Що в Івано-Франківську франкового?

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Мало, дуже мало в Івано-Франківську Франкового. Точніше – майже нічого. У Коломиї і то значно більше. Коломия навіть претендує на те, що у тутешній тюрмі був Іван Франко і написав "Вічного революціонера", хоч це неправда. Неправду каже до сьогоднішнього дня меморіальна дошка на стінах коломийської ратуші, де немов би мав відсиджувати своє попереднє ув’язнення Іван Франко під час другого арешту. Насправді він той термін там не відсиджував, а – в красивому будинку тюрми, де опісля розквартирувалась військова частина, про існування якої "враги" не повинні були знати. А тим більше не можна було привертати до неї уваги. Сьогодні справедливість восторжествувала, тюрму віддано медичному училищу і навіть вирахувано, в якій камері сидів Іван Франко, а тому й там створено ентузіастами музей Івана Франка. Зрештою, таких музеїв у Львові можна було б створити принаймні два. Щоправда, один мав би бути в діючий і сьогодні тюрмі, другий – у приміщенні, де господарюють військовики.

    Після Львова Коломия зберегла найбільше слідів по Іванові Франку у незміненому вигляді. Івано-Франківськ, колишній Станіслав, не може складати їй конкуренції. Проте він може похвалитися тим, чим не може похвалитися Коломия. Тут мешкала зі своєю родиною бідна, але родовита емігрантка з Польщі, Йосифа Дзвонковська, яку Іван Франко щиро полюбив. Їй присвятив декілька поезій і під впливом свого почуття до неї написав декілька творів, вона стала прообразом Густі з повісті "Не спитавши броду". Пропонував їй руку і серце. Відмовила. Пояснила, що хвора на туберкульоз і не може стати його дружиною саме через цю хворобу. Він мислив інакше. Вважав, що відмовила, бо була голубої крові, а він – мужицький син, до того ж русин, тобто галицький українець. Як емігрантка вона бідувала, мешкала у передмісті Станіславова за Тисменицькою рампою. Він хотів допомогти їй, мав намір винайняти в неї землю, організувати спілку, до якої увійшла б і вона. Зв’язок був сильний, але короткий. Юзефа стала народною вчителькою і невдовзі померла. Її поховали на місцевому кладовищі.

    Коли Франко врешті збудував у Львові свою хату, то придбав до неї одним-один портрет, який надибав у антикварній лавці і повісив у себе у вітальні. Крім дружини, яка вважала, що чоловік надаремне потратив гроші, бо й так стіни завішені "Трушами", тобто картинами відомого українського художника Івана Труша, ніхто не звертав на портрет уваги. На ньому була симпатична молода дівчина з маком у волоссі. Опісля дослідники й назвуть цей портрет "Дівчина з маком у волоссі". Вже пізніше було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини художник М. Ройзнер, який знав Ю. Дзвонковську.

    Про той портрет і склалась ціла легенда, яку вже не одне покоління передають одне одному працівники Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, що в його хаті. Незадовго перед смертю Іван Франко просив підвести його з ліжка й одвести до дверей кімнати, де висів той портрет. Легенько відхиляв двері і сумно дивився на нього… З тих пір і пішла легенда, що прощався з незнайомкою, в якій добачали портрет першого кохання поета Ольгу Рошкевич. Лише опісля було встановлено, що мальовано той портрет у Косові, коли там були і Ройзнер, і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Жодної світлини Йосифи Дзонковської не збереглось, а риси обличчя дівчини з портрета дуже збігалися з рисами обличчя Густі, описаної Іваном Франком. Хай там як, але всі тодішні дослідники, які писали про дружбу польського та українського народів, ніколи не оминали нагоди згадати про дружбу представника українського народу Івана Франка та представниці польського народу Юзефи Дзвонковської, до того ж дуже близької до кіл революційно настроєної демократичної молоді, зовсім не замислюючись, яка ж була доля цієї представниці революційно настроєної молоді. Щоправда, все-таки завдяки дослідникам творчості Івана Франка та його біографам вдалося встановити, що Йосифа Дзвонковська померла у Станіславові, похована на місцевому цвинтарі, який брав свій початок від 1872 року, тобто з перших років загарбання Галичини Австрією. Нагадаємо, що після віроломного нападу на Львів армії Галлера, озброєної і викоханої у Франції на той час, коли французька місія вела мирні переговори з армією Західно-Української Народної Республіки, та після загарбання Львова уряд ЗУНР перемістився у Станіславів. Саме тут прийнято декларацію об’єднання з Українською Народною Республікою, що й було задекларовано на Софійському майдані в Києві 22 січня 1919 року. Тут, на цьому цвинтарі були поховані герої тих днів, як і композитор Денис Січинський, що перший у Галичині почав писати музику до поезій Івана Франка і гармонізував пісню «Не пора. Не пора москалеві, ляхові служить», яка з 1902 року стала не лише національним заповітом Франка своєму народові, а й його національним гімном. Тут знайшли останній притулок товариші Івана Франка, друзі по партійній роботі, письменники, діячі української культури, гордість і слава її. Серед тих героїв була й скромна плита на могилі Юзефи Дзвонковської, де зазначено роки її життя: 21.10.1862 – 5.5.1892.

    На цвинтарі стояли пам’ятники найвідоміших скульпторів того часу в Галичині та Австро-Угорщині.

    Оговтавшись після придушення спротиву українського населення новим завойовникам, вже 1955 року виконком міської ради на чолі з М. Ковалем прийняв рішення про генеральну реконструкцію міста, яка передбачала закриття згаданого цвинтаря для поховань. Почалась нахабна політика нищення пам’яті, характерна для загарбників. А 1968 року ухвалено рі­шення про поновне захоронення на місці поховань січового стрілецтва. Коли виявилося, що поновне поховання йде мляво, місцеве, населення не вельми поспішає хоронити родичів на могилах січових стрільців, прийняли черго­ве рішення про цілковиту ліквідацію цвинтаря. З тією метою 1974 року відкрили нове кладовище на Чукалівці, передмісті Станіславова, і з 1975 року почалося нищення могил центрального цвинтаря. Місто мусить мати простір, – переконували вперте населення, яке ту акцію називало дикунством, писало листи до «начальників», пояснювало, які видатні діячі культури на цьому кладовищі поховані. А начальство пропонувало новий готель з промовистою назвою «Україна». Біля «України» й театру могили не пасували. Отож цвинтар «окультурили» і зробили місцем відпочинку. Тут можна було збиратися бомжам, горланити, битись і хуліганити. Тут не було міліції. Все, що залишалося тут, можна було безкарно трощити. Міліція пильнувала в інших точках. Цвинтар окультурили за принципом Літнього саду в Ленінграді, де замість античних скульптур стояли гробівці. Свідомо тоді знищили й могилу Юзефи Дзвонковської та її рідні, хоч про їх збереження просило у влади чимало людей.

    2002 року проведено реконструкцію скверу, створеного на кістках людей, у центрі якого в честь Покрови Пресвятої Богородиці побудовано каплицю. До скверу, який тепер називається ще й меморіальним, поставили ворота. Місто Івано-Франківськ збагатилося сквером, якого нема в жодному місті Європи… Подібне знищення цвинтаря було й у Львові 1880 року, перед першим приїздом у Галичину цісаря Франца Йосифа І. Саме тоді знесли один з найкрасивіших і найбільших цвинтарів Львова, який називався Стрийським. Посередині його проклали дорогу, яка сьогодні зветься Стрийською вулицею і досі є найжвавішою магістраллю міста, що веде на Захід, а з боків організували парки. Той, що ліворуч, коли виїздити зі Львова, має назву Стрийського (первісно – парк імені Кілінського, на честь варшавського шевця, що 1863 року підняв повстання проти росіян), а праворуч парк відпочинку імені Богдана Хмельницького. Однією з причин варварського знищення цвинтаря тоді було бажання догодити цісарю, щоб їхав прямою дорогою, а не об’їздив довкола і тим затягував зустріч з «коханими» львів’янами… На той час Іван Франко виїхав на провінцію. Під Коломиєю його затримали і заарештували. Звинувачували в тому, що приїхав «ширити соціалізм». Не діставши підтверджень про те «ширення» Івана Франка з Коломиї погнали етапом у рідні Нагуєвичі…

    1913 року хворий і приречений Іван Франко приїздив у Станіславів читати свою поему «Мойсей». Прощався Франко тоді з містом, з яким було пов’яза­но стільки надій та сподівань. І спогадів…

    Це місто було зупинкою під час другого арешту, коли його гнали з Коломиї у рідне село Нагуєвичі під ґверами жандармів. Навіть сидів тут у тюрмі попереднього ув’язнення, що в теперішній ратуші. Ще був тут зі студентами під час першої мандрівки їх рідним краєм. Тут були вечорниці. Тут сподівався побачити Ольгу Рошкевич, що давно вже вийшла заміж за іншого. Потім почалися часті приїзди, пов’язані з Юзефою Дзвонковською. Навідувався сам, а також зі свої вітчимом Гринем Гавриликом. Опісля переїздив це місто, коли рушав у гори… Тоді й відвідав цвинтар. Віднайшов могилу Юзефи…

    Тепер перед входом на зруйнований цвинтар стоїть великий пам’ятник Іванові Франку.

    Не так і багато пам’яток в Івано-Франківську по Івану Франку. Час нещадно повівся з пам’яттю про нього.

    Проте це місто захотіло мати його ім’я і бути вірним цій пам’яті. Навіть сплюндрованій… Але пам’яті!

    Роман ГОРАК

    (Visited 27 times, 1 visits today)
  • 180x150