Світло гуцульських «Тіней…»

  • 180x150
  • Опубліковано:
    Фільм «Тіні забутих предків» радянські критики називали навіть «хуторянським». Втім стрічка отримала 28 призів у двадцять одній країні. Зокрема, приз за найкращу режисуру Міжнародного фестивалю в Мар-дель-Плато, Кубок «Фестиваль фестивалів» у Римі, премію Британської кіноакадемії за найкращий іноземний фільм. За кордоном фільм демонстрували під назвою «Вогняні коні» (є там такий епізод).
     
    Сьогодні у столичному кінотеатрі «Україна» відбудеться ювілейний показ кінострічки Сергія Параджанова. Саме цього дня 1965 року її демонстрували в Києві — показ перетворився на акцію непокори владі.
     
    «Як кремінь і криця, стялись роди— Гутенюки з Палійчуками…»
     
    Спочатку був геніальний твір Михайла Коцюбинського. Щоб це зрозуміти, варто почитати лише початок його «Тіней забутих предків», який написано 1911 року після подорожі на Гуцульщину. Вдумливо, відтворюючи образи кожного слова і речення, а не монотонно — як у сучасній аудіокнизі.
     
    «Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. //Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері (безлісій горі. — Авт.), чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня. //Туго росла дитина…» Хоча незабаром автор уточнить: «То байка, що Іван був дев’ятнадцятий у батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці».
     
    Майже на початку повісті Коцюбинський робить узагальнення про життя своїх героїв у природній красі Карпат: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І режисер Сергій Параджанов, що неординарно бачив довколишній світ, у Коцюбинського віднайшов трагічний зачин майбутнього сценарію: «Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча».
     
    Коли Іванові вже минуло сім літ, на храмове свято — коли вже поверталися з церкви, на вузенькій дорозі між скелею і Черемошем — сталася сутичка. «Як кремінь і криця, стялись роди— Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати. А вже людина з лицем червоним, як його гачі (штани. — Авт.), тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека». Потім Іван «наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице». Незважаючи на все це, між Іваном і Гутенюковою Марічкою згодом зароджується кохання. Але щастя їм не судилося…
     
    Параджанов «перетворився на гуцула»
     
    «Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у рамках якого дійсність реагує на переживання і трагедію особи». Такий відгук про «Тіні…» надрукували 1966 року в польському журналі «Екран».
     
    А починалося все з того, що на київській Кіностудії імені Олександра Довженка вирішили екранізувати «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського до 100-річчя вiд дня народження письменника. Режисером-постановником і автором сценарію став епатажний Сергій Параджанов, співавтором — закарпатець Іван Чендей, оператором — Юрій Іллєнко, автором музики — Мирослав Скорик, художником-постановником — Георгій Якутович. Трохи не в останню хвилину виконавцем головної ролі призначили Івана Миколайчука — це була його перша роль у кіно. Робота над фільмом тривала з кінця травня 1963 року до жовтня 1964-го. Значна частина зйомок відбувалася на Гуцульщині: біля річки Черемош, у мальовничих карпатських селах Криворівня і тепер райцентрі Верховина, яку й понині в інтерв’ю виконавиця ролі Марічки Лариса Кадочникова називає селом Жаб’є. (Так населений пункт іменувався за часів Франка і Грушевського, які там бували, і до милозвучнішого перейменування у 1962-му. Краяни й історики мають кілька версій походження першої назви: скорочення від фрази «жива вода б’є»; результат проживання француза з таким прізвищем з наголосом на другому складі; значне заселення колись земноводними цієї території й давній спосіб зберігання молока, в яке господині запускали жаб-холодушок).
     
    «Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони, — згадував Сергій Параджанов. — Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності». У спогадах «Невідомий маестро» Володимир Луговський, другий режисер «Тіней…», згадував, що під час роботи над картиною не раз Параджанов вигукував: «Я знімаю геніальний фільм!» Деякі епізоди — за наполяганням Параджанова — перезнімали по 30-40 (!) разів.
     
    Режисер мешкав у Верховині в хаті Петра Сорюка— тепер там музей «Тіней забутих предків». Екскурсовод Галина Мокан карпатською говіркою розповідає, що, за переказами, Параджанов настільки влився в місцеве життя і звичаї, що «перетворився на гуцула»: ходив у сорочках із домотканого полотна, їв усі гуцульські страви і навіть вмів танцювати «Гуцулку». Можливо, митець так полюбив українські Карпати, бо був дитям Кавказу?!
     
    У Криворівні знімали біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці та у хаті-гражді (що є компактним з’єднаним комплексом з хати, приміщення для домашніх тварин і подвір’я), яку так само з часом перетворили на музей. Екскурсовод Василина Зеленчук уточнює, що власниця гуцульського обійстя — Параска Харук, сучасниця Івана Франка, на подвір’ї якої він бував. У 60-х роках уже минулого століття її господу Параджанов обрав для зйомок як помешкання бідного Івана Палійчука, де він газдував (хазяйнував). Скажімо, у цій хаті його готували до церковного шлюбу — мили жінки у високому цебрі, немов у бочці. І донині там стоїть ліжко, на якому любив відпочивати Іван Миколайчук. А на момент зйомок 102-річна Параска Харук часто підказувала Сергієві Параджанову, як усе має бути по-гуцульськи.
     
    У «Тінях забутих предків» були задіяні понад шістдесят місцевих жителів. Деякі фрагменти фільму гуцули навіть озвучували. Так, Марія Потяк 11-річною дівчинкою у фільмі надворі виглядала, чи не з’являється ще сватати Палагну Іван, а потім кричала: «Іде!». Марії Коржук було 16. Вона була однією з жінок-плакальниць. На почесному місці у приватному музеї побуту і звичаїв Гуцульщини Миколи Ілюка — музичний інструмент «Коза» (бо зроблений зi шкіри цієї тварини), на якому його близький родич грав у «Тінях забутих предків».
     
    Розправа і визнання
     
    Під час презентації «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Говорили про арешти серед інтелігенції, які відбулися влітку того року. Під листом протесту проти свавілля радянської влади того дня підписалося 140 присутніх. Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», а Стуса відрахували з Інституту літератури, де він учився в аспірантурі.
    Був час, коли прізвище Параджанова зникло зі списку творців легендарних «Тіней…», і сам фільм фактично потрапив під заборону. Бо у 1965—1968 роках режисер разом з іншими відомими діячами української науки та культури протестував проти масових політичних арештів в Україні. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені Довженка», розкритикували «Криницю для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Намагаючись уникнути арешту, Параджанов був змушений виїхати у Вірменію. У Київ повернувся у 1971-му. А17 березня 1973-го був заарештований. Засуджений до п’яти років колонії суворого режиму.
     
    Звання лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Сергію Параджанову присвоїли 1991-го, посмертно.

    СПОГАДИ

     
    «У Миколайчука були усі залюблені»

     

    Першими відсвяткували 50-річчя прем’єри художнього фільму «Тіні забутих предків» у Верховині ще минулого тижня. На уже третьому за останні роки тематичному кіномистецькому фестивалі цього разу побували акторка Лариса Кадочникова, голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач, кінорежисер Роман Балаян. Серед місцевих гостей була і Світлана Копитко-Ілійчук, вихователька Верховинського садочка «Сонечко». ЇЇ бабця — Марія Ілійчук — знімалася в «Тінях забутих предків». І хоч її уже десять років немає на цьому світі, у сімейному архіві зберігаються її спогади, які друкували в місцевій пресі.
     
    «У 1963-64 роках у Жєб’ю знов знімали кіно. Я, маючи уже досвід (зйомки у фільмі «Довбуш»), знову пішла зніматися, — розповідала Марія Ілійчук. — На той час я вже знала, як вести себе перед камерою, як виконувати вимоги режисера. Це був фільм «Тіні забутих предків». У нашій хаті тоді проживала Кустова (костюми, реквізит) і Бестаєва (Палагна). Часто приходили в гості Луговський, Параджанов, Єнгібаров, Гороховський та інші. Вони знімали в літній кухні шпаргат і жарили шашлики. Варили «глінтвейн», нам приносили цукерки та інші гостинці. Коли в Жєб’є приїхали з кіностудії Довженка, то нас викликали на вулицю, що тепер В. Стуса. Там тоді був комунгосп та готель. Нас відпустили з роботи, людей було багато, бо всім було цікаво. Нас привітали, розказали, що їм треба, та й вибрали тих, хто їм сподобався, але найперше тих, хто вже знімався в «Довбуші». У комунгоспі був склад з одягом до кінофільму.
     
    Мені файно платили за день: по 5 і 10 рублів. Параджанов підказав мені, аби я знімала грим після зйомок Багашвілі (Мольфареві). Гриму накладали дуже багато. Він мені за це файно платив, але я кожен раз мусила нагріти води та й змивати йому ватою лице і руки, бо він був, як пан, сам робити це не хотів.
     
    Параджанов слухав, який у кого був голос до співу. Ми з Николов Шітрюком озвучували майже всіх акторів-гуцулів, співанки співали, та Параджанов знайшов якусь жінку з Космача, то це вона із Шатруком всі співанки у фільмі виконує. А в інших сценах і епізодах чути мій голос і голос старої Ївдохи Храпчучки, коли вона каже: «І до чого їго та любов довела».
     
    Найбільше ми зустрічалися з Параджановим. Він був дуже добрим і чемним до нас. Наших гуцулів знімалося у фільмі багато: Сорюк Євдоха (в її хаті жив Параджанов), Демидюки з Красноїлі, Марійка Хімчак, скрипалі Моґур та Коцьо і їхня вся капела, брати Ігнатюки та багато інших. Були й молоді хлопці та дівки, що танцювали на весіллі коло церкви… Я знімалася у багатьох масовках, у епізодах. Пам’ятаю Єнгібарова, коли він носив дрова в стаю, як він уміло виконував роль німого. Це було на полонині. Там також знімали епізод, коли Анна Ласкурійчук та Євдоха Сорюк миють Івана у цебрі, а я сиджу на лавиці та й пряду куделю. У Бистреці знімали епізод, коли Марічка йде по кладці, а ми перемо на річці та й кричимо: «А єк спала, Марічко?».
     
    У «Тінях…» я зав’язувала жінок в хустки по-жєб’ївськи: літньої пори «у колачь», а зимової — «у ґуші»… Коли треба було знімати епізод, що Палагна йде гола ворожити, то Параджанов хотів для дубляжу взяти котрусь із наших жінок. Але ні одна на то не згодилася, хоч давали за це великі гроші — 25 рублів. То був великий встид стати голою перед знімальною групою…
    Я три рази їхала до Києва на озвучення фільму. Нас було десь 12 чоловік. Ми були у Параджанова вдома. Марійка Сорюк нас попередила, аби ми не признавалися, коли нам у хаті щось сподобається, бо він нам то подарує… У Києві ми були два місяці, бо записували звук. Жили по квартирах, але щодня приходили на кіностудію. Кожного ранку Параджанов нас зустрічав, питав, як спали. Водив нас на екскурсії по Києву. Водив скрізь. Годував. Він один про нас дбав, любив iз нами радитись.

    Я пригадую, що у перерві, коли не знімали, Параджанов нам розказував про Довженка, хто він такий був, як створилась кіностудія. То нічого, що він говорив російською, а ми гуцульською. Ми добре розуміли один одного. Також ми усі дуже любили Івана Миколайчука. Я його ніколи не бачила сердитим, був дуже милим, приємним. Він був такий файний, що багато артисток та й наших дівчат були в нього залюблені». 

    Валентина САМЧЕНКО, УМ

    (Visited 73 times, 1 visits today)
  • 180x150