Коли Гамлет — з мікрофоном, а Полоній — зі смартфоном

Опубліковано:

Режисер і художній керівник Івано-Франківського муздрамтеатру Ростислав Держипільський підкорив ще одну вершину — поставив «Гамлета» Шекспіра. Коли тільки з’явився переклад цього твору від Юрія Андруховича, видавець іван Малкович сказав приблизно так: кожне покоління мало би перекладати Шекспіра по-своєму, своєю мовою та з огляду на нові історичні реалії. Щось схоже і в театрі. Ростислав Держипільський, вирішивши ставити «Гамлета» в перекладі Андруховича, заявив, що второвані стежки йому не цікаві. Але навіть коли запропонована версія на перший погляд видається тільки надсучасним міксовим арт-експериментом, від свого фірмового почерку — бути суголосним часові і намагатися впливати на мислячу публіку глибинно, а не лише розважати чи шокувати, — Держипільський не відходить.

Та чи всі зрозуміли і захотіли заглибитись? Бо серед тиші підвалу, в якому відбувалася вистава, і моторошних навіювань, театральних спецефектів і розкоші акторських ансамблів, стрибків з одного стилю в інший можна й розминутися з думкою про те, що Шекспір — вічний, він поза часом чи просто «розчинений» у будь-якому часі. Тому кожна епоха просто-таки мусить відшукати свого класика, пише "Галичина".

Юрій Андрухович першим переклав на українську Шекспіра в III тисячолітті. Він мав перед собою оригінал, переклад Леоніда Гребінки та нестандартний переклад поляка Станіслава Баранчека. Сам Андрухович якось сказав, що якраз Баранчек змістив акценти: Шекспіра читати весело. Шекспір — не класик, що стоїть на п’єдесталі, а радше ідол поп-культури, комерційний директор театру, зацікавлений, аби на його вистави ходила публіка.

і такий підхід до справи важко заперечити. В сенсі промоції він таки правильний, бо всі хочуть, аби на їхні вистави ходила публіка. З цим завданням усе було просто, бо інформація про те, що виставу ставитимуть у підземеллі, а театр побудовано на цвинтарі, спрацювала сама. Люди на прем’єру прийшли заздалегідь, чекали майже годину і ніхто — за винятком кількох — не висловлював занепокоєння: бути чи не бути.

Але цьому дню передували важка праця і насолода від творчого спілкування. Працю і віддачу ми бачили на прем’єрі, коли костюми від київської художниці Лесі Головач були всі всуціль у підвальній пилюці. А про насолоду знає кожен з акторської команди. Режисер зібрав цікаву трупу з акторів різних театрів України — ірма Вітовська зіграла Гертруду, Клавдія — «заньківчанин» Юрій Хвостенко, Полонія — Дмитро Рибалевський, актор Національного театру ім. івана Франка, учень самого Б. Ступки, Офелію — молода і харизматична Анастасія Блажчук, акторка «Молодого театру». Роль Гамлета обрала Олексія Гнатковського. Про те, що актори — найкращі, вже у самій виставі за голлівудською манерою виголошує своїм розкішним голосом з надгробка, що водночас є сценою, Дмитро Рибалевський. і всі вони — акторська сім’я — після вистави просто дякували одне одному за спільну працю, за творче спілкування із вдячними глядачами і між собою. Бо кожен з них вніс до «Гамлета» щось своє. і воно ожило саме в такому наборі: режисерська концепція, акторська харизма, музична складова. і текст Андруховича — як першоджерело, де вільна мовна гра, алюзії на всім нам відому дійсність, багато гротесковості і необмеженої свободи.

Почнемо з того, що в нашому випадку найвідоміша трагедія усіх часів — уже не трагедія. У XXI столітті усе вже давно не так. Світ — це звичайний склеп, де і Шекспір, і його герої, і наші. Все це нагадує нам, що усі помилки вже зроблено, але від цього їх не стає менше. І, що важливо, кожен має право на свої. і ще: історія вчить, що вона ніколи нікого нічого не вчить.

А актори мають право на знахідки. Як на мене, найяскравішим акторським соло в цій постановці виявився Дмитро Рибалевський — чи то від спраги за такими творчими експериментами, котрі для нашого театру не рідкість, чи то від адреналіну, та він роль Полонія зіграв forte (сильно. — Ред.). А його епізод зі смартфоном — цілком в концепції режисера: Шекспір — понад часи і водночас — на всі часи. «В державі нашій безлад і бордель», — звучить на початку вистави заспів. А далі ще буде маса деталей, що притягують сценічну версію Держипільського до нашого часу. Хоча б таких поверхових і всім зрозумілих, як золотий унітаз…

Олексій Гнатковський у роль Гамлета входить ніби пошепки, спершу здалося навіть, що від хвилювання чи від надміру репетицій у нього сів голос. Але це для того, щоб потім продемонструвати глядачам усю вражаючу амплітуду емоцій. Бо для нього їх режисер приготував, напевно, найбільше. і вчинків, котрі в театрі називаються деталями чи знахідками. Так, Гамлет смажить сире м’ясо реально перед глядачами на маленькій сковороді, кидає металеві відра у підвальну пустку, грає у футбол черепом та викочує на публікуѕ золотий унітаз, говорить у мікрофон зі свого надгробку чи просто зникає, аби в закапелку підземелляѕ почитати газети іѕ викинути. Гамлет як головний герой неначе прокидається зі сну і переходить у наш непростий час. А пробуджують його і спонукають до дії три відьми чи богині — як кому. Вони — еринії (Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк). З’являються зі скринями-чемоданами в руках, як «піарщики» чи, може, носії режисерської концепції, як жінки, котрі можуть і вміють все, як і все можуть собі дозволити.

«Найбільша гордість, що це відбувається в івано-Франківську, — сказав перед прем’єрою виконавець ролі Гамлета Олексій Гнатковський. — Так ламаються стереотипи, уявлення і канони про провінцію, про столицю, про тенденції. Це всі контексти, філософія всього часу в одному флаконі».

ірма Вітовська зіграла Гертруду, котрої ми не знаємо. Вона, а не Полоній, лиходіє по повній, вона очолює змову і не приховує своїх підступних планів — заволодіти і керувати усіма. Вона розкішна, епатажна, принадна, мінлива і зваблива, слабка і сильна у своїй слабкості.

Взагалі, у знавців класики протягом вистави могли виникати відчуття, що над Шекспіром тут, як мінімум, «стібаються». Та актори насправді, повторю, просто роблять все можливе, аби виконати надзавдання — знайти «свого» класика. і ніхто цього й не приховує. На ці нестандартні пошуки у виконавиці однієї з головних ролей є важливі аргументи: творчість — це свобода. А ще ірма Вітовська переконана, що сучасного глядача треба готувати до європейського нетрадиційного театру, бо традиційний і так має своїх апологетів і йому нічого не загрожує. Але в івано-Франківську європейський театр почувається як ніде комфортно. Його цінують глядачі, до нього тяжіють у своїх пошуках творчі сили.

Не випадково з вічною трагедією Шекспіра в івано-Франківську відбулася жанрова трансформація. Музична складова нової експериментальної постановки великою мірою є запорукою успіху. Молоді, перспективні, талановиті українські музиканти — Роман Григорів з івано-Франківська та студент Віденської консерваторії ілля Разумейко, котрий народився в Запоріжжі, уже написали оперу «Йов» та сон-оперу «НепрОсті», до роботи над «Гамлетом» взялися з радістю. Вони також стали повноцінними героями постановки — не тільки як музиканти. Бо сюжетна канва ніби натякає: Григорів втілює тінь батька Гамлета, а Разумейко в якийсь момент — Йоріка.

«Ми поєднуємо живих музикантів з електронікою. Маємо цілий пакет звуків, які записували у різних місцях у Києві та Відні, в різних умовах — вночі, на різних розладнаних роялях, звуки голосу, обробляли їх електронно і будемо робити такий електронний супровід. Це буде цікавий мікс», — розповів у передпрем’єрному інтерв’ю музикант ілля Разумейко. А ще співавтори ноопери дали необмежену волю вокальним талантам трьох ериній, котрі то ведуть глядача концептуальними коридорами підземелля, то просто відстежують промовисто: а що ж буде далі, але завжди — на кону. і це також цілком у дусі європейського експериментального театру — позичити персонажів у «Макбета». Або зменшити їх кількість, забравши товаришів Розенкранца, Гільденстерна, Гораціо й акцентувавши суто на сімейних взаєминах.

У фіналі ж, після весіль-похоронів-циганських гулянь зі свого таємного крісла (він на підвищенні мовчки і непомітно просидів дві години, а також годину до старту дійства) спускається Фортінбрас (Євген Холодняк), аби чітко і безапеляційно заявити: всім спасибі, все триває й далі, кожен має право на свої помилки. Бо весь світ — театр?

 Леся ЗЬОЛА

Блоги

mm
Андрій Карманський

Українській помісній церкві бути? Або чого добився Кирило?

Після зустрічі Папи Франциска та Московського Патріарха

mm
Ольга Деркачова

БОЛЬОВІ ТОЧКИ

Одна моя знайома запропонувала дещо збочену розвагу. Сідаєте в

mm
Ольга Деркачова

Буває і таке…

Ольга Нижник. Цього не може бути!.. – Івано-Франківськ:

mm
Ольга Деркачова

М’ятний чай

- Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? – вдавано сердито

mm
Ольга Деркачова

СТРАХ

mm
Андрій Карманський

Бій за Івано-Франківськ. Бліц-аналіз.

Вражають масштаби фейсбучної істерики навколо перемоги Руслана