Покинутий і звинувачений батальйон

  • 180x150
  • Опубліковано:

    В понеділок 13 жовтня біля ста бійців 5-го батальйону тероборони «Прикарпаття» на чолі зі своїм командиром Віктором Бараном виїхали з території обл військкомату в напрямку Закарпаття. Там вони мали пройти підготовку і знову виїхати на війну. При чому, як нам казали, в одну з найбільш гарячих точок – Дебальцеве. Щоправда, цих хлопців ми вже побачили у традиційних шкільних автобусах, коли вони виїжджали з території облвійськкомату. А перед ним ще було чимало колишніх бійців батальйону, значна частина з яких явно вже прийняли на груди не одні фронтові сто грамів. Наприклад, двоє хлопців, розташувавшись на лавці прямо перед входом до облвійськкомату і «поправлялися» пивом. Ось до майора Сергія Білого, котрий того дня був за старшого у комісаріаті підходить високий боєць у камуфляжі і запитує, де може написати рапорт про перевід у другу частину. Таких є чимало. Ще деяка частина взагалі не має наміру продовжувати воювати. Їх буде звільнено за невідповідністю.

    – Хлопці ображені за таке ставлення до нас. – говорить командир взводу Андрій. – Ми там відбули 51 один день під постійними обстрілами, практично не маючи ні від кого допомоги. Можна назвати дезертиром одного чоловіка, двох, трьох, але ж не майже триста. Враховуючи, що наш батальйон оснащували волонтери зі всієї України, то хай мене судить народ. Зрештою, могло статися так, що й судити вже не було б кого. Ніхто не говорить про те, що коли ми поверталися додому нас просто хотіли фізично знищити під Знамянкою, заманивши до кар’єру. Хоча перед тим головний військовий прокурор Матіос клявся на Біблії, що ми нормально доїдемо додому. Але один з бійців каже йому: «Янукович теж на Біблії клявся, ну і що з того вийшло?..» Не було у нас вже довіри до влади. Скажімо, тоді під Знамянкою крім Матіоса ше приїхав командувач Сухопотними військами генерал Пушняков, ще один генерал… Вони навіть не знали, звідки ми їдемо, де дислокувалися. Розумієте, за всі 51 день, які ми там перебували, до нас ніхто із Міноборони на приїхав. Хоча б зателефонували – як ви там, хлопці, живі чині. Зате мери Івано-Франківська та Коломиї зуміли добратися. Привезли нам генератори, які були вкрай потрібні, бо ж сиділи без світла. Та повернемося до історії зі знищенням батальйону. Наша колона їхала в супроводі міліції. Раптом їхня машина чомусь звернула зі траси і повела нас іншою дорогою, завізши в кар’єр. Пояснили, що, мовляв, це коротша дорога в об’їд Кіровограда. Та ми все ж повернулися на трасу. Міліцейській автомобіль знову поїхав попереду, але ми в черговий раз його обігнали, зупинили і побачили, що в ній крім двох «даішників» ще людина у цивільному. Чоловік сказав, що, мовляв, він з Самооборони та виявився працівником СБУ. Як ми пізніше довідалися, нас повинен був перехопити кіровоградській спецназ. Це одна й найбільш бойових частин українських військ. Їм сказали, що, мовляв, іде озброєний загин некерованих дезертирів, бандформування.

    Трагедії вдалося уникнути випадково. По-перше, засідку помітили. По-друге, бійці 5-го батальйону і кіровоградські спецпризначенці були знайомі між собою. Не раз розвідники з тієї частини зупинялися на блокпостах батальйону, брали супровід. І сталося так, що в момент, коли наші хлопці їхали додому, відбулася суто приватна телефонна розмова між двома знайомими з цих підрозділів. Наскільки зрозумів, тоді й з’ясувалося, що готувалася певна провокація. За словами моїх співрозмовників, коли кіровоградські спецпризначенці побачили зброю, яка була у бійців 5-го батальйону, то це їх, в деякій мірі, шокувало. Бо ж то б вийшла справжня бійня. До речі, наші бійці тоді оті усі гранатомети та інше важке стрілецьке озброєння здали.

    Наразі ми здебільшого розмовляємо зі взводним Андрієм. До розмови приєднується снайпер Іван та «дядя Вася». Для останнього це вже третя війна. До цього двічі побував в Югославії. В момент нашої розмови підійшла його дружина, сама, до речі, родом з Житомирської області. Запитую, як наважалися відпустити чоловіка на війну.«У нас навіть розмови про це не було». – відповідає вона. – «Якщо мій Василь міг двічі воювати на чужій землі, то захищати свою це свята справа». Хлопці говорять емоційно, уривчасто. У них і так багато чого на душі накипіло, а тут ще така образа від головного військового прокурора, який звинуватив їх в Іловайській трагедії.

    – Думаю, що це особиста помста Матіоса, за те, що ми відмовилися здати нашу зброю ще по дорозі, як він того вимагав. Але ми отримували її в частині в Делятині, туди й привезли. – каже Андрій.

    Пригадую, як нас запевняли, що 5-й батальйон не братиме безпосередню участь у бойових діях, перебуваючи у так званому третьому ешелоні оборони. А в реальності, опинившись під Амбросієвкою вони вже на третій день прийняли бій, а на четвертий загинув їх начальник штаба Юрій Баран, сім’ю якого навіть не включили до списку осіб, котрим мають надати безкоштовне житло. Наразі дружина офіцера з двома малолітніми дітьми мешкає у військовому містечку у невеличкій службовій квартирі. Зрештою, це питання піднімалося на останній сесії обласної ради і, переконані, родині героя допоможуть. Та повертаюся до питання з дислокацією батальйону.

    – Зараз про це вже можна говорити, – коментує Андрій. – Бо ми так само цікавилися цим питанням, зокрема, у обласного військового комісара Ігоря Павлюка. Виходило на таке, що наша частина мала перебувати в районі міста Ізюм Харківської області. Та коли ми приїхали ешелоном на станцію Пологи Запорізської області, то, як нам пояснили, інформація про місце дислокації батальйону просочилася в засоби масової інформації і зверху надійшла директива його змінити. Тож ми мали стати на кордоні Запорізьської та Донецької областей. Чому в кінцевому рахунку ми опинилися під
    Амбросієвкою, відповіді не отримали.

    Зауважу, що наші бійці, з яких лише третина складали добровольці, а усі інші це були мобілізовані вчителі, лісоруби, таксисти, будівельники тощо опинилися за кілька кілометрів від кордону віч-на віч з озброєним до зубів ворогом лише з автоматами та кількома снайперськими гвинтівками. Якщо згадати взагалі доволі скандальну історію створення 5-го батальйону, то складається враження, що його наперед запланували для якоїсь провокації. Повернуся, скажімо, до того моменту, що хлопців, взагалі мали намір відправити в зону АТО абсолютно не підготовленими і без будь-якого спорядження. Наша газета писала про цей випадок. Потім їм почали передавати бронежилети, частина з яких виявилася не придатними. А коли зауважив заступникові військового комісара про те, що варто б про шоломи подбати, почув доволі дивну відповідь, що для чого. Мовляв, каски, навіть кевларові, не є повноцінним захистом. Отож не дивно, що в кінцевому рахунку само по собі виникло припущення щодо навмисного створення для бійців таких умов, аби потім їх в чомусь звинуватити. Мої співрозмовники абсолютно погодилися з цією думкою, навівши, відповідні аргументи. Зокрема, їм обіцяли що на місці дислокації отримають техніку. В наявності ж мали «БМП» – бойова машина Павлюка, як жартома називали вони забрані у дітей шкільні автобуси, та БРДМ, який начальник штабу Юрій Баран встиг до своєї загибелі випросити у сусідньої 72-ї бригади. Але ця машина не їздила, бо в неї сів акумулятор. Отож, кажуть хлопці, у нас було два різновиди техніки – одна їздить, але не стріляє, друга стріляє, але не їздить.І з оцим вони протистояла «Градам», «Ураганам», танкам, мінометам тощо. Щоправда, від адвокатів свого командира почули, начебто їм намагалися приписати цілих 14 «бетеерів», які значилися тільки на папері, але про це вже хай сам комбат розповідає, якщо захоче.

    – З одного боку по нас з відстані 40 кілометрів била ракетна артилерія, а в спину, з відстані семи або дванадцяти кілометрів, в залежності від калібру, міномети. – розповідають бійці. Вони часто згадують місто в Донецькій області під назвою Победа. Туди зайшла російська бронетехніка і обстрілювали наш батальйон так, що аж бліндажі сипалися. Щоправда, прикордонники їм сказали, начебто обстріл ведеться з російської території. Та навіть по секундоміру можна було визначити, що реально б’ють десь з нашої землі. Пізніше вони в бінокль побачили 120-мм міномети, танки…

    – Ну і що я зроблю проти них зі своєю СВД? – радше риторично запитує Іван. А через деякій час по них лупнули з гаубиць і відразу два автобуси знищили. Судячи з розмови, наші бійці практично не отримували жодної допомоги від сусідів. Скажімо, за три кілометри він них розташовувалася 72-білоцерківська бригада. Коли туди наші хлопці завезли туди тіло покійного начальника штабу, то тамтешні бійці казали, що, почувши стрілянину, вже готові були сісти в БМП та їхати на допомогу, але відповідного наказу не отримали. В іншому випадку, коли наші, опинившись під потужним обстрілом просили допомоги, комбриг відмовив, бо, мовляв, вони напилися та самі вчинили стрілянину. А реально, було таке, що блокпости оточували чи не з усіх сторін. Обстріли починалиcя приблизно з сьомої-восьмої години вечора і до шостої ранку. Били з крупнокаліберних кулеметів «УТЬОС», мінометів, «Градів», «Ураганів». Ще раз наголошу, що наша розмова відбувалася доволі емоційно. Отож наразі просто наведу кілька прикладів, щоби читачі до кінця усвідомили, в яких умовах перебували наші хлопці. Скажімо, коли обстріляли автобус, який вивозив поранених хлопців з 79-ї бригади і тоді загинув наш боєць Володимир Данилюк, то завдяки тому, що в автобусі була рація наші почули, що йде бій. Швидко підтягнулися, відігнали бандюків, які базувалися неподалік в селі на закинутих сільгоспфермах. Зокрема Іван-снайпер запропонував зачистисти територію, але для цього потрібна була техніка, яку наші бійці так і не отримали. Чи такий випадок, коли, знову ж такі, хлопців попросили піти в розвідку на Савур-могилу. Іван був серед тих бійців, котрі зголосилися на це. Їм поставили завдання – якщо виявлять важку техніку, то її треба перерахувати, а живу силу знищити. По Савур-могилі тоді лупили росіяни з усіх боків. Там перебували українські десантники, доля яких й досі не відома.

    – Як пишуть в газетах – зниклі безвісти. – коментують співрозмовники. – Так легше всього робити, щоби керівництво уникнуло відповідальності. А тоді Іван попросив безшумну зброю, адже один гучний постріл і їх накриють «Градами» чи артилерією. На що почув від одного полковника, що це, мовляв, квиток в один кінець.

    Ще була така ситуація, коли вивозили пораненого Славка-добровольця. Заїхали в містечко Солнцево, як почали сипати «Гради», «Урагани». Наші навіть не знали куди ховатися. Де ж найближчі бліндажі тамтешні офіцери не повідомили. Тож хлопці, коли вогонь почав підходити до їхнього автобуса, в буквальному розумінні слова висипали звідти, залягли, хто де, взялися за руки, про всякий випадок попрощавшись один з одним. Та, на щастя, снаряди пролетіли попри голову, вдарили по боках. До речі, по них російські агресори били забороненими касетними набоями. Повертаючись до Делятина хлопці привезли з собою конкретний доказ. За їх словами у них практично не було зв’язку з іншими частинами. Розвідка не кращим чином працювала. Скажімо, чомусь наших бійців не повідомили, що в Побєдє, а це кілометрів за п’ять від кордону, вже стоїть ціла російська колона, котра пізніше їх обстріляла. Попри те, бійці 5-го знищили снайпера, привезли з собою чимало трофейного озброєння, зокрема, гранатомети «Муха». Як з’ясувалося, наші знищили не одного, а двох снайперів. От щодо трофеїв, то тут заперечили. Це було озброєння, які вони підбирали на полях боїв, коли їздили за вбитими та пораненими бійцями з 72 та 79 бригад. «Ми не хотіли, щоби воно дісталося русскім». – кажуть хлопці. До речі, їх чомусь відправили на це, коли вже смеркалося. Сказали, їдьте, мовляв, тією дорогою, вона під прикриттям. На своє щастя не послухалися. А ось друга колона, яка поверталася пропонованою трасою, потрапила під обстріл.

    – Ми їздили по Донеччині на своїх жовтих шкільних автобусах і дехто нас сприймав за розвідку, інші, взагалі, за якусь групу спеціального призначення, а то були дурні гуцули з Прикарпаття, – гірко посміхається Андрій і продовжує. – На передовій виживав той, хто не зовсім точно виконував наказ. Сказали розташуватися у такому то місці, краще відійди дещо далі… Хлопці наводять приклад, як бійці однієї з бригад виявили на українській території колону російської бронетехніки і поросили наказу її знищити. У відповідь почули, мовляв, спостерігайте за нею. А в результаті ті «Гради» та «Урагани» влупили по бригаді, яка зазнала серйозних втрат. І подібних випадків на цій війні чимало. Наш батальйон вижив, бо його командир не захотів бути «героєм», привізши додому купу трупів і поранених. До речі, деяких з наших бійців, котрі потрапили в оточення, врятували місцеві мешканці. Вивезли їх в зерновозі. Потім почули, щ тих патріотів хтось здав бандитам і вони були розстріляні. До речі, того ж дня, коли у автора цих рядків відбулася розмова з хлопцями з 5-го батальйону в одному з випусків телевізійних вечірніх новин почув, що за чотири дні російські окупанти вбили 60 місцевих жителів за допомогу українськім військовим.

    Наразі Андрій, Іван та дядя Вася знову збираються на війну. На момент нашої розмови чекали призначення в якусь частину, бо їхній батальйон, як відомо, розформували і їм образливо за те, що саме цю частину головний військовий прокурор зробив винною в Іловайському котлі. Ще не було
    проведене розслідування, не були зроблені висновки, а Матіос, до речі, юрист за фахом, вже виніс, по суті, вирок. Хоча тепер усі переконані, що просто знайшли «стрілочників». Чомусь накинулися саме на наше «Прикарпаття», а мовчать, що відійшов й батальйон «Азов». По дезертирство частини регулярних Збройних сил України – 51-бригади згадує в журналі «Країна» відомий військовий експерт Дмитро Тимчук. Тільки днями випадково довідався, що її також розформовано. Тільки про це теж не поширювалися, скидаючи всю провину лише на наших бійців. І, щиро кажучи, враховуючи заяву Матіоса, сумніваюся, що буде об’єктивне розслідування Іловайської трагедії. Зрештою, все розставить час. І, переконаний, мої співрозмовники ще почують вигуки «Герої!», якими вітають люди тих, хто повертається з фронту. Не виключено, що вони вже там, бо коли намагався зв’язатися з Андрієм по телефону, щоби погодити по телефону, відповіді не було. Як відомо, а передовій таких розмов намагаються уникати, щоби ворог не отримав зайвої інформації.

    Ігор Никорович

    (Visited 32 times, 1 visits today)
  • 180x150