На війні не страшно тільки дурням

  • 180x150
  • Опубліковано:

    33-річний іванофранківець Андрій Долик третину свого життя провів у Росії. Там він мав добре оплачувану роботу, дружину та дочку і навіть уявити собі не міг, що йому доведеться воювати проти цієї держави, пише "Галицький кореспондент".

    Нема кому воювати

    Андрій Долик поїхав до Росії понад 10 років тому. Причина була проста – там більше платять. Каже, що Росія дала йому багато. За роки роботи в сусідній державі зміг і мамі допомагати, і квартиру в Івано-Франківську придбати.

    У березні 2014 р. в Андрія закінчувався дозвіл на роботу. Щоб продовжити його, він ще в лютому звернувся до свого куратора Фатіми Кірімовни за необхідним дозволом. Проте вона відправила його в Управління федеральної міграційної служби у Ростові. «Пішов я туди, – пригадує Андрій Долик. – Чиновник просить у мене паспорт. Показую. Він дивиться і каже: «Бандера?! В Бандерштат!» Кинув у мене паспортом. Я його забрав, допрацював два тижні, отримав зарплату і поїхав додому».

    В Івано-Франківську чоловік влаштувався водієм маршрутки. Спочатку їздив на 22-му маршруті, потім – на 81-му. У травні отримав повістку. Прийшовши у військкомат, дізнався, що вже наступного ранку о 6.00 він має їхати у селище Гончарівське (Чернігівська область). Тут Андрія два тижні навчали військової справи.

    «Усі були після армії, з одного боку, ніби й навчені, а з іншого – у нас країна з 1945 року не воювала, то що ми могли в тому розумітися? – каже Долик. – Нас вчили інструктори зі страйкболу! Земля їм пухом, тому що їх усіх вже немає! Вони потрапили в 30-ту бригаду і загинули в Іловайську».

    У Гончарівську військову підготовку проходило зо 2500 людей. Тут готували стрілків, водіїв, інструкторів тощо. Андрій мав стати інструктором, щоб навчати хлопців з осіннього призову водити автомобілі. Але, приїхавши у Бердичів, він довідався, що їде на фронт. Навчальний батальйон просто розформували.

    «Воювати нема кому! – пояснює він. – Дуже мало людей, які б цілеспрямовано і свідомо йшли туди. Люди «косять», вигадують собі всякі болячки…»

    Долик додає, що все залежить від людини. Каже, у них був замполіт, який без слухового апарата взагалі нічого не чув. Проте його мобілізували, і він пішов на фронт.

    Без волонтерів армія – ніщо

    За словами бійця, на 90 відсотків українська армія залежить від волонтерів, а не від держави. Мовляв, якби не волонтери, то армія вже б вмерла. Волонтери забезпечують військових практично всім, крім зброї. В АТО Андрій їхав без нічого. А там волонтери йому подарували бронежилет, одяг, термобілизну і все необхідне.

    «Якби дали волонтерам волю і доступ до зброї, то вони б і її привозили! – переконаний військовослужбовець. – А якби нас постачали зброєю волонтери, а не наша рідна держава, то ми би вже давно цю війну закінчили!» За словами Андрія, вони стріляють з автоматів Калашникова (АК) калібру 5,45, тоді як АК їхніх противників бронебійного калібру – 7,62.

    Андрій Долик розповідає, що влітку зустрічався з представниками 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» на блокпості у Новоіванівці. Їздив за допомогою в ремонті «ПЗМки» (трактор, що копає окопи і бліндажі). Також їздив до них, коли не вистачало їжі. Дезертирами їх він не вважає. Каже, всі, хто розуміється на війні, мають усвідомлювати, що не можна на шкільних автобусах з автоматом Калашникова калібру 5,45 воювати проти мінометів, снайперів, «Градів», «Смерчів» та «Ураганів»! До того ж, коли вони стояли на відстані 2,5 км від російського кордону, їх регулярно обстрілювали з території Росії… І те, що майже всі хлопці, крім Юрія Барана, вижили, – просто щастя.

    «Якщо ми в броні і на танках гинемо, то що мали робити хлопці на шкільних автобусах? – риторично запитує чоловік. – Що можна навоювати на шкільних автобусах? Нічого! Керівник їхнього підрозділу сказав правильно: якби він привіз додому 400 «двохсотих», то він би був героєм. А коли він привіз 400 живих, то з нього зробили дезертира! Але я так не вважаю».

    Закон війни

    За словами Андрія Долика, мирне населення до Амвросіївки ставиться до наших військ нейтрально. А от далі – від Амвросіївки до Степанівки та Гаврилівки – жорстко налаштоване проти армії.

    «Ми беремо у них воду, міняємо в їхніх магазинах нашу тушонку чи «згущонку» на хліб, бо до нас хліб не доїжджає, – розповідає Андрій. – У нас такого поняття, як хліб, немає! Але тільки заїжджаєш в село, вони одразу дзвонять ДНРівцям і здають нас. Повідомляють, скільки наших машин заїхало, скільки людей, де ми зупинилися. Вже за півгодини по нас стріляє міномет або снайпери приїжджають».

    Долик стверджує: з тих, хто воює за ДНР та ЛНР, лише 20 відсотків – так звані «ополченці». Решта – найманці. Є ще загони регулярної російської армії, які воюють як з українськими військовими, так і з «ополченцями». «Коли ДНРівці хочуть прорватися на територію, яку контролює регулярна російська армія, якщо їм не вистачає їжі чи грошей, то ті їм дають «люлєй» і вони втікають назад. Починають лізти до нас, то ми даємо «люлєй…», – розповідає Андрій.

    Коли війна закінчиться, Долик прогнозувати не береться. Проте він вважає, що війна затягується, і не виключає, що на Донбасі буде так, як у Придністров’ї, – конфлікт просто заморозять. Сепаратисти зрештою заспокояться і будуть жити так, як собі хочуть. А ми зробимо кордон і будемо жити так, як ми хочемо. Без стрілянини!

    «Якщо хтось з людей, які перебувають там, каже, що не боїться, то він або бреше, або дурень! – переконаний Андрій Долик. – Страшно всім! От сидимо і куримо, а тут пролітає «град», «ураган» чи міна. Ще мить тому я з кимось говорив, а вже через секунду він – без голови! Або ж снайпер зніс йому голову! Так і воюємо».

    За словами Андрія, думати про те, що ти вбиваєш людей, ніколи, бо жити хочеться. А розуміння того, що «якщо не ти вб’єш, то тебе вб’ють» із смертю кожного нашого хлопця тільки посилюється…

    (Visited 6 times, 1 visits today)
  • 180x150