Сумна історія одного прикарпатського ветерана ОУН-УПА

  • 180x150
  • Опубліковано:

    Ранковий Івано–Франківськ. До приміщення залізничного вокзалу зайшов старенький дідусь, який просив милостиню. Здавалося б, таких багато і що ж тут дивного? Проте, увагу до цієї людини привертає те, що чоловік у військовому вбранні з орденами, в руках у нього посвідчення.

    Підійшовши до чоловіка дізнались, що він тут перебуває не сам, а з дружиною. І справді, неподалік стояла жінка, яка погодилась дати свої координати та запросила нас в гості, щоб можна було на власні очі побачити причину їх поневірянь.

    Ветеран ОУН-УПА Михайло Гоянюк з дружиною Надією живуть на вулиці Мокрій у селі Спас Коломийського району. Знайти потрібний будинок не складно – на ньому майоріє великий прапор УПА. А от сама будівля є аварійною.

    Всередині оселя ветерана виглядає навіть гірше, ніж зовні. Подружжя живе під стелею, з якої періодично падають шматки штукатурки. Перша кімната слугує комірчиною для зберігання речей, у ній навіть немає підлоги. У жилій кімнаті вона є, але дошки погнили і поламались. Обідрані стіни, піч, зроблена своїми руками, замість світильників – висить кілька лампочок. Щоб додати хоч трохи домашнього затишку, Надія Миколаївна власноруч пошила та повісила штори на старі, понищені вікна.

    З благ цивілізації – телевізор, який не працює та холодильник, який використовують як шафку для зберігання, бо в ньому нічого холодити. І ще старенький мобільний телефон дружини.

    В цьому будинку їх живе троє: Михайло Іванович, Надія Миколаївна та кіт Мурчик.

    Михайлові Гоянюку 84 роки. Майже всі його родичі у 1931-32 роках вступили до лав ОУН-УПА. Багато з них загинули, інших – вислали на Сибір.

    «28 квітня 1946 року загинув мій батько. Він мав псевдо «Дідо». НКВДисти вислідили його на галявині, коли той йшов до бункеру. Йому прострелили ноги, щоб взяти живим. Але батько втікав далі. Після ще кількох пострілів він не зміг бігти і почав повзти. Коли зрозумів, що врятуватись у нього не вийде – витягнув пістолет і застрелився», – розповідає Михайло Іванович.

    Після смерті батька Михайло Гоянюк у грудні 1947 року прийняв рішення стати зв’язковим ОУН-УПА.

    «Важко приходилося, кілька разів попадався у руки ворога. Одного разу у Коломиї, де мене спіймали, довелося вистрибнути з вікна другого поверху. Кожного разу змінював документи та прізвище. Але завжди старався все, що бачив і знав, дослівно передавати», – ділиться спогадами ветеран.

    Проте така діяльність не була до вподоби односельцям. Дехто погрожував знайти на нього управу. У сільраді Михайлу Івановичу порекомендували попроситись на службу в армію. Служити відправили у Хабаровський край.

    Після армії у 1955-му році виїхав у Красноярський край, до мами, яку НКВДисти вивезли на Сибір. Там вона пробула 13 років. Рідне обійстя за цей час забрав колгосп, тому повернулася жінка до будинку свого батька.

    Михайло Іванович приїхав на Прикарпаття через кілька років. Працював на електростанції у селі Явірник Верховинського району. В автобусі на Верховину познайомився зі своєю першою дружиною. Після одруження жили у Косові. Там у них народилася дочка.

    «Через те, що слідкувало НКВД, постійно доводилось змінювати роботу. У трудовій книжці налічується 69 записів. Було так, що за день працював у трьох організаціях», – каже Михайло Гоянюк.

    У серпні 1994 року померла дружина і з цього часу почалася «чорна смуга» у житті чоловіка. Одного дня рідна дочка зібрала речі батька і вигнала його з дому. Мотивувала свій вчинок тим, що вважає вояків УПА «бандитами». З тих пір з дочкою він не спілкується.

    «Так і сказала: «Бандитів я знати не хочу», – зітхає Михайло Іванович.

    Після цього попросився до мами, яка жила в дідовій хаті. Після смерті матері у чоловіка почалися земельні спори із сусідами. Мама зробила заповіт,є техпаспорт на будинок, але не вироблено правовласність на землю. Тепер у Гоянюків навіть немає городу, де можна було б щось виростити для себе. Все доводиться купляти. Щоб зробити право власності, потрібні гроші на суд. А подружжя їх не має.

    «У мене пенсія – 1111 гривень. Ще є надбавка до пенсій ветеранам ОУН-УПА, але її можуть дати, а можуть і не дати. У дружини також 1000 гривень пенсії», – каже чоловік.

    46 разів писав звернення до Верховної Ради щодо покращення житлового стану, але отримував відповіді, що це питання має вирішувати місцева влада. Куди би не звертався, отримує лише відписки: його «футболять» з однієї інстанції в іншу.

    «Добивався квартиру – безрезультатно. На автомобіль 1890- й у черзі. Сюди хотіли провести газ, бо пічка наша ненадійна – треба грошей. Єдина пільга – платимо половину за світло. І то його сам Михайло провів», – розповідає Надія Миколаївна.

    До слова, Надія Миколаївна та Михайло Іванович розписалися лише рік тому. Познайомилися у санаторії, куди чоловіка відправили на відпочинок з проводу ОУН-УПА.


    Надія Миколаївна розповідає, що односельці по-різному відреагували на її появу. Жінка переїхала з Києва та одружилася з чоловіком, який на 20 років старший за неї. Багато хто не зрозумів такого вчинку.

    «Я всього лиш не даю йому померти. Двічі сильно хворів грипом – сама робила уколи, щоб вилікувати. Минулого року Івано–Франківська облдержадміністрація виділила 300 гривень на його лікування. А у Михайла ще й проблеми зі слухом, потрібен новий слуховий апарат», – каже жінка. Забрати чоловіка до столиці вона не може, оскільки там у однокімнатній квартирі живе дочка із чоловіком.

    Підозрювати жінку у меркантильності, в принципі, досить важко. Оскільки з «багатства», на яке вона може претендувати, лише кіт і аварійний будинок.

    У Ковалівці живе рідна сестра Михайла Івановича, але відколи з’явилася нова дружина – вона також припинила спілкування з братом. При тому, що поки чоловік жив сам – ніхто не надавав йому ніякої допомоги. Негаразди у відносинах із сестрою спричинило також бажання ветерана на тому місці, де була батьківська хата – зробити музей ОУН-УПА.

    Але більше подружжя мріє звести новий будинок.

    «Квартири не дають, то хоч би будинок побудувати. Нехай навіть такий як цей за розмірами, але новий. Щоб не боятися, що одного разу стеля впаде на голову. І ще хоч би клаптик землі у сусідів «відвоювати». Щоб можна було поставити якусь прибудову, щоб тримати там пару курок, чи козу. Я б з радістю посадила для нас трохи городини, але зараз не маю де це зробити», – каже Надія Миколаївна.

    Відкладаючи трохи грошей з пенсії, зібравши трохи грошей по людях, Михайло Іванович вже купив щебінь на будову. І продовжує писати звернення в різні інстанції не втрачаючи надії, що знайдуться добрі люди, які допоможуть йому звести омріяну хатину.

    Вся трагічність полягає у тому, що люди, які колись ризикували життям, долею, рідними, і всім, що мали, зараз просять милостиню. А що ж держава, яку вони врятували? Кого винити у такій глибокій байдужості до власних героїв?

    Реквізити для допоможи

    Картки ПриватБанку:

    гривня 5168 7572 8788 0175

    долар 4149 4978 2938 2672

    Отримувач – Корюкова Надія Миколаївна

                                                                                                                      

     

     

     

    (Visited 88 times, 1 visits today)
  • 180x150