Розповіді мешканців східних міст, захоплених сепаратистами

  • 180x150
  • Опубліковано:

    На сході країни тривають військові дії, українські силовики оточили Луганськ і Донецьк, де зосередили свої сили бойовики ДНР і ЛНР. Корреспондент поспілкувався з тими, хто залишився і змушений жити в облозі, пишуть Євгенія Вецько і Максим Стрелецький у №28 видання від 18 липня 2014 року.

    Минулими вихідними центр бойових дій перемістився на південно-західну околицю Донецька. І хоча «під приціл» потрапив райцентр Мар’їнка, важке озброєння пройшлося густим гребінцем і по частині Петровського району Донецька. Запеклі бої тривають і на околицях Луганська.

    Петро, тимчасово безробітний, мешканець Петровського району Донецька:

    «Для нас війна почалася в ніч з 11 на 12 липня. До цього в окрузі раз у раз стріляли з автоматів та іншої стрілецької зброї. За останніх кілька місяців це стало більш-менш звичним, хоча інтенсивність, звичайно, зросла. А ось гуркіт важкого озброєння, сидячи у себе вдома, ми почули вперше годині о 10-11-й вечора.

    Потім все затихло, і ми подумали, що цього разу пронесло. Але по-справжньому «довбануло» години у три ночі, коли всі спали. Залпи йшли один за одним хвилин п’ять, а може, й більше. Це вже потім ми дізналися, що основний удар припав на Мар’їнку, а в той момент здавалося, що «луплять» прямо по нас.Чисто логічно я, звичайно, розумів божевілля цього припущення, адже ніяких озброєних людей або блокпостів поруч з нами не було. Але, прислухаючись до звуків канонади, складно було прислухатися до голосу розуму. Коли все стихло, включився ревун [сирена системи цивільної оборони]. Ось тоді всі кинулися до бомбосховищ. Правда, він гудів зовсім недовго, але людям вистачило. Мама спробувала відвезти у притулок батька, який пересувається на візку, але він відмовився їхати куди-небудь з дому. Поступово паніка і метушня вляглися, але спати вже ніхто не лягав.

    Вранці батьки поїхали в центр Донецька до родичів, а я залишився наглядати за житлом. Багато сусідів, знайомих у той день розповідали, що їм дзвонили невідомі, представлялися працівниками Петровської райради і попереджали про наближення бомбардування житлових кварталів. Людям пропонували залишити свої будинки і сховатися в бомбосховищах. Це виглядало дуже дивним, і після того як у міськраді відхрестилися від таких повідомлень, я вирішив про всяк випадок не залишати квартиру. Мало хто це міг бути – мародери або грабіжники.

    До вечора суботи, 12 липня, ми вже знали про те, що сталося минулого вечора: про зруйновані будинки в Мар’їнці, про загиблих. Коли стемніло, виявилося, що в нашій чотириповерхівці світиться лише три вікна, а в сусідній і того менше. Люди втекли подалі від чергової ночі під обстрілом».

    Наталія, медпрацівник однієї з установ охорони здоров’я в Петровському районі Донецька:

    «Понеділок [14 липня] у нас почався рано. Після кількох днів канонади за вікном ми вже й не сподівалися виспатися. Тому коли о третій годині ранку подзвонили знайомі і сказали, що скоро може початися бій, ми з чоловіком швидко одяглися, зібрали необхідні речі, документи і стали чекати. Так в очікуванні бомбардування і просиділи до сьомої ранку.Ранок на роботі почався з того, що дві медсестри написали заяви на відпустку за свій рахунок. І я їх чудово розумію. У понеділок дітей на прийом ніхто не приводив. Дорослі були, але мало, а лікарів все одно не вистачало. Тому доводилося робити все відразу: оглядати, консультувати, виписувати лікарняні. Це допомагало відволіктися. А ввечері, коли почитали новини, поговорили із сусідами, стало зовсім важко. На Трудовських [селище], недалеко від нас, вибухами зруйнувало садок і школу, когось просто розірвало навпіл.

    Подзвонила наша медсестра, яка виїхала в Запорізьку область, сказала, у лікарні їй відмовили в допомозі. Ніби як «донецькі» всім вже набридли.

    Звичайно, можна було б вчинити за її прикладом і виїхати. У мене батько в Росії. Але ні чоловік, ні син не хочуть. Отже, залишаємося жити вдома, хоча це й непросто. Не розумієш, за що нам все це …».

    Ольга, підприємець із селища Жовтневий (Донецьк):

    «Все більше переконуюся, що це ніяка не війна, а якийсь кривавий фарс. Комусь вигідно, щоб це затягнулося надовго. Якщо раніше ми зі знайомими сперечалися про те, хто правий у цьому конфлікті, то зараз багато хто настільки втомився від того, що відбувається, що ненавидять усіх, хто несе війну в наші будинки.

    Наш район став своєрідним плацдармом для атак на аеропорт. На 15-му селищі взагалі гармати встановлюють прямо в приватному секторі та луплять з них над будинками. Як жити, коли прямо над тобою летять снаряди?!У вівторок [15 липня] з ранку було тихо. Але з полудня до трьох годин почалася особливо активна канонада. Кажуть, що саме тоді пошкодили навігаційну вишку в аеропорту. Діти вже розрізняють по звуку, з якої зброї ведеться стрілянина. Вчора пішли на ринок за продуктами, так там практично немає продавців, усе закрито.

    Чоловік поїхав на шиномонтаж в Куйбишевський район. Там в порівнянні з нами спокійно і щось працює. Так коли йому ставили колесо, повз пронісся Lanos, а за ним чорний джип, з якого стріляли з автомата. Одна з куль зрикошетила і пройшла поруч з його ногою.

    Але це ще добре, що є машина, тому що складно вибратися в центр міста на громадському транспорті. Зараз він ходить до нас тільки через залізничний вокзал, транспорт ходить лише в цьому напрямку, а назад везе тільки до шахти Жовтневої. Тим, хто живе ближче до аеропорту, доводиться добиратися пішки на свій страх і ризик.

    З приходом вечора зі страхом чекаємо, що з боку аеропорту почнуть у відповідь вогонь з важкого озброєння. Тоді накриє в першу чергу приватний сектор».

    Наталія, підприємець з Єнакієвого:

    «Ми давно живемо у стані страху. Але його пік припав, напевно, на вівторок [15 липня], коли повідомили, що по мосту пройшли танки. Сама я їх не бачила, але про це говорили і писали всі. Чесно кажучи, я взагалі не розумію, як це все до нас ще не докотилося. Донецьк і Слов’янськ недалеко.

    Ходимо на роботу як зомбі, але підсвідомо чекаємо: скоро і до нас війна дійде.

    Найстрашніше ввечері – дивитися новини. Після них прямо паніка. Боюся, що сина мобілізують в армію. В українську або ДНР – не важливо. Не хочу, щоб він ішов воювати. Переживаю, що якщо сюди прийде Нацгвардія, то мало не здасться всім – за те, що в травні голосували за незалежність ДНР. У нас українських каналів немає, а по російських і не такі жахи розповідають. У мене літні батьки часто в підвалі ночують: хтось із «добрих» знайомих скаже, що сьогодні і нас бомбитимуть, ось ті і сидять в погребі всю ніч, бояться».

    Євгенія, домогосподарка з Алчевська:

    «Порівняно з Луганськом у нас, звичайно, тиша. Коли наприкінці квітня все це починалося, злякалися, що місто віддали під контроль сепаратистів: прапор на будівлі міськвиконкому то російський повісять, то ЛНР [докладніше про це в Корреспонденті № 25 від 27 червня]. Озброєні люди є, але в принципі місцева влада якось намагається зберегти місто: всі комунальні служби працюють, пенсії платять. [Як розповідає заступник мера Алчевська Микола Білоцький, місцеві чиновники з терористами ніяк не перетинаються й кому сепаратисти підпорядковуються, теж не знають, а роблять все, щоб у місті було спокійно.]

    По місту зараз нормальних людей майже не зустрінеш. Якісь незрозумілі чоловіки в камуфляжі, брудні, п’яні. Багато хто з них спеціально провокує людей

    З настроєм складніше. Луганськ від нас дуже недалеко, лише за 40 км, а там війна. Так чи інакше, вона нас зачіпає. То з водою перебої, то зі світлом, банки закриті. І люди … По місту зараз нормальних людей майже не зустрінеш. Якісь незрозумілі чоловіки в камуфляжі, брудні, п’яні. Багато хто з них спеціально провокує людей.

    З будинку виходимо рідко – діти маленькі. Але в неприємну ситуацію потрапили. Гуляли з чоловіком і молодшою ​​дитиною, коли один з «ополченців» вирішив з’ясувати, чому чоловік не на барикадах. Поводився дуже агресивно, добре що хоч був без зброї.
    Ми фактично в центрі території, яку захопили ті, хто називає себе «ополченцями». Війни немає, але ніби в облозі. Зриватися і їхати зараз не хочемо, молодшому синові й місяця немає, але якщо бої почнуться в місті, відразу поїдемо. Головне, щоб випустили. І, можливо, поїдемо назавжди».

    Ірина, викладач одного з вузів Луганська:

    «Мене тут тримає багато чого. Я вірю, що місто звільнять, що моя дитина закінчить тут випускний клас. У неділю через місто знову йшли танки. Ми до цього вже звикли. Вперше бачила їх в ніч з 4 на 5 липня: засиділися в гостях, а коли поверталися додому, назустріч їхала колона – попереду біла Волга, за нею кілька танків, а потім КамАЗи з людьми. Чесно, я подумала, що це Нацгвардія, зраділа. А потім побачила, що на них немає українських прапорів. І ось на вихідних знову.

    Того ж дня ми з дочками йшли містом, пролунав звук сирени, недалеко від нас зупинився джип без номерів, і з нього вийшли четверо озброєних чоловіків. Злякалися, звичайно. Я молодшу дочку, як могла, відволікала, але вони, слава богу, пройшли повз. Та й минулося без інцидентів і перестрілок.А вночі знову було чутно вибухи. Але не лякають уже навіть сирени. Єдине – дочці розповідаю, що це салют або грім десь гримить.

    У місті все дуже напружено. У Камброді [район Луганська] Град стоїть прямо в городі у людей. Ніколи не знаєш, куди він поцілить.

    Бувають перебої з водою. Коли активізувалася АТО, два дні не було ні світла, ні води. У магазинах є тільки найнеобхідніше. На вокзалі не продихнеш, істерія суцільна. Всі постійно сперечаються про те, що відбувається: чому б’ють по Станиці Луганській [селище на кордоні з Росією] і хто винен у тому, що там загинула дитина, коли це все закінчиться, хто розв’язав війну, страшилки один одному переповідають.

    Не можна сказати, що всі в Луганську підтримують сепаратистів. Настрої різні. Протистояти «ополченцям» ми не можемо: це озброєні до зубів люди. Піти проти них дорівнює самогубству. Але ті, хто залишився тут, чомусь вірять, що все скоро закінчиться.Місто не вимерло. Не гуляють по вулицях, як раніше, звичайно, але на роботу ходять. Люди то їдуть, то приїжджають. Під час перемир’я було більше, зараз знову роз’їхалися. Знаю, що журналісти, які не працюють на ЛНР, виїхали майже всі. Залишилося тільки кілька людей, і ті пишуть дистанційно, не виходячи з дому. Найбільша проблема у відсутності інформації. Відключені всі українські канали, дізнатися новини можна тільки з інтернету.

    Але народ реально звикає. Їдуть, наприклад, люди на маршрутці на роботу, водій бачить, що попереду стрілянина, і просто об’їжджає її.

    Всі хочуть миру, всі втомилися. А ті, хто їде, сподіваються повернутися.

    [На наступний день після нашої розмови Ірина разом з дітьми виїхала з Луганська. Але щойно ситуація стабілізується, вона планує повернутися. «Я дуже хочу додому. Питання, куди і коли повертатися», – написала вона.]

    Корреспондент.net

    (Visited 16 times, 1 visits today)
  • 180x150