Тарас Кукуляк: Якщо ніхто не піде захищати Україну, то вони дійдуть туди, куди їм треба

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Про захисників Донецького аеропорту складають легенди. Таких людей називають кіборгами – своєрідна назва сміливості, рішучості та витримки.

    Тарас Кукуляк – солдат 80 окремої аеромобільно – десантної бригади, служив у третьому батальйоні. В аеропорту був з 5 до 15 січня. Там отримав серйозне поранення.

    Стик поспілкувався з бійцем. Про франківського кіборга читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

    – Ким Ви були до мобілізації?

    Я був звичайним працівником на складі. Але завжди займався спортом. Ходив на Джиу-Джитсу в клуб Горін-Рю. Там займався на турніках та брусах. Це мені дуже допомогло на фронті.

    Проте мені завжди була цікава армія. Хотів колись навіть йти служити за контрактом й вчитися на офіцера.

    – Як потрапили в зону АТО?

    В зону АТО я потрапив через мобілізацію. В 2007-2008 роках служив в армії. Я не йшов добровольцем, але коли мені прийшла повістка, одразу вирушив.

    13 серпня 2014 року мене мобілізували. Три місяці я перебував на Яворівському полігоні у складі третього батальйону 80 бригади. Там ми проходили бойове злагодження. Підготовка була дуже інтенсивною, багато стріляли.

    В армії я був снайпером, але тут мене поставили стрільцем.

    9 листопада ми поїхали на Схід. Спершу поїхали в Ізюм, там розгрузили ешелон і звіди маршем вирушили в Констянтинівку. Там було місце нашої постійної дислокації.

    Нам зразу сказали, що нашим завданням буде аеропорт. Але місяць ми прожили в Констянтинівці, доки потрапили туди. На місті ми несли внутрішню службу й багато стріляли, щоб не втрачати форму.

    Десь 2 січня ми виїхали в село Піски й три дні там жили в закинутих дачах. Саме там ми чекали свого заходу в аеропорт. Тоді ротація була ще мирною. Ми проходили через місію ОБСЄ та блокпости терористів.

    5 січня ми загрузилися в автомобіль і поїхали в аеропорт. Ми проїжджали через той скандальний блокпост, відео з якого наробило багато галасу в інтернеті. Нас тоді перевіряла так звана "поліція ДНР". Переглянули рюкзаки, чи немає в них боєприпасів й ми поїхали далі. Нікого не обшукували. Спершу за таких умов ми їхати не хотіли, проте вибору не було.

    Хлопців в аеропорту потрібно було замінити. Сепаратисти навіть питалися у нас "Как жызнь?" та віддали нам свої сухпайки. Нічого поганого не сталося…

    Частина людей тоді поїхала змінити людей на термінал, а частина на диспетчерську вишку, саме туди потрапив і я.

    Скажу відверто, більше двох тижнів в аеропорту ніхто не сидить. Там постійна ротація. Раніше вона відбувалася з боями, коли проривалися і міняли людей. Я був лише 10 днів, доки мене не поранили.

    – З якими труднощами довелося стикнулися на передовій?

    Нас відразу готували до фронту. На Яворівському полігоні – спартанські умови. Жили в наметовому містечку. Перші місяці підйом був о пів на 5 ранку. Далі, 5-7 кілометрів на полігон. Інколи йшли пішки, інколи бігли. Далі тренування. В нас був транспорт, але його спеціально не використовували.

    В аеропорту умови були жахливі. Хоч я в принципі був на це налаштований,
    багато чого стало несподіванкою.

    Нам дуже непощастило. Були сильні морози до -35. Нам завезли пічки-буржуйки, але вони фактично не гріли, бо не було труб до нихта й не було чим палити. Три дня було просто нестерпно, адже там бетонні стіни, сховатися ніде.

    Ми майже не спали. А коли все ж спали, то це було швидше імітацією сну. Ми були добре вдягнені, але в -40 – це не має значення. Ми носили три шапки, дві пари термобілизни, флісову куртку, а потім ще одну – нічого не допомагало. Але найгірше мерзли ноги. Три пари шкарпеток також зовсім не рятували – пальці мерзли постійно.

    Їсти не хотілося зовсім.

    Там постійно стріляли. На автоматні черги навіть уваги не звертали. Ми точно знали, звідки вони стріляють й інколи давали відповідь. Хоча до нас піхота сєпарів не підходили, бо знали, що це для них погано закінчиться. Тому вони стріляли здалека артилерією та «Градами».

    13 січня з відстані 1-1,5 км почав бити танк. Він стріляв прямим наведенням по вежі. В той день вона завалилася наполовину. Цей момент важко передати словами. Я тоді якраз був біля неї. Тоді в кімнаті завалило хлопців – троє поранених, двоє контужених. На вежі вже не було нікого. Ми жили лише на другому та третьому поверхах. Всі сходи вже було завалено. А довколо вежі все було заміновано, щоб ніхто не міг підлізти. Вийти можна було лише через одні двері, та й їх було заміновано. Там стояли три розтяжки, які при необхідності знімалися.
    Але поранених тоді якось вивезли, наші броньовики прорвалися. На вишці сиділо всього 20 чоловік.

    Ми тоді бігали, як мурашки. Просто реакція організму, коли навколо все валиться.

    – Як сприйняли інформацію, що Вашим об’єктом буде аеропорт?

    Я служив в десантних військах. Зрозуміло, що таких відправляють в саме пекло. Я це все знав і до цього готувався: що будуть штурми й найскладніші завдання. Але неочікував, що відправлять саме в аеропорт.

    – Як відомо, саме там Ви отримали поранення, розкажіть, як це сталося?

    15 січня був найважчий день. Тоді з самого ранку як виїхав на об’єкт, так і бомбив увесь день. Снарядів десь 150 випустив. Артилерія хоч і не дуже ефективна проти танку, може хіба лише налякати, але й вона в той момент не працювала. Наших танків взагалі видно не було.

    У нас був коректувальник, який вираховував, звідки б’є танк й де більше стін, тобто куди сховатися. Бо стіни вилітали просто на очах. Він так розраховув, що ми стояли в безпечному місці, а біля нас все валилося.

    Потім було так, що поранили нашого командира. Й мали прорватися бронетранспортери, щоб забрати поранених. Мене відправили на вишку, щоб дивитися, чи не підходить ворожа піхота.
    Там мене поранив танк, осколок залетів між бронепластини. Я до того дня броню не вдягав, а 15 січня був і в бронежилеті і в касці. Після поранення, сам прибіг до своїх й вони мене відтягнули у безпечне місце. Якось так тоді пощастило, що тільки приїхали броньовики. Була шалена стрільба і довелося прориватися.

    В мене було тяжке поранення. Осколок зайшов з правого боку між ребра, зачепив легеню, поранив печінку та зупинився у нирці. Її власне довелося видалити.

    Мені дуже пощастило, що якраз тоді в аеропорту були броньовики. Адже якби вони поїхали, то я б навряд чи вижив. В мене була внутрішня кровотеча. Але все склалося благополучно.

    Мене потім на вертольоті доставили до Дніпропетровська і там зробили першу операцію. Тиждень лежав в реанімації, а тоді мене перевезли до Вінниці у військовий санаторій. Там я був два з половиною тижні й аж тоді поїхав додому.

    – Чи отримали Ви допомогу від держави?

    Від Києва я нічого не отримував. Проте мені виділили кошти облдержадміністрація та міська влада. Цим займається мій тато. Якби не він, думаю, так нічого б і не отримав.

    – Вам в аеропорту вистачало зброї та патронів?

    З піхотної зброї – так, було все необхідно.

    – Ви живий кіборг, про таких як Ви вже складають легенди. Коли повернулися до Івано-Франківська, чи змінилося ставлення до Вас?

    Дуже змінилося. До мене зараз дуже багато уваги. Часом її навіть забагато. Я себе не почуваю якимось супергероєм. Друзі, сусіди знайомі постійно мені кажуть, що я – герой. Можливо я й трохи сміливіший, ніж більшість. Але точно не герой, адже не здійснив нічого надзвичайного. Для мене герой – це той, хто збив три танки, врятувавши цим цілу чоту. Я нічого такого не зробив.

    – Як можна припинити війну на Донбасі?

    Ну я вважаю, що у нашого президента є лише два варіанти. Якщо Європа й Америка не допоможуть – воювати немає змісту. Ми вже нічого не відвоюємо. Бо там російська армія і російська техніка. В ситуації, що є зараз, ми можемо оборонятися, але не наступати.

    Проте найоптимальнішим рішенням є ввести миротворчий контингент ООН. Я підтримую таке рішення президента. Так, це замороження конфлікту, але іншого виходу у нас немає. Або якщо йти на поступки ЛНР І ДНР, а тоді Порошенка не зрозуміють військові…

    Легше всього сказати, що Порошенко – поганий. Його зараз всі критикують: ті, що хочуть війни за те, що її немає, а є якась АТО. Ті що хочуть миру за те, що є АТО. Йому зараз важко. Але я б радив йому занятися командуванням армії. Бо там всі геть не від того.

    А самого Порошенка скидати не можна, принаймні зараз. Адже Путін лише цього й чекає. Нового Майдану Україна може не пережити.

    – Який момент оборони аеропорту Вам запам’ятався найбільше?

    Таких моменти було два. І всі вони трапилися в останній день.

    Перший – це коли я ледь не задихнувся від пилу, що здійнявся в аеропорту. Тоді думав, що то вже кінець. Ми знаходилися у вежі, хоч тоді з неї вже варто було б відступити. По ній тоді бив танк й падали стіни. Від цих падінь здійнялася хмара пилу, яка трималася дві-три хвилини. В ній не було видно нічого взагалі. Проте я пам’ятав, де знаходиться коридор в корпус. Навпомацки знайшов вхід до коридору в той момент, коли здавалося вже кінець.

    Другий – це без сумніву падіння вежі. Коли ти стоїш під нею, а навколо все валиться. Добре, що її було зроблено з моноліту. Також врятувало й те, що вона не впала вниз, а просто звалилася на бік. Це щось нереальне й дуже важко описати ці відчуття словами.

    – Як Ви вважаєте, Донецький аеропорт здали?

    Ні в якому разі.

    Звідти відступили, бо там вже не було що захищати. Сепаратисти, спроби яких захопити летовище з тріском провалювалися одна за одною, не змігши його взяти – вирішили його просто розбомбити.

    Наші хлопці сиділи там до останнього. Ніхто нічого не здавав.

    Коли завалили башню, то вже тоді почали дзвонити командуванню, щоб нас звідти забрали, бо немає що тримати.

    – Проти кого воює на Донбасі українська армія?

    Ну зараз там десь по 25 відсотків сєпарів і регулярної російської армії. А ще 50 – це російські добровольці. Переважно керують операціями російські військові, а основну ударну силу складають добровольці. Коли операцію проводять успішно – запускають так зване "ополчення".

    – Вам важко було повертатися до мирного життя?

    Перший тиждень мені справді снилися жахіття, я не міг вийти з війни. Майже не спав. Психіка була справді порушена. Але зараз все нормалізувалося і вже себе почуваю добре. Навіть став спокійнішим.

    Ті, хто зараз п’ють, бо "вони там таке пережили" – це просто відмовки. Це просто причина, щоб пити й не більше.

    Не розумію тих десантників, які зараз сидять вдома, а другого серпня підуть святкувати "свій день". Якщо вони мають дітей, то це ще можна якось пояснити. Але якщо він втікає закордон чи просто не хоче йти – то такий чоловік не є десантником.

    Переважно люди захищаються фразою "Чому ми маємо йти за президента?". Хоч я вважаю, що це вони шукають собі відмовки та виправдання. Там воює російська армія й якщо ніхто не піде захищати Україну там, то вони дійдуть туди, куди їм треба.

    Розмовляла Христя КОСТИРКО

    (Visited 123 times, 1 visits today)
  • 180x150