Капітан Степан Андрійців: Любіть Україну!

  • 180x150
  • Опубліковано:
    Цього молодого енергійного чоловіка зауважив, коли він приходив на роботу до свого батька. Через порівняно короткий час звернув увагу, що його волосся добряче посріблила сивина. Сьогодні Степан Андрійців служить у лавах української армії 81-ї аеромобільної окремої десантної бригади в зоні АТО. Він — капітан медичної роти, яку розбудував практично «з нуля». У квітні цього року отримав з рук першого заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ Почесну грамоту «За відданість військовій справі, зразкове виконання службових (бойових) завдань під час проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей». А минулого тижня Президент України нагородив волонтера Революції Гідності Степана Андрійціва орденом «За мужність» III ступеня «за значний особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги та високу професійну майстерність».
     
    40-річний Степан Степанович — доцент кафедри стоматології інституту післядипломної освіти при ІФНМУ, кандидат медичних наук, автор і співавтор близько 40 наукових робіт, має 15 патентів України. До речі, системні підходи до роботи цієї молодої людини проявились ще 10 років тому при написанні власної наукової праці, коли ним було обстежено близько 600 хворих. Зауважимо також, що результати дисертаційного дослідження С. Андрійціва були впроваджені в лікувальний процес практичної охорони здоров’я Івано-Франківська та області.
    Степан Андрійців — один з організаторів медичної служби Майдану й відомий громадський активіст. Завдяки зокрема і його зусиллям в Івано-Франківську та області було припинено діяльність кількох десятків виявлених підпільних гральних закладів за порівняно короткий час. А ще — він закривав хімічний цех, який діяв у житловому масиві. Коли розпочалась війна, здійснив три поїздки на схід України, куди доставляв гуманітарну допомогу українським бійцям. Разом із однодумцями зібрав кошти та придбав автомобіль для бійців батальйону «Крук». Розмовляємо з ним про АТО, медслужбу та її проблеми, волонтерський рух, поранених.
     
    — Бачу, що прибавилося на вашій голові сивини…
    — Відповідальності дуже багато за підлеглих, за здоров’я солдат.
     
    — В мирний період успішна молода людина, лікар-стоматолог, заступник декана, згодом доцент кафедри. Сьогодні — командир медичної роти десантної бригади. Як потрапили на фронт?
    — Не можна залишити ту справу, яку розпочав. Її потрібно довести до кінця. До мене було дуже багато запитань різних людей: «Чому пішов на війну? Чому не «відмазався»? Адже на наш виш, наскільки мені відомо, прийшло 139 повісток, а пішло служити вісім чоловік. Так що четверта хвиля мобілізації в лютому місяці цього року була моєю. А призначення медичної роти — надання першої медичної кваліфікованої допомоги. Окрім того, що по батальйонах є медики, наш медичний лазарет нараховує зараз до 30 ліжок.
    —  Чим вирізняється ваша аеромобільна бригада від інших?
    — 81-а десантно-штурмова бригада була створена восени 2014 року на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади й 25-ї повітряно-десантної бригади. Зразу ж після її формування вона приступила до виконання завдань з оборони українських земель від терористів. Наприкінці 2014 і на початку 2015 року бригада тримала оборону в Донецькому аеропорту та прилеглих районах. Тобто, з числа «кіборгів». Командир батальйону Кузьміних знаходиться в російському полоні. Командир нашої бригади — бойовий полковник. Минулий начальник медичної служби підірвав себе гранатою в Донецькому аеропорту, щоб не потрапити в руки ворога. Словом, маю честь служити з цвітом української десантури, якої девіз «Ніхто, крім нас».
     
    Яка структура медслужби в батальйоні?
    — В батальйоні, який налічує 700-800 чоловік, зараз за штатом сім медиків: два лікаря, один водій і чотири санінструктори. Це дуже мало й таке співвідношення одного до ста породжує багато запитань щодо коефіцієнту корисної дії. Знову ж таки, формат гібридної війни включає в себе не тільки військові формування воюючих сторін, але й велику кількість мирного населення. Природно, що велика їх частина часто стає також нашими пацієнтами, оскільки часто стають заручниками тієї ситуації, в яку потрапили. На жаль, наша армія була знищена і лише цього року вона почала відроджуватись. Подібно й у медслужбі. В моїй медичні роті 58 чоловік. З них: 18 чоловік — професійних медиків, решта на посадах медсестер і санінструкторів — люди, дотичні до медицини. Разом з тим і надалі відчувається активна допомога волонтерів, і все більше приходить на військову службу кваліфікованих медиків. Головне, що проблема відома і її намагаються вирішити.
     
    — Скільки людей перейшло через ваш підрозділ з часу вашого перебування в зоні АТО?
    — В зоні активних бойових дій я з 15 березня. Тільки за перший місяць через нашу роту пройшло більше 60 чоловік. Загалом — більше 500 чоловік, а тих, хто потребує оперативного чи більш ретельного лікування й догляду, ми зразу відправляємо в госпіталі Харкова й Дніпропетровська. Хоч є і співпраця з місцевими лікувальними закладами, але вона носить спорадичний характер з багатьох причин.
     
    — Які проблеми постали перед медичною службою в сучасних умовах? Як поставлена справа з медичним обладнанням й забезпеченням ліками, целокс, до прикладу?
    — Потреба в достатній кількості відповідних кваліфікованих медичних кадрів, відповідного матеріального забезпечення належним медичним обладнанням та інструментарієм, ліками. Всі апарати, які ми отримали, прийшли до нас завдяки волонтерам. До прикладу, з рідної стоматології, маємо «беушну» стоматустановку. Електрокардіографи передали нам також по волонтерській лінії. Щодо проблеми кровозупинних середників, то вона була надмірно роздута. До речі, за кордоном американці, канадці, ізраїльтяни відмовиляються від нього.
     
    — Ви знаєте волонтерську працю не з чужих розповідей, а самі брали в ній участь.
    —Загалом, як на мене, і тут прийшла пора системних підходів до роботи. Необхідно чітко розмежувати: що потрібно, а що не потрібно в зону АТО везти, куди й кому. А ще висвітлення своєї праці й строго підзвітності в ЗМІ, до прикладу у вашій газеті, яка має найбільше число підписників в області. Бо я бачу, що в середовищі волонтерського руху також появилось багато «лівих» волонтерів, які піаряться на крові й кістках, а ця ганебна практика до добра не приведе нікого. І чим ближче до чергових виборів, то на їх хвилі ті ж самі «морди ліца». Ще інші на тому наживаються. Словом, у волонтерському русі також потрібно навести порядок хоча б для того, щоб його не похоронити.
     
    — Кого можете означити з волонтерів, хто реально допомагає, чи зустрічались з церковним волонтерським рухом?
    — Велику допомогу отримуємо від греко-католицької громади Краматорська, з гарнізонного храму Львова отримали лікарняні ліжка й ліки. Їх відзначає ретельна звітність по актах прийому й передачі. Ми також дуже добре співпрацюємо з «Коломиєю-Центром», надвірнянськими волонтерами, небайдужими івано-франківцями, зокрема з Івано-Франківської архієпархії УГКЦ.  
     
    — Через що найбільше гинуть люди?
    — Велика частина людських втрат через алкоголь. Втрата координації й пильності — і ось не побачив розтяжки, або зайшов в зону обстрілу. Тут хочу подякувати моєму кумові Роману Хопті з Надвірної, який купив апарат для визначення рівня алкоголю в крові. Алкотестер, до речі, нам потрібний щоб визначати своїх «аватарів». Звісно, що це проблема й військової дисципліни. Але це також свідчить, що багато з тих, хто прийшов на передову, за своїми моральними й психологічними характеристиками, як і фізичними кондиціями фактично не є бійцями в професійному сенсі цього слова.
     
    — Як поставлена психологічна служба?
    — У нас по штату психолог передбачений, але наразі його нема. Міркую, що це пов’язано з певними юридичними узгодженнями штатного розкладу, а це триває довго. Навіть якщо й приїде декілька психологів на пару тисяч люду, то хосен матимемо від того ніякий. Ще інший важливий момент — є потреба відповідної духовної опіки в особі капелана в постійному перебуванні дислокації.
     
    — Хто забезпечує громадський спокій у містах, які в зоні АТО?
    — До прикладу, беремо місто, де наша бригада на постійному перебуванні дислокації. Правопорядок підтримує міліція і зведений загін, який налічує 30 чоловік на 80 тисяч населення. В місті заборонено ходити зі зброєю, хоч це зона АТО. До речі, я в місті Дружівці бачу менше людей у формі, ніж в Івано-Франківську.
     
     — В який спосіб можна вибудувати від низу до верху дієву структуру соціальних ліфтів, враховуючи як професіоналізм, так і патріотизм молодих людей, які жертвують своїм життям?
    — Думаю, що не потрібно під певну групу чи структуру створювати особливі умови. Думаю, що кожен українець відповідно до своєї професії чи спеціальності, має власне розуміння свого призначення. Особисто мені не потрібно ніяких посад. Я роблю те, що маю робити відповідно присяги лікаря, пішов як і інші служити. Також не думаю, що цю проблему слід надто сильно драматизувати й розвивати. Ось волонтери допомагають армії і не отримують зарплати. Звісно, що присутній певний ризик, але хіба в нашому мирному житті мало є ризиків? Коли людина живе своєю роботою — соціальний ліфт скоро находить його сам. Звісно, що по закінченні бойових дій в нас буде велика проблема щодо майбутнього обпалених війною людей. До прикладу, давно пора взяти під єдиний реєстр наших військовослужбовців, що перебували в зоні АТО, де мають бути закладені як військова так і медична характеристики на кожного бійця. Тоді було б легше оточити їх належною увагою, для чого давно мав би бути створений в нашій державі відповідний Центр медичної реабілітації, соціальної адаптації й працевлаштування. Але не думати за них тільки на папері, бо наше суспільство й так має подостатньо забутих афганців, забутих Героїв Небесної сотні…
     
    — Серед демобілізованих військових, яка категорія має найбільше проблем?
    — Поранені, яких є багато. До них має бути в першу чергу прикута увага держави. На жаль, наші реабілітаційні центри ні відповідних ресурсів, ні відповідного досвіду, подібного до ізраїльського чи німецького. Візьмемо паралізованого, який лежить у нас півроку, закордоном його ще можуть поставити на ноги, а в нас на цю людину чекає безвихідь, якщо не опікуватимуться ними волонтерські чи інші благодійні організації або добрі люди. Подібно це стосується й сучасних методів протезування кінцівок поранених.
     
    — Це зверху державної піраміди. А на обласному рівні?
    — Окремі відповідні функції покладені на департамент соціального захисту населення, але біда в тому що він належно не працює.
     
    — Що б ви хотіли побажати читачам «Галичини»?
    — Любіть Україну!

    Розмовляв Роман ІВАСІВ 

    (Visited 30 times, 1 visits today)
  • 180x150