Іванофранківець Андрій Волик багато років працював у сфері розвитку громадянського суспільства. Як медіаменеджер ГО «СТАН» він реалізовував освітні ініціативи, спрямовані на підтримку низових рухів і популяризацію прав людини. У 2018 році заснував кіноклуб медіапросвіти з прав людини Docudays UA, провівши десятки показів документальних стрічок по всій області. Його метою було навчити людей розуміти та відстоювати свої права.
Та у травні минулого року культурні проєкти та волонтерство довелося поставити на паузу — Андрій отримав повістку і став військовослужбовцем ЗСУ. Сьогодні він служить у десантно-штурмових військах на слобожанському напрямку.
«Ніколи не думав, що одягну форму»
До війни Андрій не уявляв себе у ролі військового. Він не планував іти добровольцем, але був готовий відповісти на виклик. Ця внутрішня готовність допомогла швидко адаптуватися до армійських умов.
Період навчання він сприймав як випробування власної витривалості. Відмовився від звернень у медпункт, щоб перевірити, чи зможе витримати фізичні й психологічні навантаження. Зізнається, що було складно і часом страшно, але досвід навчального центру навчив контролювати страх.
Одним із найбільш екстремальних тренувань було відпрацювання знищення танка з окопа — завдання, яке вимагало максимальної зосередженості й довіри до інструкторів.
Десант: виклик і відповідальність
Після навчання Андрій отримав призначення у десантні війська — підрозділ, який вважав надзвичайно сміливим і елітним. Відчуття справжнього військового прийшло тоді, коли він усвідомив: від його дій залежить життя побратимів.
«Я звик до однострою, армійських порядків і відсутності комфорту. Але головне — це командна робота, взаємна підтримка і довіра», — каже він.
Поранення і підтримка побратимів
Наприкінці жовтня, виконуючи бойове завдання, Андрій отримав важке поранення. Його врятували побратими, які вчасно винесли з-під обстрілу. Сам він переконаний: вижити допомогло дотримання правил безпеки і злагоджена робота в парі.
За кілька місяців він переніс близько десяти операцій і зараз проходить реабілітацію. Вчиться ходити наново, відновлює рухливість руки, жартує і заряджає позитивом інших.
Ідея волонтерської патронатної служби
Провівши багато часу у шпиталі, Андрій побачив брак персоналу, який міг би допомагати лежачим бійцям з елементарними речами. Він пропонує створити волонтерські патронатні групи, які б доповнювали роботу медперсоналу.
Таку ініціативу він планує поєднати зі своїм кіноклубом, використовуючи документальне кіно як інструмент для обговорення проблем і пошуку рішень.
Повернення до медійної роботи
Навіть під час лікування Андрій відчуває, що знову «вмикається» його медійний досвід. Він хоче розповідати історії волонтерів і громадських ініціатив, які невтомно допомагають військовим і пораненим, але залишаються непоміченими.
Він відверто говорить про втому суспільства від війни та необхідність сильного громадянського сектору, який здатен підтримувати армію й просувати зміни.
«Страх можна подолати»
На його думку, армії потрібні мотивовані люди, готові працювати на результат. «Якщо є можливість — варто йти служити. Досвід армії допомагає зрозуміти, що страх піддається контролю, а найскладніші завдання можна виконати», — каже Андрій Волик.
Матеріал опубліковано в рамках проекту “Журналістика в умовах війни: точність, етика, співпраця”, що впроваджується ГО “Івано-Франківський прес-клуб реформ” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні