Меморіальні речі повинні бути громадськими просторами — такою була основна теза розмови про форми пам’яті в міському просторі, яку провів львівський архітектор і урбаніст Юліан Чаплінський.
Подія та учасники
21 березня на «Промприладі» в Івано‑Франківську відбулася публічна розмова під назвою «Форми пам’яті в міському просторі». Головний доповідач — архітектор і урбаніст Юліан Чаплінський, модератором виступив архітектор Андрій Назаренко. Обговорення торкалося втілення меморіалів у публічних місцях, компромісів між владою й громадою та ролі рефлексії в процесі меморіалізації. Учасники аналізували практичні приклади й культурні наслідки різних рішень у містах.
Портрети загиблих у публічному просторі
У дискусії торкнулися питання, чи варто розміщувати портрети загиблих у щоденних міських просторах і як це впливає на сприйняття війни. Доповідач відзначив, що присутність таких образів у повсякденному середовищі змінює ставлення перехожих до події, робить пам’ять частиною буденного життя. Розмова також зачепила емоційний ефект цих образів і ймовірні соціальні наслідки тривалого контакту з трагічними символами.
“Я розумію, що поки триває війна, портрет загиблих героїв у громадських просторах — це окей, тому що це не дає поринути в бульбашку. Коли серед свого буденного життя заглядаєш в очі загиблому воїну, то щось трохи змінюється…”, — сказав Юліан Чаплінський.
Учасники обговорення відзначили, що важливо не лише встановити образи, а й продумати контекст їх розміщення. Проводилися паралелі з практиками інших країн та з тим, як суспільство реагує на символи втрати. Обговорення включало приклади втілення меморіалів у різних міських конфігураціях.
Монументалізація смерті і баланс пам’яті
Частина розмови була присвячена тенденціям монументалізації і супутнім культурним установкам. Обговорювали, чи не формується у суспільстві надмірна орієнтація на смерть як єдиний шлях до визнання героїзму. Доповідач наголосив на потребі врівноважити вшанування загиблих із вшануванням життя тих, хто повернувся.
“Я спостерігаю в сучасного покоління відчуття сорому за те, що ‘ми живемо, бавимося, радіємо’, відчуття незручності, провини. І це точно виллється в культуру.”, — сказав Юліан Чаплінський.
Учасники говорили про те, як художні й архітектурні форми меморіалів можуть впливати на настрої суспільства. Була наголошена потреба у різнопланових підходах, що поєднують інтелектуальну і емоційну роботу з пам’яттю. Дискусія також торкалася функцій пам’ятників у міському житті й можливостей для їхньої інтеграції у щоденний досвід мешканців.
Вшанувати тих, хто повернеться
Окрему увагу приділили темі вшанування не лише загиблих, а й тих, хто повертається. Обговорювали, які форми вшанування можуть мати емоційний резонанс для ветеранів і їхніх родин. Наголошували на відсутності деяких традицій у національному контексті порівняно з іншими країнами.
“Дуже важливо вшанувати не тільки тих, хто загинув, а й тих, хто повернеться, і йдеться не про роздавання землі й квартир. Якщо ми, як суспільство, не вшануємо їх чимось таким, що візьме за душу, то можемо отримати дуже багато ресентименту в різних формах.”, — сказав Юліан Чаплінський.
Приклад із меморіалами, де поруч фігурують імена загиблих, імена тих, хто повернувся, використовувався як модель більш комплексного підходу. Учасники розглядали можливості для створення таких форм в українських містах. Дискусія стосувалася і практичних аспектів — від місця встановлення до того, як формулювати тексти на пам’ятниках.
Меморіальні простори як місця життя
Під час розмови було наведено приклади сучасних меморіалів, які стали частиною громадського життя. Обговорення торкнулося того, чи повинні пам’ятні місця бути доступними для різних видів активності, включно з побутовою. Була також критика ситуацій, коли пам’ятник не генерує активностей довкола себе і лишається пов’язаним лише з однією датою.
“Тому я вважаю, що меморіальні речі повинні бути громадськими просторами і — про майбутнє. Про вшанування пам’яті, але й про присутність життя, тобто не тільки танатос, але й ерос.”, — сказав Юліан Чаплінський.
В обговоренні звертали увагу на практичні приклади використання площ і стел у містах. Аналізували, як люди взаємодіють із меморіалами під час повсякденних дій. Учасники дійшли висновку, що дизайн і розташування пам’ятних об’єктів впливають на те, чи стануть вони частиною громадського життя.
Про прийняття рішень і темп змін
Розглядали й питання процесу ухвалення рішень щодо меморіалів: ролі влади, фахівців і родин потерпілих. Учасники відзначили потребу у балансі між професійними рекомендаціями та чутливою комунікацією з родинами. Також підкреслювали, що архітектура меморіалів не існує поза політикою і суспільними очікуваннями.
“У нас є величезний запит на швидкість, й Україна ще дуже довго житиме в парадигмі швидких рішень, а люди шануватимуть політиків, які пропонують їм швидкі рішення.”, — сказав Юліан Чаплінський.
“Ініціативи в тій чи іншій формі треба починати з рефлексії. Треба навчитися правильно зв’язувати наші думки з нашими емоціями, тому що все це — про емоції.”, — сказав Юліан Чаплінський.
Обговорення включало думки про те, хто має ініціювати проєкти і як створювати умови для більш осмислених рішень. Учасники також торкалися теми відповідальності поколінь у процесі формування культурних практик меморіалізації. Пан Чаплінський зазначив очікування щодо ролі молодших поколінь у цих змінах.
“Це — вже ноша 20‑річних людей”, — сказав Юліан Чаплінський.
Підсумок
Розмова зосередила увагу на поєднанні пам’яті й повсякденності через проєктування публічних просторів. Учасники обговорили практичні приклади, емоційні аспекти та потребу в рефлексії перед ухваленням рішень. Висловлені ідеї мають практичний вимір для міського середовища й подальших дискусій про роль пам’ятників у громадському житті.