21 травня в Івано-Франківську відбувся тренінг «Формування в суспільстві толерантності та бажання допомоги постраждалим у війні», організований Івано-Франківським прес-клубом у межах проєкту «Журналістика в умовах війни: точність, етика, співпраця».
Навчання провела психологиня та КПТ-терапевтка Наталія Висятицька — фахівчиня з багаторічним досвідом роботи у кризових ситуаціях із ветеранами, постраждалими спільнотами, журналістами та цивільними. Вона є учасницею бойових дій та членкинею Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії.
Емоційне виснаження та втрата співчуття
Під час зустрічі обговорили, як затяжна війна впливає на емоційний стан суспільства. Наталія Висятицька зазначила, що внаслідок тривалого стресу знижується рівень емпатії, з’являється байдужість і відчуття безсилля.
«З’являється відчуття, що всіх не врятуєш. Але якщо є хоч одні вуха, які тебе чують, і хоч одні очі, які дивляться з любов’ю — будь з цим», — наголосила вона.
Серед бар’єрів до толерантності експертка назвала: емоційне вигорання, відсутність підтримки, стигматизацію, мову ворожнечі, поляризацію суспільства, індивідуалізм, недостатню поінформованість про правильні способи допомоги та вплив маніпулятивної подачі інформації у медіа.
Роль медіа в умовах війни
Окрему увагу приділили етиці журналістської роботи. Висятицька наголосила, що журналісти мають враховувати емоційну вразливість аудиторії та героїв матеріалів, зважено добирати слова, заголовки й візуальні матеріали.
«Журналіст із емпатією не розповідає про «жертв». Він надає слово тим, хто має історію, а не ярлик», — підкреслила тренерка.
Вона також порадила уникати нав’язування формулювань типу «герой» чи «жертва», якщо цього не говорить сама людина, не ставити запитань, що можуть ретравматизувати, та фокусуватися на досвіді й ресурсах постраждалих.
Співчуття проти жалості
За словами психологині, важливо відрізняти співчуття від жалості. Співчуття створює діалог і партнерство, тоді як жалість формує дистанцію та знеособлення, зводячи людину до статусу «жертви».
Як працювати з травматичними спогадами
Висятицька пояснила різницю між звичайними та травматичними спогадами. Останні часто яскраві, емоційно насичені, фрагментовані й можуть викликати відчуття «проживання моменту знову». Тому журналістам варто обережно ставити запитання та допомагати співрозмовнику повернутися в теперішній момент.
Принципи етичного інтерв’ювання
Серед ключових правил: починати розмову з побудови довіри, ставити нейтральні запитання, уточнювати комфорт співрозмовника, уникати сенсаційності та отримувати дозвіл на використання особистих даних.
«Довіра — це основа всього. Якщо людина відчуває, що ви прийшли за її болем, а не за її історією, контакт не відбудеться», — зазначила експертка.
Межі толерантності та мова ворожнечі
Толерантність у воєнних умовах не означає пробачення агресору чи забуття злочинів, але передбачає збереження людяності, дотримання прав людини та етичності у висловлюваннях.
«Ми воюємо не тільки за територію. Ми воюємо за право залишатися людьми», — підкреслила Висятицька.
Вона застерегла, що мова ворожнечі починається з неточних слів чи заголовків і поступово стає нормою, роз’єднуючи суспільство та формуючи внутрішніх ворогів.
Людиноцентричний підхід
Психологиня порадила журналістам уникати стереотипів, дотримуватися принципу «людина на першому місці», а матеріали про війну завершувати посиланнями на можливості допомоги та прикладами спільних зусиль у подоланні криз.
«Кожен матеріал — це вибір. Ви можете або додати болю в цей світ, або додати надії. Вибір завжди за вами», — підсумувала Наталія Висятицька.
Матеріал опубліковано в рамках проєкту “Журналістика в умовах війни: точність, етика, співпраця”, що впроваджується ГО “Івано-Франківський прес-клуб реформ” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.