Ядерне роззброєння і шантаж: як і чому Росія десятиліттями перешкоджала вступу України до НАТО

Росія чинила перепони Україні на шляху до НАТО ще задовго до Путіна. У 90-ті Москва об’єднала зусилля з Вашингтоном, щоб шантажем і погрозами забрати в України ядерну зброю. З приходом до влади Путіна спроби Росії підпорядкувати собі Україну вже майже не зустрічали опору. До того моменту, поки у ситуацію не втрутились самі українці.

Як наша держава втрачала свої безпекові гарантії та як, здавалось, неминуче поглинання України Росією, зупинили звичайні громадяни — розповіла кореспондентка ТСН Марія Васильєва.

Понад 30 років тому, 1 серпня 1991 року, в Київ прибув надзвичайно важливий гість – президент США. Тоді Джордж Буш старший виступив перед депутатами Верховної Ради УРСР.

Під враженням від трагічних подій в Югославії (коли країни здобували власну незалежність), Буш застеріг українців від “самовбивчого націоналізму”. Він переконував, що значно краще було б залишитись у демократизованому Горбачовим СРСР. Опоненти Буша у США охрестили цю промову “котлетою-по київськи”, звинуватили його у боягузтві та політичній короткозорості. Радянські ж депутати аплодували президенту Бушу, але вже за три тижні в цій же залі було проголошено незалежність України. Незалежність якої не хотів ніхто, крім самих українців.

Після розвалу СРСР Україна успадкувала третій у світі арсенал ядерної зброї. 176 міжконтитнентальних балістичних ракет у пускових шахтах, понад 4 тисячі ядерних боєзарядів. Для порівняння у Франції їх зараз триста одиниць, а у Британії — трохи більше двох сотень. Також в Україні було 103 стратегічні бомбардувальники різних модифікацій. Постає питання: чому Україна не змогла зберегти такий потужний ядерний щит?

“Україна могла стати заручником ядерної зброї. У 1998 році за графіком усі ядерні боєголовки на 165 балістичних ракетах, … вони виходили з життя. … А їх розчленувати технологічно могла тільки Росія… Єльцин відверто сказав: “Якщо ви не віддасте, дочекаєтеся до цього критичного часу, ми їх не візьмемо, це буде небезпечно для нас”, – пояснює перший президент незалежної України Леонід Кравчук.

За його словами, на Київ тиснули з усіх боків: Росія, яка прагнула залишитись єдиною ядерною державою в регіоні, США, які вважали націлені на них радянські ракети загрозою для себе та навіть самі українці, які після Чорнобиля побоювались ядерного забрудення. Технологічний ланцюжок у Радянському Союзі було вибудувано так, щоби його ключові елементи залишались у Москві.

“Усі ядерні заряди робили в Росії… Ми не могли працювати з цими блоками… Уже на той час гарантійні терміни цілої низки великої кількості блоків підходили до закінчення гарантійних термінів. Зняти ми ще б могли, напевно. А далі що було робити з ядерним паливом? Ми не могли його утилізувати. І всі вигадки про те, що ми могли щось робити, це казки. І їм продовжує багато хто вірити”, – пояснює Володимир Горбулін, чинний перший віце-президент НАН України, який у 1991 завідував підвідділом оборонного комплексу, зв’язку та машинобудування Кабінету Міністрів України.

У дипломатичних кулуарах українцям натякали: суверенітет щойно утвореної молодої держави підтримають лише в обмін на ядерне роззброєння. Тодішні керівники держави, заклопотані економічною катастрофою в країні, не мали уявлення, як протистояти такому викручуванню рук.

“Якщо ми не можемо керувати, не можемо відтворювати, не можемо користуватися, лінію технологічну збудувати не можемо, тому що за тими розрахунками вона коштувала б 65 млрд доларів, а в нас у скарбниці було порожньо, взагалі ні долара!.. Ми з ядерною зброєю, не маючи ось цих систем випробування, управління, відтворення, були б схожі на мавпу, яка тримає в руках гранату і затиснула чеку”, – каже Леонід Кравчук.

Якщо стратегічною ядерною зброєю Україна не керувала – всі ключі і коди залишились у Москві, – то тактична зброя невеликої дальності ураження, була цілковито в руках українців. Саме її Росія схопила і вивезла до себе першою.

В листопаді 91-ого ядерні ракети, бомби і торпеди у вагонах поторохтіли на схід. Їх віддали росіянам без усяких умов та компенсацій. На підставі яких документів і за чиїм рішенням це було зроблено, невідомо і досі. Леонід Кравчук присягався, що не давав такого наказу. Пролити світло на цю темну історію не вдалось навіть спеціальній слідчій комісії, створеній у Верховній Раді на початку двохтисячних.

“Це питання стовідсоткове Кравчука. Вже тоді було міністерство оборони в Україні, але вона (ядерна зброя – ред.) вивозилась не за рішенням українського Міноборони, якому належала ця тактична зброя, а за рішенням так званого 4-ого управління Генштабу СРСР… Кравчук цим не цікавився”, – заявив Юрій Костенко, міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1994, 1995-1998 рр.).

Далі взялись за стратегічну зброю. Адміністрація США вже на чолі з Біллом Клінтоном, згадував Кравчук, буквально погрожувала. Мовляв, якщо не віддасте боєголовки, почнеться не просто тиск, а санкції та економічна блокада. У квітні цього року і сам Клінтон зізнався: тепер шкодує, що змушував Україну відмовитись від ядерної зброї.

“Я відчуваю особисту причетність, тому що я змусив їх (українців – ред.) погодитися на відмову від ядерної зброї. І ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це вторгнення, якби Україна все ще мала свою зброю. Українці боялися віддати її ядерну зброю, бо думали, що це єдине, що захищало їх від експансіоністської Росії. Путін, коли побачив нагоду, порушив угоду і спочатку захопив Крим. І через це я почуваюсь жахливо”, – сказав тоді Клінтон.

Ядерну зброю не просто віддали, а віддали за безцінь. Військові мало не плакали, дивлячись, як ріжуть літаки – носії ядерної зброї. Важкі стратегічні бомбардувальники, які нині Росія використовує для ракетних атак на Україну. У 90-ті їх передали РФ просто в обмін на списання боргів за газ. Натомість ми мали отримати міжнародні гарантії власної безпеки. Єдиним дієвим механізмом був захист НАТО. Проте тоді у Києві боялись навіть говорити вголос про вступ до Альянсу. Адже це могло “засмутити” Москву. Так з’явився на світ Будапештський меморандум – де не було гарантій безпеки, але були політичні запевнення.

“Ядерне роззброєння: це буде тривати роками, в межах 10-15, до 20 років. А в цей час Україна поступово входить в НАТО, так, як Польща. .. А не вийшло, тому що наше керівництво, коли говорили про НАТО, вони ж усі комуністи, ви ж розумієте. Ніхто серйозно не займався питанням гарантій національної безпеки. А ті міжнародні системи, які вже працювали, були неприйнятні для тогочасного керівництва хоча б тому, що це не подобалось Росії”, – пояснює Юрій Костенко.

Будапештський меморандум, крім США та Великої Британії, підписала і Росія. Але Путін вирішив: обіцянки, які давав Борис Єльцин, його ні до чого не зобов’язують. Бо він, Путін, незгодний. У цьому він зізнався ще 2011-ого у розмові, яку пригадав Білл Клінтон. Тоді, каже Клінтон, він зрозумів: напад Росії на Україну – лише питання часу. В Україні теж запізно усвідомили помилку.

“Я думаю, ми могли бути більш наполегливими, коли починали відчувати, що цей документ дедалі більше втрачає свою життєздатність з точки зору безпеки України. Я вважаю, ми тут недопрацювали. Тому що, ще раз хочу повторити, ніхто ніколи не думав, що може статися війна на нашій території”, – каже Володимир Горбулін.

Росія поводилась усе агресивніше. 2003-го вона вкотре зазіхнула на територіальну цілісність України, заявивши претензії на острів Тузла у Керченській протоці. Конфлікт вдалось загасити, однак, надалі недружні кроки Москви лише посилювались.

Росія відмовлялась визнавати кордони у Чорному морі, звинувачувала Україну у крадіжках газу, який йшов до Європи, витісняла Київ з усіх важливих ринків, особливо з ринку зброї, провадила брехливу пропаганду проти України. Усвідомивши небезпеку, Леонід Кучма оголосив курс на приєднання до НАТО. За наступного президента – Віктора Ющенка – цей рух активізувався.

Росія прагнула цього не допустити. Москва без упину корумпувала українських політиків. Спочатку це були комуністи та соціалісти, які поширювали маячню про небезпеку НАТО. Однак цей нафталіновий політичний театр стрімко втрачав популярність. Тоді ставку зробили на Партію регіонів, яка позиціонувала себе як міцних господарників з південно-східних регіонів, де проросійські ідеї розділяло чимало людей. Очільник партії – Віктор Янукович – в результаті розколу у помаранчевій владі опинився в кріслі прем’єр-міністра. Тоді ж, 2006-го в Брюсселі Янукович відмовився від плану дій щодо членства, який Альянс планував запропонувати Києву.

“Приєднання до ПДЧ – це питання часу. Сьогодні, коли в суспільстві українському немає підтримки у цьому питанні…Підтримка на рівні 12 чи 25%, цього замало, щоби робити такі кроки”, – заявив тоді Янукович.

Незабаром Київ знову постукався у двері НАТО. Однак у квітні 2008-ого Україні та Грузії відмовили в отриманні Плану дій щодо членства. Проти були Німеччина та Франція. Вплинув на це і Путін, який особисто прилетів на саміт у Бухарест фактично з ультиматумом.

“Поява на наших кордонах потужного військового блоку буде сприйнята в Росії як пряма загроза безпеці нашої країни. І заяви про те, що цей процес не спрямований проти Росії, задовольнити нас не можуть”, – сказав тоді Путін.

Російський диктатор безсоромно втручався у справи України через своїх маріонеток – Януковича та Партію регіонів. Громадяни Росії очолювали СБУ, контррозвідку, міністерство оборони. Армію знищували, спецслужби кишіли російськими агентами. Спроби Москви за будь-яку ціну утримати Україну від втечі під парасольку НАТО і ЄС були настільки брутальними, що призвели до повстання.

Перемога Євромайдану поклала край диктатурі Москви. Тоді Росія вторглась у Крим, а потім і на Донбас. Реакція заходу виявилась шокуюче беззубою – глибока занепокоєність і неглибокі санкції. Саме тоді українці усвідомили всі свої помилки: жодні паперові гарантії не захистять від ворога. Україна втратила свій ядерний потенціал.

Натомість нині ми стаємо наймілітаризованішою країною Європи, що здатна вдихнути нове життя у Північно-Атлантичний Альянс. Який перед великою війною поводився так, ніби вже пішов на політичну пенсію.