«КАМАЗ» іде на Схід

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Минулого тижня з Івано-Франківська виїхав «КамАЗ» з вантажем для нашого 5-го батальйону територіальної оборони, роздислокованого поблизу міста Амбросіївки Донецької області. Туди привезли питну воду, з якою у бійців були проблеми, в тій місцевості вона привозна, цигарки, бронежилети, кевларові шоломи, якусь апаратуру. Крім того, родичі деяких військовослужбовців, якимось чином довідавшись про відправлення вантажу, передавали індивідуальні посилки. Як потім з’ясувалося, це було найцінніше в очах бійців.

    Хоча поїздка відбувалася начебто по лінії облвійськкомату, проте її підготували не зовсім вдало. 10-тонний «КамАЗ», який, як розповідали, надало «Прикарпаттяобленерго», виявився абсолютно не готовим технічно для того, щоби подолати шлях в понад тисячу кілометрів. Додамо, що й вантажу виявилося на кілька тонн більше, ніж розрахований автомобіль. Ну і ще такий нюанс, що машина, яка відправлялася на Донеччину, була розфарбована в кольори державного прапора. Зрозуміло, що жовто-синя вантажівка не могла не кидати у вічі, в тому числі, й ворожі. Щоправда, «КамАЗ» до місця призначення не доїхав, остаточно зламавшись кілометрів за сорок від міста Умань. Зауважимо, що вантаж на власній автівці супроводжували активісти з нашої Координаційної ради громадських організацій. І вони прийняли рішення залишити «КамАЗ» на місці поломки, в очікуванні, коли його чи відремонтують чи нададуть іншу машину, а самі, завантаживши у свій автомобіль 37 бронежилетів, куплених за кошти нашого Координаційного центру швидкого реагування, помчали до місця дислокації батальйону. В понеділок Михайло Бойчук та Олексій Драпак повернулися до Івано-Франківська і ми попросили їх поділитися враженнями від поїздки.

    – На першому блокпості при в’їзді в зону АТО його командир, старший лейтенант, довідавшись про мету нашої поїздки, порадив дочекатися якоїсь військової колони і приєднатися до неї. – розповідає Олексій Д. – Бо по зоні АТО слід пересуватися або ось так у колоні, або маскуючись під місцеве населення. А саме хвилин за двадцять перед нами через блокпост пройшло кілька військових машин. Старший лейтенант зв’язався з кимось з тієї колони і вони нас дочекалися. Зауважу, що доріг там немає, асфальтне покриття практично знято траками танків, і якщо наступного разу туди поїдемо, то слід вже брати джип, а не мінівен. В колоні крім військових були й цивільні машини. Бо не тільки Прикарпаття їде на Донеччину. Скажімо, в одній колоні з нами перебували тернопільчани. Що стосується нашого 5-го батальйону, то до них приїжджають і з Бурштина, Надвірної, Богородчан… Річ у тім, що усі нормальні люди, хто вміє адекватно оцінювати ситуацію, розуміють – армія дає зброю та боєприпаси. А все решта забезпечення лягає на наші плечі. Я би сказав, що це наш прямий обов’язок по відношенню до нашого війська, до нашої держави.

    Біженці з Донецька

    Коли опинилися на першому блокпості нашого батальйону, то познайомившись з бійцями, оглянувши, як облаштоване укріплення зробили самі для себе висновок, що вони потребують засобів пасивної оборони. Тобто, мішків з піском, бетонних плит. Одразу почали думати, де це все можна дістати поблизу і таке інше. І хоча були доволі змучені, але десь до третьої ночі почергували з бійцями на блокпосту, бо йде постійний потік біженців з Донецька. Тамтешні жителі не хочуть бути живим щитом для терористів. Щоправда, дехто з них був агресивно налаштований і до нас. Та саме через Україну вони тікали до Криму, або в Сочі тощо.

    – Та більшість все ж були свідомі. – підключається до розмови Михайло. – Але дивує, наскільки люди закостенілі. Почувши українську мову та довідавшись, що ми з Прикарпаття, щиро розпитували, наскільки страшні «бендери». Та подивіться на мене, кажу. Що в мені страшного. Найкраще діти на нас реагували. Посміхнешся до якоїсь малечі, агукниш і вона вже тягнеться до тебе. Знайшов у себе кілька цукерок в кишені, то дітлахи були просто щасливі. Дуже шкода було тих людей, бо сонце буквально палило, а значна частина їхала в старих без кондиціонерів машинах. Декому з них ми давали телефони нашої Координаційної ради. Бо були бажаючи і до нас переселитися тимчасово.

    – А в чому полягала агресія тих людей, про яку ви згадали?

    – Це не було несприйнятя нас як жителів Західної України. – продовжує Олексій, – Просто будь-яка людина, у свідомості якої закладені європейське мислення, не може сприймати людей зі зброєю. Хоча, сам по собі Донецьк це дуже гарне, підкреслю, європейське місто. У мене тут чимало друзів. Скажімо, моя дружина з Краматорська. І, зауважу, те, що жителі Донецька тікають від бандитів, котрі прийшли туди зі зброєю, це теж їхній спротив цих всіх ДНР, ЛНВ, терору, який вони влаштували. Люди нам казали: «Слава Богу, що ми виїхали, тому що на своїх блокпостах терористи б’ють, забирають машини, змушують людей там чергувати, по суті, перебуваючи в якості живого щита». Найбільш свідомі з них пропонували, щоби їм дали карту і вони покажуть, де в Донецьку ці блокпости, де стоять танки, установки «Град». Це казали особисто нам.

    Далі хочу зупинитися на такому моменті, що там, по суті, існує інформаційний вакуум. Хіба що новітні телефони тягнуть інтернет. Та, з іншого боку, це зона, яка потрапляє у роумінг, і гроші на телефонах закінчуються дуже швидко. Отож наша розмова з бійцями була практично обміном інформацією. Найбільше їх цікавило – який у нас тут настрій, яке відношення до них, враховуючи, що вже на той момент був факт дезертирства з батальйону двох офіцерів. Хлопці питалися, чи не будуть після цього вважати боягузами й їх. Їхнє відношення до тих осіб, які приїхали сюди, та потім повернулися, залишивши зброю і не виконавши свій обов’язок перед державою однозначний. І ставлення тут на Прикарпатті до тих, хто залишився, є для них дуже важливий, в тому числі, для підтримки їх бойового духу. Бо ми ще були там, коли ці офіцери давали в Івано-Франківську прес-конференцію. Бійці 5-го батальйону довідалися про неї через інтернет. Вони підходили до нас і просили , щоби ми все зробили, аби їх, повторюся, не вважали тут боягузами і також казали, що багато з розповідей тих офіцерів є неправдою.

    – Але я все ж вважаю, що 5-й батальйон відправили в зону АТО абсолютно не підготовленим як у матеріальному, та і психологічному плані.

    – Олексій. – Хочу ще раз повторити, що наша держава, якщо можна сказати, військова доктрина, не передбачає забезпечення усіх бійців бронежилетами. Те, що бійці 5-го батальйону опинилися там без бронетехніки, згоден, дуже погано. Але я мав розмову з одним полковником, котрий там перебуває і сказав, якщо ми тут знайдено відповідні бронемашини і вам передамо, знайдете, чим її озброїти? То почув у відповідь, щоби ми наразі нічого не робили, бо до кінця мають отримати десять «бетеерів» 70-х в повній комплектації. Звісно, це застаріла модель, але краще, ніж нічого. Єдина, що нас попросили, знайти для них зварювальний апарат та залізо, щоби змогли наварити на техніку «сітки» тощо. Десь погоджуся, що питань до укомплектування і матеріального забезпечення 5-го батальйону є вже зараз дуже багато, а в подальшому буде ще більше. Зокрема, чому їх везли в зону АТО три доби на шкільних автобусах…

    – Михайло, – чому півтори доби вони на тих автобусах «гуляли», поки добралися до місця дислокації ?

    – Олексій. – Але це питання до керівництва АТО, а не до звичайного бійця. Ці хлопці розуміють ситуацію. Ну, нема то нема. Але водночас вони усвідомлюють, що краще зараз воювати там, ніж потім тут.

    – Попре те, чимало родичів наших бійців вимагають їх повернення додому. Тим більше, що на місце 5-го батальйону, підкреслюю, територіальної оборони, який відправили на Схід, приїхала аналогічна частина з однієї з південних областей України.–

    – Михайло. – Наша держава не була готова до війни. Армію розвалювали протягом доволі тривалого часу. Коли я служив, то нас багато чого вчили. Зокрема, як штурмувати, відходити. Набої, щоправда, були холості, але все ж ситуація була більш менш наближена до бойової. Потім це все закінчилося. Зокрема, після 1998 року, коли я звільнився в запас. З армії почали звільняти тих людей, котрі реально знали свою справу і могли хоч щось показати. Коли ми з Олексієм приїхали на наш блокпост, одразу побачили всі плюси і мінуси. Реально, там є багато необстріляних хлопців. Але щоби дати життя воїну, він має пройти свій шлях. Є така річ, яка називається природній відбір. Хтось може бути гарним розвідником, інший тиловиком…

    – Олексій. – На одному з блокпостів я зустрів свого колишнього вчителя фізкультури. Він перебував на кухні, варив їсти. Але хочу наголосити на іншому. Об’їхавши усі пости, побачив, бо бойове злагодження у батальйоні відбулося. Немає якогось розриву між офіцерським складом, сержантським чи рядовим. Хлопці підтримують одне одного, допомагають, діляться тим, що є. Наприклад, ми привезли бронежилети, починаємо їх роздавати, а один боєць каже – я вже маю, віддайте іншому.

    – Але з іншого боку маємо протест частини батьків і дружин бійців, які вимагають повернення батальйону. При чому їхні аргументи це те, що почули від своїх чоловіків, синів, які перебувають під Амвросієвкою.

    – Олексій. – Бійці розповідають щиру правду. Думаю, що жоден син не брехатиме мамі, а чоловік дружині. Можливо, батьки все це сприймають занадто емоційно, десь утрировано. Скажімо, десь пройшла інформація в газеті, і, здається, подібне прозвучало на прес-конференції тих офіцерів, які повернулися, що бійцям доводиться пити воду з калюж. Це факт, який на даний час не відповідає дійсності. Адже з 20 тонн вантажу, який ми привезли в батальйон, значну частину займала вода. Бо реально, в тій місцевості з нею проблеми. Вода привозна. 

    Хоча в перші дні, коли наші бійці приїхали на місце дислокації після трьох діб добирання на шкільних автобусах, зрозуміло, питна вода вже закінчилася. Але йшли дощі і, не виключено, доводилося пити дощову воду. Та, ше раз наголошую, зараз там ситуація значно краща, ніж була тиждень тому. Самі бійці про це кажуть. Зокрема, налагодили співпрацю з місцевим населенням. Скажімо, на момент нашої розмови, 16 липня, ще не було централізованого забезпечення харчуванням бійців, бо вони чомусь не стоять на довольстві. Тож їжу приносять місцеві люди, так само приносять і цигарки, шоколад… Коротко кажучи, хто що має, те і несе.

    – Хоча й самі не багато живуть.

    – Олексій. – Так, там дуже бідні села. Ми значно багатші. І цей месидж, що Донецьк годує Україну, брехня. Хоча там живуть працьовиті люди-хлібороби. Навіть незважаючи, що йдуть бойові дії, комбайни працюють на полях.

    – Знову ж такі, повернуся до претензій, які висловлюють батьки. Зокрема, що поряд з ними розташована бригада регулярних військ, а допомоги від них практично ніякої. Що бандити, довідавшись про приїзд західних українців, здійснюють шалений тиск і не тільки майже регулярними обстрілами, але й через гучномовці погрожують вибити усіх «бендер».

    – Олексій. – Реально, взаємодії військ дуже мало. Бо, скажімо, навіть на момент нашого приїзду не було радіозв’язку між блокпостами. Далі. Вже повернувшись до Івано-Франківська отримали звідти інформаціє, що коли попросили сусідню бригаду дати одну бронемашину для відсіченням спроби терористів атакувати командний пункт батальйону, в цьому відмовили. Тому наразі спостерігається якась конфліктна ситуація між командуванням нашого батальйону та керівництвом сусідів, до речі, у відані яких й перебувають наші бійці. Хоча загалом до хлопців з Західної України там ставляться нормально. В тій же бригаді служать хлопці з Тернополя, з якими ми познайомилися. Швидше за все непорозуміння виникло просто між командиром батальйону та командиром бригади.

    До речі, у нас бесіда з комбатом, як би це правильно сказати, не дуже відбулася. Тому що коли ми по приїзду об’їхали усі блокпости, тому числі, й намагаючись їх десь підбадьорити, що, за нами слідує фура з водою, продуктами, передачами з дому…

    – Михайло, – У хлопців тоді аж очі засвітилися. І, зауважу, що отримали інформацію, що усі передачі, які передавалися з нашою фурою, дісталися до адресатів. Бо раніше були випадки, коли такі посилки з якихось причин не потрапляли до тих бійців, яким були надіслані. Можливо,в подальшому треба змінити логістику перевезення вантажів. Не вести все скопом, а, скажімо, в одній машині зібрати цільові передачі, в другій щось інше.

    – І завантажити у той «КАМАЗ», яким ми намагалися добратися до Амвросіївки…

    – Михайло. – А ми відразу попереджали, що він не доїде. Все ж, як колишній далекобійник, щось розуміюся у машинах. На майбутнє, напівпричепи в таку подорожі краще не відправляти. Потрібно брати 12-ти, 20-тонні «фури». Тим більше, що дороги на Донеччині дуже тяжкі. Їм просто не приділяли належної уваги, бо за часів «попєрєдніков», кошти виділялися, в першу чергу, на сам Донецьк. А області залишався дріб’язок.

    – Повернуся до того, що ви поїхали на Донеччину, де далеко не всі є лояльними до нас, без усякого супроводу, охорони. Ну, добре, ви люди екстремальні.

    – Олексій. – Ніякі ми екстремали. Ми не їхали туди за якимось гострими відчуттями чи адреналіном. Ми так само боялися. Але страх є конструктивний і деструктивний. Як він деструктивний, то людина все кидає і тікає. В іншому випадку, вона робить так, щоби цей страх допоміг виконати її обов’язок. Щодо нашої поїздки. Так, була потреба щодо конвоюванню вантажу. Законних механізмів для цього не так вже й багато, а вирішення усіх необхідних питань зайняло б тривалий проміжок часу. Скажімо, військовий комісар мав би цей вантаж якось облікувати, взяти на баланс, передати тиловим службам. Вони, у свою чергу, мали б також передати по інстанціях, мовляв, є те і те, треба це все доставити і таке інше. За нашими підрахунками, усі ці погодження зайняли б тижня три. Але ми ж знаємо, що наші бійці потребувало того, що ми везли, негайно. Тож за півгодини зібралися і поїхали.

    Хочу зауважити, що допомоги потребує не тільки 5-й батальйон. Наскільки нам відомо, Івано-Франківська Самооборона теж зібрала якій вантаж і повезе його в іншу частину. Адже хлопці з Прикарпаття служать в різних місцях.

    – А як допомагає наш Координаційний центр швидкого реагування?

    – Олексій. – Оці 37 бронежилетів, як доставили особисто ми, саме й були придбані за кошти центру. Зараз забезпеченням нашої армії зайнялося дуже багато громадських організацій, а є і просто меценати.

    – Ми все ж якось не висвітлили питання стосовно кількаденних протестів і пікетувань ОДА та облвійськкомату родичами бійців 5-го батальйону.

    – Олексій. – Чим більще буде галасу. тиску і впливу громадськості на нашу владу як цивільну, так і військову, тим більше наші хлопці там отримають гуманітарних вантажів та інших необхідних речей. Тим швидше зникнуть деякі нюанси по керівництву батальйоном. До його командира дуже багато питань, в тому числі і у нас з Михайлом. Зокрема, претензії виникли, коли ми побачили, як облаштовані блокпости і поспілкувалися з бійцями. Зауважу, що ото бойове злагодження, про яке дуже полюбляє говорити нам військовий комісар Ігор Павлюк, у них вже відбулося, як і говорив. Але не за рахунок полігону, коли вони ще перебували в Делятині, як і мало бути, а вже у зоні АТО під час реальних бойових дій.

    – І які підсумок загальний можете зробити зі своєї поїздки?

    – Олексій. – Чим більше наразі допомагатимемо нашим хлопцям і які вже перебувають в зоні АТО, і які тут тільки формуються для відправлення на Схід – міліція, Нацгвардія, а наразі отримали інформацію, що військкомат приступив до формування ше одного батальйону та двох рот охорони, тим більший буде їх бойовий дух. І тим краще зможуть виконувати поставленні завдання.

    – Михайло. – Була ситуація, що коли ми шукали бійця, котрому передали невеличку посилку з дому. І коли нарешті він прийшов, змучений після чергування, в бронежилеті, зі зброєю і набоями і це на спеці в понад 30 градусів, та почув про передачу, то аж випрямився, а очі засвітилися справжнім щастям. І чим більше рідні будуть їх підтримувати теплим словом, діти малюнком… Бо ж не всім дітям можна пояснити, що татом поїхав на війну. Кажуть, що у відряджені, чи як Олексій сказав своїй дочці, що іде воювати з драконом, то перше, що запитала дитина, коли повернувся: «Татку, а ти вже поборов дракона?». Отож потрібно, щоби бійці знали – їх тут люблять, підтримують, чекають. І чим більше ми туди будемо їхати з такими ось передачами, тим більше вони почуватимуться захищеними.

    – Олексій Драпак. – Хочу підкреслити, що ми, відправляючись у такі поїздки, не ставимо якоїсь політичної мети. Ми поза політикою. Наше завдання – захистити державу. А коли це зробимо, вже розберемося, хто чим займався у ці дні. Дуже класно якось сказав Лесь Подерев’янський стосовно української ідеї. Вона полягає у двох словах: «Від’єбіться від нас». І усі ми хочемо, щоби це сталося якомога швидше. Тож хай мами і далі ходять під «білу хату», вимагаючи, щоби там поміняла комбата, відправили в батальйон дійсно бойових офіцерів. І не треба казати, що вантажі з Прикарпаття в зону АТО виходять «золоті». Мовляв, ту ж воду можна купити значно ближче, наприклад, у Запоріжжі. Але, не забуваймо, що тут її дають підприємці безкоштовно. Та, не забуваймо, що разом з тим будуть йти й посилки від родичів, які є конче необхідними для бійців, на чому ми неодноразово наголошуємо.

    Зауважу також, що були дуже важливим наше безпосереднє спілкування з бійцями. Наприклад, другу роту постійно звинувачують, мовляв, бійці там п’ють, не хочуть виконувати поставлені завдання. Ми з ними змогли переговорити, коли разом з головою обласної ради Василем Скрипничуком зайшли за територію командного пункту, бо до цього нас туди чомусь не пускали. І поспілкувавшись з бійцями зробили висновок для себе – все чого не вистачає хлопцям, це нормального якісного командира. До речі, сьогодні спілкувався з заступником військового комісара полковником Віграновським, який з власної ініціативи поїхав в місце розташування 5-го батальйону підтримати бійців, щось їм порадити. А телефонував, бо пройшла інформація, що якусь частину під Амвросієвкою обстріляли з «Граду». Як з’ясувалося, не наших. Та почув, що саме бійці другої роти знищили російського снайпера. Це їм вдалося завдяки тепловізору, який був серед вантажу, що ми привезли. І полковник також підтвердив, що хлопці з другої роти цілком нормальні бійці, яким потрібен лише нормальний командир.

    – Михайло. – Додам, що були просто шоковані, коли побачили, що у хлопців на блокпосту лише чотири лопати – одна совкова та три саперних. І одна розбита сокира. Невже не можна було забезпечити їх відповідним шанцевим інструментом одразу, коли відправляли в зону АТО.

    – Олексій. – Не знаю усіх підводних течій відправки 5-го батальйону. Можливо, пішла вказівка зверху – негайно, бігом відправити частину. Але і рідні бійців, і громадськість мали надію, що військовий комісар стримає своє слово і доб’ється того, що хлопці все ж нестимуть службу тут. Хоча, можливо,це були наївні сподівання.

    – Михайло. – Практично усі бійці, з якими ми спілкувалися, передавали нашому комісару великий і привіт і пообіцяли, що по поверненню нанесуть йому візит. Вони реально казали, якщо ще раз будете їхати до нас, то привезіть його, нехай і в багажнику. Навіть про комбата хлопці говорили з меншою агресією, ніж про військкомісара. Командир, начебто вже пішов на виправлення. Ми отримали інформацію, що вчора, вперше за два тижня він нарешті побував на усіх блокпостах. Зрештою, там реально є ще багато різних проблем і питань, які ми ще не вивчили. Але, думаю, в подальшому знайдемо на все відповіді, бо якби все було організовано відповідно, не мали всього того ажіотажу, який відбувається тут в Івано-Франківську.

    Записав Ігор НИКОРОВИЧ.

    PS. Нашу розмову раз-у-раз перебивали дзвінки до Олексія та Михайла. Рідні бійців 5-го батальйону, довідавшись про їх поїздку, запитували, коли вони поїдуть туди наступного разу. Хотіли передати якісь посилки, речі тощо… І щетакий нюанс – поки готували цей матеріал надійшла інформація, що в 5-му батальйоні вже новий командир.

    (Visited 33 times, 1 visits today)
  • 180x150