Українці, які створили Росію

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Яскравим свідченням політичного впливу українців на радянський період є безперервні суперечки про національну належність Хрущова і Брежнєва.

    Конфлікт Росії та України має тим паче патологічний характер, що історичні долі двох слов’янських народів завжди були тісно переплетені. Внесок виходців із україни в різні російські та радянські (оскільки Росія проголосила себе наступницею Радянського Союзу) досягнення надзвичайно великий.

    «Коментарі» спробували зобразити невелику системну картину української присутності на карті російських успіхів, обмеживши себе ХХ століттям. Цю картину варто завжди тримати в пам’яті — хоч як би складалися відносини наших народів. Якщо вже ми приречені на сусідство, то слід знати і пам’ятати все добре. Погане ж запам’ятається саме.

    Військово-політичний роман з Москвою

    З моменту утворення СРСР українці були другою за чисельністю нацією у радянській державі. Не дивно, що етнічні українці та вихідці з України були широко представлені серед політичної та військової еліти Союзу.

    Цікаве спостереження: якщо в Мережі заходить політична суперечка про радянський період, то чи не на кожного українця, який стверджує, що «совок» був реінкарнацією Російської імперії і в´язницею народів, знайдеться по російському націоналісту (як правило, переконаному націоналісту), впевненому в тому, що саме росіяни були чи не найбільш гнобленим народом союзу. Причому аргументація буде приблизно такою: СРСР створили євреї Ленін і Троцький, управляли ним грузин Сталін і мегрел Берія, українці Хрущов і Брежнєв (останнього іноді називають і молдаванином), а от росіяни — Горбачов і Єльцин — СРСР хіба що розвалили. А втім велика ймовірність, що Горбачова теж запишуть у зловредні «хохли», згадавши, що дівоче прізвище матері останнього генсека — Гопкало, а дівоче прізвище Раїси Максимівни — Титаренко.

    Звісно, вираховувати відсоток українців серед вищого партійно-господарського керівництва СРСР — річ марна, так само як і ритися у родоводів генсеків і членів Політбюро, але певне раціональне зерно в таких міркуваннях усе ж є. Полягає воно в тому, що в керівництві союзу дійсно можна виділити земляцькі клани, але от жоден із них не можна назвати повністю «українським». Принаймні, говорити про те, що в якийсь період радянської історії українцям жилося легше, ніж іншим народам СРСР, точно не доводиться.

    Українці Хрущов і Брежнєв

    Дискусії на тему національності Хрущова прогнозовано загострилися після кримських подій. З російського боку, якось само собою зрозуміло, що віддати Крим Україні можна було тільки сп´яну, ну а зробити це міг тільки «криптоукраїнець».

    Насправді, Хрущов навряд чи був етнічним українцем, але дитинство, молодість і початок партійної діяльності пройшли на Донбасі. Та й розквіт його кар´єри за Сталіна теж пов´язаний саме з Україною: з 1938-го по 1949-й Хрущов був першим секретарем ЦК КП УРСР, а з 1944-го по 1947-й він ще й очолював Раду міністрів республіки. Крім того, в роки війни Хрущов був членом військових рад фронтів, що діяли на території України. Тож гопак і вишиванка, які так любив Микита Сергійович, це радше, не «поклик предків», а «вимоги виробництва», такі собі відгомони політики коренізації. Народжений в Курській губернії Хрущов, що не кажи, з великим успіхом міг бути прийнятий за українця, ніж його попередники на посаді керівника української компартії: Еммануїл Квірінг, Лазар Каганович і Станіслав Косіор.

    Узагалі, враховуючи виняткову важливість України для СРСР у першій половині XX століття, не дивно, що в біографії величезної кількості партійно-радянських діячів є «українські рядки». Наприклад, секретарем ЦККП (б)У встиг побувати і В´ячеслав Молотов.

    Але в цілому в сталінські й хрущовські часи українці тільки підбиралися до вершин влади (про Ворошилова і Будьонного йтиметься нижче), їх «золота ера» прийде разом із Леонідом Брежнєвим. Винятком, мабуть, можна вважати члена Політбюро, секретаря ЦК КПРС Олексія Кириченка, який у другій половині 1950-х вважався «другим після Хрущова», і Генерального прокурора СРСР Романа Руденка — свою посаду він займав з 1953-го по 1981-й (!), чия прокурорська зірка зійшла ще на Нюрнберзькому процесі.

    З етнічною належністю Брежнєва все просто: в особистому кадровому листку 1942-го і паспорті 1947-го написано «українець», і хоча є документи, в яких зазначено, що Леонід Ілліч — росіянин, повне право вважати його своїм у нашої країни, безперечно, є.

    «Золота моя столиця, славне місто Дніпропетровськ» — не дарма жартували дотепники часів застою. Судіть самі. Протягом 1965–1977 років головою Президії Верховної Ради СРСР (за конституцією — найвища державна посада) був українець Микола Підгорний (на цій посаді його змінив особисто Брежнєв). Головою Ради Міністрів СРСР протягом 1980–1985 років був Микола Тихонов, уродженець Харкова, який зробив кар´єру в Дніпропетровську. У Політбюро ЦК КПРС «брежнєвських призивів» входили Андрій Кириленко (секретар ЦК), Петро Шелест, Володимир Щербицький, Андрій Гречко, Дмитро Полянський і згаданий вже Підгорний.

    Вихідці з України щільно окупували і силові структури союзу. Головами КДБ були Володимир Семичастний (1961–1967), Віталій Федорчук (1982), Віктор Чебріков (1982–1988), а першим заступником голови КДБ з 1967-го по 1982-й був українець Семен Цвігун. МВС СРСР з 1968-го по 1982-й очолював «дніпропетровець» Микола Щолоков, а в наступні чотири роки — згаданий Віталій Федорчук. Життя і кар´єра Щолокова та Цвігуна обірвуться трагічно: обидва покінчать собою. Щолоков — після ганебної відставки і звинувачень у корупції, Цвігун — нібито через важку хворобу, але, за чутками, теж через викриття зловживань.

    Українці з маршальськими зірками

    Під час громадянської війни на території України діяла Перша кінна армія, до створення якої безпосередньо був причетний Йосип Сталін. З лав «першокінотників» не просто вийшла когорта вищих радянських воєначальників — хто пройшов службу у Першій кінній, ті по суті займали ключові військові посади аж до 1960-х років. Серед них — безліч українців.

    Про національну належність Климента Ворошилова можна сперечатися (побутує думка, що він — українець, принаймні, народився у нинішньому Лисичанську Луганської області, та й обласний центр носив його ім´я), як і про те, чи був українцем іногородній (це така станова приналежність) донський станичник Семен Будьонний. Але ось ті, в чиєму походження сумніватися не доводиться: маршали Радянського союзу Семен Тимошенко та Григорій Кулик, Кирило Москаленко, Андрій Єременко та Андрій Гречко (міністр оборони СРСР), маршали бронетанкових військ Павло Рибалко та Яків Федоренко. І це — тільки «першокінотники»…

    А були ж ще маршали Радянського союзу Петро Кошовий і Родіон Малиновський (міністр оборони СРСР), в Харкові народився і виріс Павло Батицький — маршал, який особисто розстріляв іншого маршала — Лаврентія Берію. Українцями були головний маршал артилерії Володимир Толубко і маршал артилерії Юхим Бойчук, маршал інженерних військ Віктор Харченко. Окремо згадаємо маршалів авіації: Сергій Руденко, Володимир Судець, і, звісно ж, Іван Кожедуб.

    Український захід

    Нескладно помітити, що з певного моменту українці перестають отримувати маршальські зірки і займати вищі військові посади. З другої половини 1970-х серед нових маршалів — тільки російські прізвища: Устинов, Куликов, Огарков, Соколов, Петров, Язов.

    З початком перебудови вихідці з України залишають Кремль — з пісні слів не викинеш, українці в пізньому СРСР міцно асоціювалися із застоєм. До влади приходить новий клан: Михайло Горбачов, Єгор Лігачов, Микола Рижков, Олександр Яковлєв та ін.

    Але, можливо, що річ не тільки не в смаках нового генсека. До 1970-м Україна втрачає роль головного промислового району країни. Показова дата — 1976-й, цього року УРСР дає рекордний видобуток вугілля, згодом цей показник тільки знижуватиметься. Пріоритети капіталовкладень і розвитку економіки зміщуються на схід, настає епоха нафти, газу, Тюмені та Уренгоя. Щоправда, біля витоків нафтогазового комплексу Західного Сибіру також стоятиме українець — Борис Щербина, виходець із Дебальцеве.

    Наостанок цікавий момент, що дещо спростовує уявлення про Україну, як про московську колонію у складі СРСР. Річ у тім, що після смерті Сталіна першими секретарями ЦК КПУ та головами республіканського Радміну були … тільки українці. Відповідно, вищу партійну владу один за одним мали: Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Петро Шелест, Володимир Щербицький, Володимир Івашко і Станіслав Гуренко. А прем´єрами були: Дем´ян Коротченко, Володимир Щербицький, Іван Казанець, Олександр Ляшко, Віталій Масол і Вітольд Фокін.

    (Visited 25 times, 1 visits today)
  • 180x150