка, – розповідає Євген Гірник, – коли реакціонери позбавили звань Героїв України Степана Бандеру і Романа Шухевича, наша родина побоювалася, що це звання заберуть і в батька. Могли причепитися до того, що батько теж не був громадянином незалежної України або до чогось іншого. На щастя, поки що обійшлося, а після президентських виборів 2015-го, будемо сподіватися, україножери не посідатимуть важливих державних посад.

    – Пане Гірник, батько ділився з ким-небудь у родині справжніми планами перед тим, як їхати до Канева?

    – Ні, це був старий підпільник. За поляків він сидів у Березі Картузькій, за москалів – на Уралі… Через поляків, що цікаво, батько постраждав двічі, перший раз у Березі, другий – від найгуманнішого в світі радянського суду. Вісім років присудили йому за те лише, що проявив співчуття до поляків-переселенців, яких конвоїри гнали, мов худобу. У тайнику, зробленому батьком у прибудові до хати, він залишив лист до дружини, тобто нашої мами, і кілька десятків власноруч написаних листівок. Мамі ж сказав, що їде до Львова, провідати родичів. Тому коли в хату до нас зайшли міліціянти і грізно питали, де батько, мама спокійно відповіла: «Пішов, певно, пиво пити». А я, 23-річний, навіть запропонував, що готовий пошукати його в місті.

    – Як думаєте, чому для самоспалення батько вибрав саме Чернечу гору?

    – Ото власне, що Чернечу гору, а не, скажімо, площу Ринок у Львові чи Хрещатик у Києві. Тому що серце України – там, де спочиває Тарас. Батько був твердий послідовник лінії «від Сяну до Дону», не уявляв собі, що Україна може бути подрібнена, до чого закликають нині закарпатські русини чи й дехто з наших премудрих галичан. Ми, західні й східні українці, єдиний народ, місцем своєї смерті батько хотів довести і це. У майже тисячі листівках, написаних ним від руки й розкиданих по Чернечій горі, чітко проступає ідея Самостійної Соборної України. А облив він себе бензином і перетворив у живий смолоскип з тієї причини, що не бачив іншого способу боротися із зайдами, довести гарячу любов до занапащеної рідної землі.

    – Автор книжки «Спалився за Україну» не зміг приїхати з Вами до Коломиї?

    – На жаль, пан Іщенко вже старенький, важко рушати в далеку дорогу. На час спалення батька він, тодішній терапевт, чергував у Канівській райлікарні й прибув разом з міліцією на виклик до могили Шевченка. Згадує, що труп був чорний, як жужелиця. Йому вдалося підібрати й сховати запальничку, якою батько підпалив себе, і листівку. По суті, Михайло Іщенко був перший, хто написав про трагедію 21 січня 1978-го в газеті «Літературна Україна». А потім видав книжку, проспонсоровану «Просвітою».

    – Ви, як син, також не стояли, мабуть, осторонь благородної справи повернення батька із забуття?

    – На 15-і роковини батькової смерті ми, рухівці, привезли до Канева пам’ятний знак, встановили його на місці спалення, освятили. Знак постояв кілька днів і опинився з якогось дива в запасниках Шевченкового музею. Тоді встановили звичайний валун, прибили таблицю. Державну владу зовсім не цікавило, що робить там купка ентузіастів. Торік, коли вшановували соті роковини від народження Олекси Гірника, Верховна Рада відхилила постанову про відзначення цієї дати на державному рівні. Видко, віддати за Україну життя – цього замало…

    – Не сприйміть за випад на Вашу адресу, але нагадаю, що були часи, коли патріотично наснажені українці мали всі підстави розраховувати на те, що нарешті «запануємо ми, браття, у своїй сторонці». Ви мали честь бути народним депутатом четвертого, потім п’ятого скликань… Як, до речі, оцінюєте діяльність Віктора Ющенка?

    – Як можна ставитися до президента, який єдиний вирішив, що вчинок мого батька заслуговує найвищої відзнаки? Хоча, знаю, далеко не всі поділяють мою думку, їх теж можна зрозуміти.

    – Цьогорічних кандидатів на премію вже визначили?

    – Ще ні, але претенденти є. Розглядаємо кандидатуру Ільченка з міста Миколаєва, який героїчно боронить у судах своє право користуватися в Україні державною українською мовою. Навіть не уявляю, як зреагував би батько, якби міг встати й глянути, що твориться в нас на третьому десятку незалежності.

    – Можливо, пам’ять про таких людей, як Ваш батько, інші герої, потрібно активніше пропагувати на сході держави?

    – Наскільки можу, пропагую. На Святі героїв я виступав у кількох київських школах, мав зустрічі зі школярами в Харкові, Донецьку. Допомогло з організацією цих зустрічей ВО «Свобода», я ними задоволений, діти слухають уважно, розпитують, бачу іскорки в очах. Як про колишнього пластуна, про батька не забуває сучасний Пласт, студія Наталки Фіцич зняла художньо-документальний фільм. Тішить, що й на рідних теренах вдалося дещо зробити. У Калуші, наприклад, з’явився пам’ятник батькові, у Богородчанах, де він народився, носить його ім’я школа, організовують волейбольний турнір на його честь. На гімназії в Івано-Франківську, де батько вчився, встановили меморіальну дошку… Та й на Чернечій горі після присвоєння батькові звання Героя України встановили нарешті нормальний пам’ятний знак.

    – Повернімося все-таки наприкінці розмови до Олекси Гірника. Виступаючи під час репрезентації книжки «Спалився за Україну» в музеї історії Коломиї, нардеп Олесь Доній провів паралель між Вашим батьком і чеським студентом Яном Палахом, а також торговцем у Тунісі, самоспалення якого призвело до революції. Чому ж в Україні такий мужній акт Вашого батька не революціонізував народ? – ставив питання депутат.

    – Надто різні умови в Тунісі й Україні, тим паче в сучасному Тунісі й колишній соціалістичній Україні. Пан Доній і сам добре знає відповідь на поставлене запитання. Можу хіба додати, що в разі щасливого для нас саміту у Вільнюсі залишиться розраховувати лише на одну революцію – в свідомості кожного з нас. Яка й забезпечить якомога тіснішу євроінтеграцію.

    Дмитро КАРП’ЯК, спеціально для ДК

    (Visited 24 times, 1 visits today)
  • 180x150