Наприкінці травня цього року Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника провів чергову ХIV Міжнародну конференцію з фізики і технології тонких плівок та наносистем. Її вирізняло не лише понад 500 наукових доповідей учасників із 12 країн світу. У конференції взяли участь знакові постаті української та світової науки.
Про сучасну науку, її напрями, відому наукову школу професора Дмитра Фреїка з Прикарпатського національного університету, українську перекладну літературу, про те, як зберігати внутрішній спокій і незворушність духу та головні орієнтири в житті, — сьогоднішня бесіда з відомим фізиком та непересічним літератором професором Максимом Стріхою.
– Що змінилося за останні два роки в сфері науки та освіти України?
— Як не дивно, попри надзвичайно несприятливі умови розвитку українська наука все ще жива, все ще отримує першорядні наукові результати. Наскільки вистачить запалу — сказати важко. Чудес у світі не буває, і за рівня державної підтримки 0,29% валового внутрішнього продукту сьогодні українська наука повноцінно розвиватися не може. Але поки що на внутрішніх резервах, на закордонних контактах українські вчені існують, і все ще дають добрі результати світового рівня, а щойно проведена конференція в «Буковелі» це ще раз засвідчила, бо насамперед був дуже цікавий набір доповідей, які стосувалися справді актуальних напрямів, які розвиває світова наука. і друге, що було дуже приємно, — це досить велика кількість молодих доповідачів, що в підсумку становило десь 35%. До речі, найкращі доповіді кількох молодих науковців, причому не лишень з України, було відзначено оргкомітетом.
– Сьогодні можна почути багато «плачів» за українською наукою. Яка ваша думка з цього приводу?
— Підстав для цього більш ніж досить. Ситуація в українській науці, звичайно, за два роки погіршилася, бо в ці роки міністерством і далі керував Дмитро Табачник, для якого підтримка науки, очевидно, не є пріоритетом. Ось, скажімо, цього року і так мізерне фінансування університетської науки було скорочено на 11%, і схоже, що міністерство зовсім цьому не опиралося, очевидно, йому це не цікаво. На жаль, нищення науки в Україні зараз означатиме відкинення її на маррінеси не на 50-60 найближчих років, а назавжди. Бо сучасна наука, по-перше, — дуже витратна, а, по-друге, — потребує декількох десятиліть, щоб сформуватися. Ось нині кілька держав вкладають казкові, за українськими мірками, кошти для створення власної науки, — це Бразилія, Мексика, Туреччина, ірландія. Багато наших українських колег там працюють. Всі ці держави попри вливання серйозних капіталів все ще не досягли сьогоднішнього рівня розвитку української науки. Отже, справді постає питання: чи ми збережемо науку зараз, чи випадемо з блоку наукових держав назавжди.
– Коли поглянемо на Німеччину, то не може не викликати захоплення природне поєднання двох сфер: влади і розуму. Зокрема, зміна пріоритетів: від атомних джерел енергії до відновлювальних у багатьох регіонах Німеччини. Газда «Траунгштайської хижі» Томас Крюрер обрав солярно-повітряну технологію, яка забезпечує сонячною енергією його готель із шістьма тисячами гостей на рік; 12 вітряних станцій в Північному морі забезпечують енергією 70 тис. домогосподарств, а до 2030 року на Північному й Балтійському морях вітри крутитимуть 6 000 таких вітряків, потужність яких дорівнюватиме приблизно 20 атомним електростанціям. Що скажете на це?
— Скажу більше. Революція технологій у провідних державах світу крокує швидкою ходою. Німеччина — одна з найпотужніших світових держав у цьому плані — активно переходить до того, щоб повністю покрити свої потреби в енергії за рахунок сонця, води й вітру. Там 25% електроенергії вже добувають із «зелених» джерел. Я вже мовчу про 1,1 млн. будинків, вкритих сонячними фотоелементами, які є фактично автономними від загальної електромережі, й де одна квт/год. коштує 12 центів, тоді як у постачальника традиційної електроенергії — 30 центів. За підрахунками федерального уряду, до 2050 року частка відновлювальних джерел енергії має становити не менше 80%. Більше того, аналог німецького закону «Про відновлювальні джерела електроенергії» появився в 19 із 27 країн ЄС й останні дослідження показують, що такий поворот може бути фінансово вигідним для всіх уже в найближчому майбутньому.
– На цьому тлі чи не виглядають вам диваками маститі вчені, подібні до Фреїка?
— Для мене «дивак» — добре слово, хоч у ньому є відтінок певної неуспішності. Дмитро Михайлович у жодному разі не є «лузером». Він є творцем визнаної не лишень в Україні, а й далеко за її межами наукової школи, він виховав понад півсотні кандидатів наук (величезна цифра!), він отримав першорядні наукові результати, завдяки йому Івано-Франківськ присутній, я не побоюся сказати це, на науковій карті світу. Раз на два роки він проводить міжнародні конференції, тепер ось уже 14–ту. До речі, мені пощастило на цю конференцію привезти одного з першорядних теоретиків сучасності — доктора фізико-математичних наук ірину Яссієвич, професора фізико-технічного інституту Санкт-Петербурга й Амстердамського університету. Оминемо її блискучу доповідь, яка стала окрасою конференції, але її враження були надзвичайно позитивними, оскільки вона сиділа і слухала доповіді, бо їй це було цікаво. Дуже важливо, що на конференції були і кілька поважних постатей із Росії, Угорщини, Польщі, як і з більшості українських наукових центрів. Зокрема дуже цікаву доповідь зробив академік Микола Харченко з Харкова. Словом, ця конференція стала помітним явищем у науковому житті.
– В чому її особливість?
— Є багато добрих міжнародних конференцій у світі. Але я хотів би наголосити: ця конференція має власне неповторне обличчя, бо Дмитро Михайлович разом з дружиною Любою Мужиловською, яка є вченим секретарем конференції, робить усе можливе, аби науковці, які тут побували, закохалися назавжди в цей край, його людей та в їхні звичаї. Потрібно також відзначити, що ця конференція відіграє дуже велику роль у популяризації української наукової мови.
Дуже цікаво: конференція має міжнародний статус, що підтверджено ось уже декілька років поспіль другим томом доповідей англійською. Але більшість доповідей звучали українською, причому відбувається паралельно презентація англійською, що дозволяє її розуміти нашим колегам з Росії та інших країн, — такий формат вже виглядає цілком природним. Себто українська мова звучить як повноцінна мова науки, що також є дуже важливим наслідком діяльності згадуваної конференції. Адже українською переважно говорили доповідачі з Києва, Одеси, Харкова, а не лишень співали українських пісень, хоч співали їх теж натхненно.
– Коли відкинути сентименти щодо мови, назвіть три найважливіші сегменти в науковій сфері професора Фреїка.
— Професор Фреїк — фундатор наукової школи напівпровідникового матеріалознавства. Дуже важливо, що ця школа лежить на межі інтердисциплінарних наук. Дмитро Михайлович є доктором хімічних наук, хоч він у нас асоціюється з фізикою. Реально він займається дослідженнями фізико-хімічних процесів. Це галузь, де, з одного боку, отримано дуже цікаві фундаментальні результати, а з другого, тут є дуже важливі прикладні аспекти стосовно пристроїв, які мають застосування в мікроелектроніці, термоелектричних пристроях, сенсорах, сучасних транзисторах. Це по-перше. По-друге, треба відзначити його організаційні здібності. На жаль, ми знаємо багато вчених, які отримують яскраві наукові результати, але не всі наділені талантом організатора. Не забуваймо, що він починав у івано-Франківську на голому місці в сенсі науки. і створити школу, з якої вийшло троє докторів наук та понад півсотні кандидатів наук — це дано не всім. і, нарешті, — про наукові комунікативні вміння Дмитра Михайловича. Мій попередник на посаді президента Українського фізичного товариства Володимир Литовченко, який є головою комітету цієї конференції разом з Дмитром Михайловичем, сказав, що він встановив два важливі контакти, зокрема один із киянами. Але щоб зрозуміти, що вони можуть працювати спільно, киянину Литовченкові потрібно було приїхати в Карпати до професора Фреїка. Цим особливим вмінням організації поля для наукових комунікацій Дмитро Михайлович наділений повною мірою.
– Кілька слів — про українську перекладну літературу. Коли вже нарешті дочекаємося українською «Божественної комедії» Данте в перекладі Максима Стріхи?
— Її мушу закінчити, бо нема на те ради. Нарешті з’явилася надія, що львівське видавництво «Астролябія» планує видати принаймні «Пекло» цього року. Я вже передивився перші варіанти художнього оформлення, і мені навіть обіцяно надіслати коректуру найближчим часом, власне, тому в моїй особі можете побачити чоловіка, сповненого оптимізму й віри у світле майбутнє.
– Що спонукає зберігати внутрішній спокій і незворушність духу академіка-фізика й відомого перекладача Максима Стріху, окрім музики, звичайно?
— Щодо внутрішнього спокою, то це складна річ, бо очевидно, що наш час не сприяє внутрішньому просвітленню, але радість причетності до справи, яку вважаєш об’єктивно потрібною, напевно, і є спонукою, стимулом, смаком життя. Принаймні можу сказати, що для мене ці роки не були марними. Так склалося, що я можу тішитися цікавими науковими результатами. Тепер мені приписують «піонерство» в одному з модних сьогодні напрямів досліджень — графену. Нагадаю, що графен — моноатомний шар атомів вуглецю із гексагональною структурою, яка нагадує бджолині стільники, — був уперше отриманий в 2004 році, за що два «манчестерці» дістали Нобелівську премію з фізики за 2010 рік. Ще я встиг зробити декілька приємних мені перекладів з англійської літератури, якими можу пишатися, і взявся за шотландські балади часів Вальтера Скотта, хоч мені вони набагато цікавіші до цього періоду. За ці роки я намагався також зробити щось корисне як громадський діяч у сфері науки: віце-президент Академії наук Вищої школи України, голова громадської ради при Державному агентстві з питань науки, інновацій та інформатизації України, віднедавна президент Українського фізичного товариства — це все забирає багато часу і нервів, але я переконаний, що це все треба робити.
– І на закінчення: ваш погляд як українського вченого в третьому поколінні на працю попередників?
— Якось мене розговорили на цю тему, але якщо коротко, то направді моєї заслуги в тому, що я встиг зробити, не так і багато. Великою мірою своїм здобуткам я завдячую батькам, своїм дідусям і бабусям, які були чесними людьми і багато працювали. Я не мав питання вибору — йти в науку чи не йти, бо я в ній зростав змалку, і фактично за мене цей вибір зробив дідусь, який був відомим біохіміком, і для нього існувала лишень наука. Тому іншого життєвого шляху я для себе й не уявляв. Завдячую також татові, дуже доброму фізикові. Можливо, єдине, що завжди було постійною спонукою для мене чинити правильно і йти чесною дорогою в житті, — це жива пам’ять їх доброго імені.