Кілька тижнів тому лінія Стамбул – Софія ще не мала аж настільки символічного значення. Сьогодні воно явило себе повною мірою: в обидвох столицях масово протестують незгідні з владою громадяни.
З Одеси до Болгарії начебто близько, та й сама Одеса багато в чому болгарське місто. Однак прямих літаків уже немає. Були – й не стало. Я погодився на переліт Одеса – Стамбул.
Пропозиція нових болгарських знайомих зустріти мене у Стамбулі й решту шляху до Софії подолати їхньою машиною здалася цікавою: Мармурове море, південне літо, автопробіг між двома гірськими смугами – Родопами та Балканами.
Кілька тижнів тому, коли я вибирав цей варіант, лінія Стамбул – Софія ще не мала аж настільки символічного значення. Сьогодні воно явило себе повною мірою: в обидвох столицях масово протестують незгідні з владою громадяни. Я відчув себе ледь не зв’язковим між двома революціями.
У Софії всі без винятку журналісти, які робили зі мною інтерв’ю, чомусь знали, що до них я приїхав зі Стамбула. “Ви брали там участь у протестах?” – запитували вони. “Так, я передавав їм перехідний помаранчевий прапор 2004 року”, – доводилося мені віджартовуватися.
Після того як я серйознішав і пояснював, що насправді прибув до них із Одеси, хоч і дійсно через Стамбул, вони обов’язково запитували, чи я вже ходив на їхні, софійські, протестні акції. До речі, всі журналісти їх підтримують.
Акції почались у п’ятницю. Центром протесту стала площа з дуже близькою нам назвою – Незалежності. Наш добрий старий помаранчевий прапор таки придався б. У болгар, виявляється, як і в нас, явний перебір із лайном у політиці. Країною править уряд, покликаний до життя вельми деструктивною та вкрай корумпованою коаліцією комуністів і турків (у болгарських турків як нацменшини власна партія, й вона традиційно розігрує свою “золоту акцію”, приєднуючись до комуністів).
Антиурядові протести спричинила особлива брутальність, із якою нинішня коаліція провернула свою найновішу оборудку. Порушуючи всі можливі процедури і правила доброго політичного тону, вона продавила на посаду шефа їхньої національної служби безпеки певного типа, про якого всі у країні знають, що він “найбільший її, цієї країни, мафіозо.”
Це навіть не щука, яку кинули у річку – це акула, це монстр. 78 тисяч громадян спершу сказали своє “ні” у Фейсбуці, а потім – і тут деяка відмінність між ними й нами – вийшли з протестами на площі, передусім на столичну Незалежності. Акула-мафіозо відступив і ще першого ж дня заявив, що відмовляється від посади головного чекіста Болгарії “задля збереження громадянського миру і спокою.” В цьому – ще одна принципова відмінність: наші якось не відступають, совісті в них суттєво менше, ніж у “найбільшого болгарського злодія”.
Протести однак не припиняються, а, здається, навпаки – набирають сили та обертів. Один із трендів – виходити на мітинги, тримаючи перед собою в руках книжки, самі вже назви яких натякають на ситуацію й перегукуються з порядком денним протестів.
Тисячі активних читачів демонструють громадянську позицію назвами творів та іменами авторів. Мій приятель Райчо виходить із орвелівською “Звірофермою”. Я почав гарячково думати, з чим би сам вийшов у Києві, якби так часом що-небудь і в ньому нарешті почалося. На жаль, схоже на те, що в мене ще досить багато часу, аби як слід над цим подумати.
У Стамбулі жорстко: там розганяють і придушують. У Софії поки що м’яко. Влада про всяк випадок притримує поліційні підрозділи звіддалік. Бійці кучкуються в околицях затінених буйною зеленню пишних театральних палаців. Так наче їх усім полком привели на виставу.
Мистецтво належить народу. Точніше – його найкращим синам у поліцейських мундирах. Цікаво, чи кинулися б вони виконувати злочинний наказ із такою ж рвійністю, що й їхні турецькі колеги? Чи все-таки Болгарія –– не Туреччина?
А Україна?
Мені при цьому несподівано згадується одна з почутих колись у дитинстві і, здавалося, назавжди забутих розповідей бабці Ірени. Її любов до болгар і Болгарії пояснювалася брошурою, що її вона захоплено прочитала в дитинстві. Брошура називалась “Як болгари здобули собі свободу.” Якісь українські патріоти видали її в Галичині відразу після того, як 1908 року Болгарія стала остаточно незалежною.
Брошура була покликана будити в українцях потяг до визволення за прикладом болгар. Написано її було так пристрасно, що моя бабця відтоді відгукувалася про болгар лише з найвищим пієтетом, хоч ніколи в житті жодного живого болгарина, здається, й не бачила. Але вона це життя прожила з абсолютною певністю, що то прекрасний і сміливий народ. Він же все-таки зумів. Він зміг – от і став нам зразком і прикладом.
Я це до того, що хтозна. Хтозна – може, невдовзі ми всі візьмемо до рук і почнемо захоплено читати якийсь тієї брошури рімейк. А начитавшися досхочу, таки вийдемо всі разом, щоб демонструвати свою громадянську гідність. І зробимо це настільки масово та злагоджено, що раптом виявиться: ого, а владі таки гаплик! Уявляєте?!