Вахтанг Кіпіані : «Франківськ мене любить більше Львова»

  • 180x150
  • Опубліковано:
    Саме така фраза з’явилася на фейсбуці історика, журналіста та співавтора проекту «Історична правда» після закінчення зустрічі з прихильниками його творчості. Захід відбувся у вівторок, 4 лютого, в уже звичному місці – кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ». Модератором зустрічі цілком спонтанно був франківський журналіст Руслан Коцаба. Метою візиту Кіпіані до нашого міста стала презентація онлайнових та офлайнових проектів «Історичної правди», а саме трьох книги різних авторів та жанрів.

    Бесіда була домашньою й затишною. Всі слухали Вахтанга особливо уважно, час від часу попиваючи чай чи какао. Зустріч відбулася з запізненням в 15 хвилин, оскільки журналіста запросили на місцевий майдан. З неприхованим захопленням згадував гість про наші барикади, відзначивши, що таких він ще не бачив ніде. Проте пізніше з осудом назвав таку помпезність не зовсім доречною. Також подякував, що на Віче, яке зібралося біля ОДА, йому дали слово перед греко-католицькими отцями. Жартуючи, сказав, що потрібно розуміти вагу авторитету, адже тепер він виступає після гімну й перед молитвою.

    Далі на зустрічі йшлося про те, що «Історична правда», як онлайн проект існує у всесвітні павутині. І всупереч гіпотезі, що всі ми люди інтернету, все ж не маємо забувати, що потрібно виходити в люди й дивитися в очі один одному. Це підтверджує креативна гасло сайту: «Ми повинні знати своїх читачів в обличчя». Ідея виникла три роки тому, ще під час творення «Історичної правди» – знайти таку форму, коли інтернет буде переходити в живе спілкування. Тоді творці проекту вирішили випускати одну книгу в рік, презентація якої й буде причиною для таких зустрічей – таким собі дарунком людям, котрі не живуть в мережі. Також це ідея привернути увагу до книги, в якій можна погортати сторінки. Адже книги, якими ми їх знаємо відходять в небуття. Всі ми, звісно,читаємо файли в електронному варіанті – зазначив Вахтанг, проте ніколи не можна порівняти читання реальної книжки, з роботою дизайнера, фотографа, верстальника, й той бездушний файл.

    Вахтанг Кіпіані привіз три книжки, та одну на зустріч не довіз – подарував бібліотеці університету.Це була книга Сашка Зінченка про Катинь – чудово написаний текст, який не можна читати без емоцій та катарсису. Насправді ця книга про той важкий ХХ вік, який забрав у людей, зокрема й тут на Галичині, все: перспективу, родину, майбутнє. Це перше видання про Катинь українською мовою. Багато професорів в Україна та Польщі написали добрі відгуки про цю роботу. Побачивши успіх проекту, автори задумалися над наступним. Але безперечно книги повинні бути на різні теми, адже в «Історичної правди» доволі неоднорідна аудиторія.

    Таким чином, було видано наступну книгу: «Чому Грузії вдалося». Книга потрапила до друку частково зусиллями «Української правди», а частково – Міжнародного фонду «Відродження». Саме завдяки цьому «Історична правда» має змогу їздити країною й дарувати книги в студентські та обласні бібліотеки, прес-клуби – ті середовища, де ця книжка повинна бути прочитаною й принесе користь.

    «Чому Грузії вдалося» – це книга про те, якими мають бути реформи та що Україна повинна зробити, якби справді хотіла стати іншою. Це є описання універсальних реформ, які наша країна чи будь-яка інша повинна взяти за основу, щоб побудувати справді демократичне та процвітаюче суспільство. Кошти на видавництво цієї книги організатори в повному обсязі зібрали від своїх майбутніх читачів. Вахтанг не знає чи є такі приклади в світі, коли люди жертвують гроші на майбутню книгу, але в них вийшло саме так. Віддячували за допомогу або словами подяки, бо декому й цього вистачало, або книжками. Серед благодійників було кілька депутатів й за словами історика, вони використовували книгу для підкупу своїх виборців. Звісно не всіх підряд, але вчителів, студентів, чиновників – тих, хто здатен прочитати цю книгу й зробити з неї висновки. Це вписувалося в закон про підкуп й не було кримінально караною дією, оскільки її ціна не перевищує дозволену.

    Ця книга надихнула колектив, й Вайхтанг Кіпіані, як продюсер почав «копати» Сергія Лещенка – людину, яка своїми публікаціями збурює суспільну думку, написати книгу про українського чиновника за американськими гратами – Павла Лазаренка. Ось так побачила світ третій том бібліотеки «Історичної правди» під назвою «Американська сага Павла Лазаренка». Прочитавши цю книгу, ви дізнаєтеся про прикре падіння людини, яка в свій час могла призначити на Україні будь-якого чиновника й була фактично другою за впливовістю людиною в політиці й бізнесі. Й наскільки він був втомлений багатогодинними допитами в залі суду, що лягав спати між стільцями й так голосно хропів, що суддя був змушений зафіксувати це як факт в матеріалах справи.

    Це історія людини, котра не вміла зупинитися. Бо якби Лазаренко вчасно стримався як бізнесмен, як корумпований чиновник й зрештою як політик, то залишився б в Україні й був би одним з її прем’єр-міністрів. Але він хотів бути першим й розумів, що для цього можна відмовитися від корупційного податку, який він в той час платив Кучмі, а «зекономлені» гроші кинути на виборчу компанію проти Кучми. Ну, Леонід Данилович йому цього не пробачив. А далі слідство, розкол фракції «Громада», від’єднання Тимошенко й Турчинова, які також є героями цієї книжки. Потім були втеча в Швейцарію, повернення в Україну, знову втеча, але цього разу в Америку.

    Словом, книгу треба прочитати – вона добре написана. Й для тих, хто бачив серію публікацій на «Історичні правді» є невеличка несподіванка – автор дописав ще кільканадцять сторінок й додав багато ілюстрацій та документів, яких не було й немає в інтернет-версії. Тому всім, хто хоче розібратися в механізмах української політики й зрозуміти на чому чиновники відмивають кошти – ця книга буде дуже цікавою. Адже з того часу змінилася лише те, що після справи Лазаренка, політики почали краще ховати гроші.

    На одній з презентацій книги, автор Сергій Лещенко зізнався, що йому по-людськи шкода Лазаренка. Адже людина, яка мала зовсім не останні можливості й потенціал для того, щоб бути успішним політиком в Україна – кинула це під ноги почуттю жадібності й таким чином втративши все. На думку Вахтанга Кіпіані, ця книга має стати настільною для політологів, істориків, журналістів, юристів та суддів. Руслан Коцаба доповнив цей список ще одним пунктом: депутати, які не хочуть красти. У відповідь Вахтанг здивовано, хоч і не без іронії запитав: «А вони крадуть?», чим викликав посмішки в усіх присутніх.

    За словами Кіпіані, Павло Лазаренко ознайомлений з роботою Лещенка. Це інформація від дружини засудженого, котра отримала книгу й прочитавши її, в телефонному режимі повідомила авторові, що вона не погоджується з деякими трактуваннями. Але в той же час не має жодних претензій до коректності викладу матеріалу. Це можна розцінювати, як високу оцінку від юриста й дуже зацікавленої особи, яка прочитавши книгу, не знайшла інших слів, як хороших.

    На жаль в Україні мало журналістів пишуть актуальні книжки. І колектив «Історичної правди» має за мету спонукати українських журналістів до того, щобті теми, які вони ведуть по кілька років не залишалися тринадцятьма вкладками в інтернет-браузері. А перетворювалися в книги, які приноситимуть користь й робитимуть вагомий внесок в розвиток української книги та суспільства в цілому.

    Христя Костирко

     

    (Visited 28 times, 1 visits today)
  • 180x150