Біографія Олександра Сича, народного депутата України, кандидата історичних наук, тісно переплетена з історією становлення нашої держави. Що нині являє собою Верховна Рада, звідки бере початок «тушкування» та які стосунки колишній голова обласної ради зберіг з головою облдержадміністрації Михайлом Вишиванюком — про це розповідає Олександр СИЧ в інтерв’ю газеті «Галичина».
«Тіньовий» уряд і чужий досвід
– Пане Олександре, як народний депутат і як особа ви якоюсь мірою впливаєте на розвиток України. Чим послуговуєтесь у своїй діяльності?
— Принципом відповідальності! Я історик і, в принципі, на всі суспільні процеси та свою участь в них дивлюся саме з цієї точки зору. Для себе виробив таку аксіому: історія — це погляд через призму часу.
Сьогодні ми переживаємо дуже складний період у будівництві нашої держави і розвитку суспільства. Колись його будуть вивчати й описувати дослідники. і якщо ти вніс значимий вклад у суспільні процеси, то незалежно від твоєї волі станеш об’єктом дослідження. А тому завжди намагаюся чинити правильно у житті і, зокрема, в політиці. Бо мені не байдуже, яким постану перед моїми дітьми, внуками і перед тими людьми, які мене оточують нині і які будуть жити після мене.
– Пане Олександре, ви очолили Уряд національної альтернативи. Розкажіть про цю структуру.
— Практика, коли опозиційні політичні сили формують «тіньовий» уряд, є досить поширеною в світі. Звісно, залежно від конкретних національних обставин його можна називати по-різному. Проте такі опозиційні уряди завжди ставлять собі однакові цілі: перше — напрацьовувати альтернативну програму розвитку країни, друге — відстежувати діяльність чинного уряду, третє — подавати альтернативні проекти розв’язання поточних актуальних проблем.
Як правило, такі «тіньові» уряди формують зрілі політичні сили, які цим самим сигналізують, що вони готові взяти на себе відповідальність за долю держави і суспільства. Тому ВО «Свобода», задекларувавши створення альтернативного уряду, тим самим говорить, що вона досягла такого рівня розвитку, коли може брати на себе відповідальність за державу і спроможна кадрово забезпечити присутність у виконавчій владі.
Ще зовсім недавно «Свобода» як політичний гравець діяла тільки на рівні органів місцевого самоврядування. Тепер вона перейшла на сходинку вище і стала гравцем на рівні парламенту — вищої законодавчої влади. А вже керівництво державою, опанування вищої виконавчої влади — це найвищий рівень політичної діяльності. І своїм рішенням про створення Уряду національної альтернативи «Свобода» сигналізує українському суспільству: «Ми готові піднятися на цю сходинку!». Але щоби ця готовність не тільки була декларативною, а й набула практичного виміру, то в політиці для цього застосовують метод рольової гри. «Свобода» моделює майбутній уряд і в ньому апробовує тих спеціалістів, які можуть працювати в реальній виконавчій владі держави. Уявіть кризову ситуацію, в якій ніхто не захоче взяти на себе відповідальність? і якщо таку роль доведеться взяти на себе саме «Свободі», то до цього треба бути готовим і слід вчитися управляти державою.
– Проте «тіньові» уряди вже створювали Партія регіонів та ВО «Батьківщина». і, як відомо, вони не мали особливої ефективності. Яка нині мотивація у «Свободи» щодо створення такої структури?
— Ми не орієнтуємося на Партію регіонів чи на ВО «Батьківщина», а йдемо своїм шляхом і застосовуємо свої методи політичної дії. Бо ж якщо б копіювали діяльність названих вами попередніх «тіньових» урядів, то наперед можна було б сказати: «Хлопці, зливайте воду, нічого не робіть, бо ви будете такі ж неуспішні, як і вони». За такою логікою можна взагалі припинити будь-які намагання змінити життя в нашій державі, бо політичні попередники вже зазнали в цій справі фіаско й занурили українське суспільство в тенета безпросвітного песимізму. Але ж такий підхід є цілковитим абсурдом!
– Але їхню практику врахуєте?
— Звичайно що так. Адже народна мудрість говорить, що тільки дурні вчаться на своїх помилках, а розумні — на чужих. Коли будемо формувати структуру альтернативного уряду, то не обов’язково копіюватимемо структуру уряду чинного. Хоча, здавалося б, варто це зробити, аби легше було моніторити його діяльність. Але ми передусім будемо аналізувати, як діють альтернативні уряди в країнах, подібних до нашої за економічними, соціальними, природними, політичними та іншими параметрами. Зокрема, серед країн так званої Нової Європи нам цікава діяльність альтернативного уряду в Чехії. Цікава зі структурної, а не ідеологічної точки зору. Адже там у 2008 році «тіньовий» уряд сформували соціал-демократи, а наші з ними світоглядні системи є радикально відмінними. Нам також цікаво, як діють альтернативні уряди в таких країнах Старої Європи, як іспанія й італія, сформовані приблизно в ці ж роки. Правда, за низкою параметрів ці країни не схожі на нашу, а нам скоріше цікава практика організації державного життя Франції.
У своїй діяльності ми постараємося врахувати різні нюанси досвіду таких країн. Але слід усвідомити, що будь-який досвід неможливо запозичити й перенести в Україну механічно. Його лишень можна вивчити, зрозумівши, чому він був застосований саме в такій соціально-економічній, культурно-політичній, ментальній ситуації, а вже потім постаратися адаптувати його відповідно до наших національних особливостей й існуючих суспільних умов.
Яке суспільство, така й Верховна Рада
– Як ви можете охарактеризувати чинну Верховну Раду?
— Повторю тезу, яку вже раніше висловлював. Вважаю, що ті події, які відбуваються у Верховній Раді, відображають загальний стан нашого суспільства. Зрештою, інакше бути й не може. Суспільство обрало цей парламент, і він є його моделлю, своєрідним зліпком.
І якщо ми кажемо, що у Верховній Раді бракує політичної культури, то її бракує і самому суспільству.
З точки зору політичної боротьби сьогодні у Верховній Раді формується паритет сил. Партія регіонів уже не має такої істотної чисельної переваги, як у парламенті попереднього скликання. Точно така ж ситуація загалом складається і в суспільстві. А зважаючи на те, як виконавча гілка влади підім’яла під себе судову і намагається підімнути або здискредитувати законодавчу й тим самим монополізувати всю повноту влади у державі, я можу сказати, що сьогодні парламент і місцеве самоврядування — це, без високих слів, останній бастіон, який стримує натиск тоталітаризму і зберігає шанс для демократичного розвитку держави.
– «Тушкування» теж відображається у суспільстві?
— Звичайно що так! Хіба у суспільстві немає зради? Хіба в суспільстві утилітарні цінності не домінують над духовними? На превеликий жаль, так! Ми перебуваємо на перехідному етапі суспільного розвитку і є сутнісно роздвоєними. В суспільстві йде боротьба нового і старого — в мисленні, психології, культурі і, зокрема, в політичній культурі. Тому як у суспільстві є зрада і є факт купівлі-продажу громадянської позиції взамін на матеріальні блага, так воно є і в парламенті.
Я вже дуже давно розмірковую над такою проблемою: часто виборці готові продати свій голос, але в той же час вимагають, аби кандидат, який прийшов до них, був кришталево чистий. і при цьому вони не задумуються над тим, що коли самі готові продатися, тоді як же кандидат може бути іншим?!
– На сторінках «Галичини» ви вже звітували про свою депутатську діяльність. А що вважаєте своїм головним здобутком?
— Я не можу виокремити чогось головного чи великого з того, що вже вдалося зробити. Зрештою, що таке велике може зробити у Верховній Раді за півроку депутат-новачок, який тільки адаптується до умов діяльності в ній? Так, я досвідчений політик, але ще малодосвідчений парламентар. і не соромлюся це визнавати, бо з практики знаю, що на кожній новій посаді людина завжди набирається досвіду і на початках набиває собі прикрі рулі. Так і в мене було, як вперше став депутатом обласної ради, посів крісло голови обласної ради і як до того перебував на інших керівних посадах. і ще одне. Аналогічно як в обласній раді, так і в парламенті — регламент це одне, але окрім нього є багато прихованих важелів впливу і прийняття ефективних рішень. За цих півроку я намагався опанувати ці механізми і сумлінно виконувати обов’язки депутата-мажоритарника і не тішитися, що мене люди обрали, та спочивати на лаврах переможця, але працювати над собою, удосконалювати майстерність на новому рівні політичної діяльності.
Професіонали через «проФФесіаналів» п’ють?
– Недавно в інтернеті можна було побачити фотографії, пов’язані з розпиванням алкоголю у сесійній залі Верховної Ради. До цього ваш однопартієць заявляв про нетверезого заступника міністра, який звітував у Раді. Чи часто доводиться вам бачити під час сесії депутатів «під хмелем»?
— Не скажу, що часто. Але, на превеликий жаль, така практика у Верховній Раді існує. Я не те, що був шокований, але неприємно здивований низьким рівнем загальної і політичної культури в парламенті. Подивований тим, що депутати, яких вважають елітою українського суспільства, які навіть достатньо відомі і поважні люди, матюкаються прямо у парламентській залі, мов ті шевці! Для мене це незрозуміло! Незрозуміло, коли від когось чую запашок алкоголю. Адже насправді це ж дуже серйозно — працювати депутатом, законодавцем, приймати закони для цілого суспільства!
А те, що в парламент від імені міністерства п’яним прийшов доповідати заступник міністра — так, справді, цей прикрий факт був і його виявив наш харківський депутат Ігор Швайка. Після цього той заступник міністра відразу ж утік з трибуни і покинув сесійну залу. Ви можете уявити собі ще якусь європейську державу, де хоч теоретично може статися такий конфуз!? Цей факт символізує стан повної деградації сьогоднішньої влади. Причому цього заступника в кулуарах неформально характеризують як дуже досвідченого фахівця. Що це означає? Очевидно, те, що ті розумні спеціалісти, які працюють в уряді, бачать, у який глухий кут веде суспільство ця влада, і через безвихідь п’ють.
Тепер щодо згаданої вами пиятики в сесійній залі. Того дня за наполяганням більшості спікер запропонував прийняти рішення, аби засідання тривало до тих пір, аж поки ми не закінчимо розгляд усіх питань порядку денного. В результаті ми працювали до десятої вечора. Самі ж «регіонали» не витримали такого законотворчого марафону й почали в кулуарах біля своїх рядів розпивати спиртні напої. Неозброєним оком можна було спостерігати — зайде депутат-«регіонал» за колону, перехилить чарчину і вже виходить звідтіля червоний, як рак. Прикметно, що все це робилося ще й на місці, де сидить Тетяна Бахтєєва, яка представляє міжфракційне об’єднання «За тверезе майбутнє». Повторюся, це стан загальної та політичної культури Партії регіонів.
– Що у стінах найвищого законодавчого органу в Україні у вас викликає найбільше обурення?
— Грубе і цинічне ігнорування чинного регламенту, який є законом, і порядку ведення сесії. Я якось виступав з парламентської трибуни і зронив таку фразу до спікера: «Шановний пане спікере! У найгіршій сільській раді так не чинять з регламентом і з порядком денним, як це в парламенті робите Ви!».
Коли я був головою обласної ради, то чітко усвідомлював, що не маю права одноосібно приймати будь-які рішення і вносити будь-які зміни до порядку денного сесії. Адже за статусом я такий же депутат, як і всі інші. Різниця лишень у тому, що депутати обрали мене з-посеред себе бути старшим і організувати процес напрацювання рішень та керувати сесійним засіданням. і якщо вже питання стоїть у порядку денному, то я тільки можу поставити на голосування — чи розглядати його, а чи з тих або інших причин зняти з порядку денного. За великим рахунком, роль голови обласної ради і спікера парламенту є однаковою. Й він мав би чинити точно так само.
Натомість чинний спікер дозволяє собі сказати: «Ви знаєте, у зв’язку з тим-то і тим я ці три питання знімаю з порядку денного». Або ж коли більшості треба просунути якесь лобістське питання, наприклад, прийняти горезвісні закони про введення векселів, то спікер може такі питання по п’ять-шість разів ставити на голосування! Це груба наруга над самою суттю парламентаризму і це неприкрита дискредитація парламенту в очах не тільки українського суспільства, а й усього цивілізованого світу! і, знову ж таки, це красномовний вияв рівня культури Партії регіонів.
У політиці немає союзників
– Як ви ставитеся до того, що сьогодні деякі ЗМІ порівнюють Олега Тягнибока з Петром Симоненком зразка 1999 року. Тобто голову «Свободи» навмисно вже наперед «протягують» як радикального політика, якого не надто сприймають на сході України, у другий тур президентських виборів, де він начебто прогнозовано програє.
— Я це називаю технологією нейтралізації. Щоб ви зрозуміли, у політиці апріорі всі конкуренти — опоненти. і не тільки ті, що світоглядно перебувають на полярних позиціях, а й ті, що вважаються союзниками чи потенційно ними можуть бути. Бо партія для того й створена, аби боротися за владу в державі. і за неї бореться кожна з чинних в Україні партій. При цьому в союз їх можуть єднати стратегічні цілі суспільного й державного розвитку, а в щоденній тактиці вони одна одну намагаються переграти. Тому сьогодні і на місцевому, і на всеукраїнському рівнях я спостерігаю латентні удари по «Свободі», по її знакових особистостях загалом і по собі особисто не тільки від наших принципових ворогів — Партії регіонів і комуністів, а й від партій, які вважаються союзниками. Від цього болісно і прикро! Але такими є реалії політичного життя.
Отож, з точки зору тактичного протиборства, що б «Свобода» не робила, це викликатиме критику її опонентів. і не обов’язково чекати, щоби її озвучували речники тієї чи іншої партії, але вона буде присутня у контрольованих ними ЗМі. Умовно кажучи, якщо «Свобода» проведе акцію протесту проти святкування «Дня побєди», то опоненти будуть звинувачувати її в радикальності, провокаціях проти суспільного порядку та стабільності і в екстремізмі. Якщо ж не проведе, — знову ж таки звинувачуватимуть, але вже у тому, що не веде боротьби проти імперської символіки, а отже, є недієздатною чи злигалася з владою.
Щодо єдиного кандидата від опозиції на майбутніх президентських виборах. Сьогодні нагнітається психоз, що він має бути визначений і протиставлений чинному Президентові вже у першому турі. А я вважаю, що це політтехнологічно помилково. З більш як 20-літнього політичного досвіду знаю, що заздалегідь називати чиюсь кандидатуру на зайняття якоїсь виборної посади небезпечно. Як тільки це стається, опоненти відразу ж починають її нейтралізовувати. А тепер з огляду на це уявіть, що всі опозиційні сили вже від сьогодні визначили з-поміж себе єдиного кандидата на пост президента. Що після цього слід чекати від влади? Вона включає проти нього з метою дискредитації всі свої можливості — медійні, економічні, кримінальні, спецслужбу тощо. Думаю, не варто зараз для прикладу називати той перелік відомих українських політиків, з якими чинний режим уже брутально розправився? В результаті можна очікувати, що такого кандидата завчасно буде нейтралізовано і виведено з гри. А що це означає: розчистити для Януковича пряму доріжку на повторний термін президентства?!
А тому, на мою думку, правильніше було б досягти принципових домовленостей про взаємну і повну підтримку з боку всіх опозиційних сил єдиного кандидата в другому турі виборів. Натомість у першому, як це вже було під час парламентських виборів, мала б діяти політична угода про взаємне непоборювання і навіть про взаємне сприяння.
Друге. А з чого ми визначили, що в другий тур обов’язково вийде Янукович? А чому не допускаємо можливості, що в результаті першого туру серед переможців може й не виявитися Януковича, а натомість ними стануть два проукраїнських кандидати з опозиційних сил?
І третє. Розставмо полярно потенційних кандидатів: з одного боку від чинного режиму — Янукович, а з другого — хтось із лідерів опозиційних сил. А чим, у такому разі, Олег Тягнибок як політик програє іншим? А може, виграє — своєю харизмою, досвідом, принциповістю, ораторським мистецтвом і загалом своєю політичною поставою?
– Чи вважаєте, що програє, бо на українське суспільство тривалий час здійснюється масована інформаційна атака з метою дискредитації націоналізму?
– Так, ми усвідомлюємо, які потужні ресурси задіяно, аби націоналізм в Україні і зокрема «Свободу» зображувати в образі такого собі дідька з рогами і копитами. Але ми переможемо цю технологію, як свого часу її перемогла ОУН!
Насправді ж, якщо порівняти «Свободу» з аналогічними європейськими партіями націоналістичного спрямування, то вона цілком респектабельна права політична сила. і зовсім не крайня, як це намагаються подати у своїй пресі наші численні полярні і псевдосоюзні опоненти. А це тому, що в діяльності нашої партії і в нашій програмі розумно поєднано принципові світоглядні й політичні позиції та адекватні методи їх досягнення.
– Тобто ви не вважаєте ВО «Свобода» крайньою правою силою, як про це люблять заявляти ті, що не сприймають вашої партії?
— Не вважаю! Переконаний, що «Свобода» сьогодні набирає рис класичної націоналістичної партії. Аналізуючи ідеологію, програму і методи дії нашої партії та порівнюючи це з європейською практикою, розумний і неупереджений політолог неминуче прийде до висновку, що «Свобода» є класичною націоналістичною партією. В щоденній політичній практиці нині ми озвучуємо ті ж проблеми, про які говорять і європейські націоналістичні партії.
– «Свобода» чи не найбільше сьогодні відчуває на собі політичний тиск режиму «антифашистів». Чи очікуєте на нову хвилю провокацій до 2015 року?
— Чим ближче до 2015 року, тим таких провокацій ставатиме більше. і мусимо бути готовими до цього. Для порівняння. Появився прикарпатський «тушка» Купчак. Чи дуже в обласних ЗМі засуджували цей факт політичної зради й чи дуже піддавали, м’яко кажучи, аналізові те політичне оточення, яке його породило? Правда що ні! А тепер уявіть, що, боронь Боже, на його місці опинився «свободівець». Та мене б тоді і загалом всю партію обласні ЗМІ з болотом змішали б! То хіба це об’єктивний і неупереджений підхід!?
Я для себе зробив такий висновок: у нашому інформаційному просторі домінують засоби масових технологій, а не засоби масової інформації. Є люди, які вклали і вкладають великі гроші в те, аби наплодити ручних інформаційних видань і через них реалізовувати свої далеко не порядні, в тому числі й антинаціоналістичні та анти«свободівські», політичні цілі. А, як відомо, хто платить гроші, той і замовляє музику! Досвідченому аналітикові не так уже й складно прорахувати, хто, кому і які гроші платить та яку політичну музику замовляє на Прикарпатті.
– На Прикарпатті кожен політик позиціонує себе «правильним патріотом». Але проблеми з корупцією, зловживанням та захланністю чиновників у нас такі ж, як і по всій Україні. Що тут не так?
— Я скажу, що не так. Це загальнопоширена в Україні політична технологія маніпуляції цінностями. Просто на Заході модно бути патріотом, а на Сході — так само модно бути лівим чи проросійським політиком. От для себе аналізую, де опинилися ті люди, які в 90-х найголосніше кричали «Слава Україні!». Насправді тоді істинні патріоти і ті, що пройшли тюрми та концтабори, поводилися достатньо зважено. Вони не так словами, як ділом робили національну справу. А були й підозрілі крикуни, які голосно лементували різні радикальні гасла. А тепер аналізуєш пройдений ними шлях — і все стає на свої місця! Наприклад: от де сьогодні Лавринович, колишній чільний рухівець?
Або ще от такий приклад. Парламентські вибори 1990-го. Кандидатом від новітніх українських демократичних організацій балотувався відомий тоді в нашому краї чоловік. і от у Делятині на багатолюдному вічі, десь тисяч на п’ять, він кидає серед люд слова, від яких багатьом присутнім, незважаючи на хвилю національного піднесення, аж мороз пішов по шкірі: «До якого часу в нашій землі лежатимуть кістки червонозоряних бандитів?! Повикидати їх геть!». На обличчях багатьох людей я читав тривогу і замішання. Вони дослівно говорили: «Так як же ж так! Чим же ті кістки завинили?! Не можна так, аби повикидати! Ну воювали вони там, погинули. Та ж треба по-християнськи до їхнього праху ставитися. Можливо, хіба ті злощасні «звьозди» позабирати…» А з часом той чоловік появився у протилежному до націоналістичного таборі! Й це для мене є підставою, аби зробити висновок: «Чоловіче, а може, ти спочатку працював на відповідні спецслужби і тобі дозволяли найголосніше кричати «Слава Україні!» і проголошувати такі архірадикальні і провокаційні гасла?».
– У вас так склалася біографія, що ви очолювали виборчі штаби та кампанії, а на посади потім не претендували…
— Хтось може й не повірити, але я ніколи не ставив мети домогтися тієї чи іншої посади або депутатства. Я відстоював свої цінності, світогляд, боровся за них, намагався змінювати світ і робити його кращим так, як я це розумів. Робив це щиро і з переконанням, а все решту мені якось давалося по ходу моєї громадсько-політичної діяльності: депутатство в обласній раді, посади першого заступника начальника управління освіти, заступника мера міста Івано-Франківська, голови обласної ради.
Партія більшості, але не влада
– Останнім часом на Прикарпатті все частіше намагаються називати «Свободу» партією влади. Чи поділяєте таку думку?
— Як ви вже зауважили, я часто апелюю до об’єктивного і неупередженого аналізу. До цього закликаю і в цьому разі. От проаналізуймо разом. В обласній раді «Свобода» має 18 депутатів зі 114. Ви ж розумієте, що це далеко не більшість! Так, головою обласної ради є «свободівець» як представник порівняно більшої фракції. Але ж, як про це я вже згадував вище, він одноособово не вирішує жодного важливого бюджетного чи фінансового питання. Він може керувати тільки апаратом, а всі рішення колегіально приймає сесія. Серед депутатів обласної ради є представники 13 партій, а тому вони пильно стежать, аби, незважаючи на посади, жодна політична сила не мала переваг. А тому з точки зору позицій в обласній раді говорити, що «Свобода» є партією влади в області — це не відповідає дійсності. інша річ, що голова обласної ради може так покерувати, аби обласна рада зайняла гідне місце і стала впливовим гравцем на політичному, соціально-економічному і культурно-духовному полі області і щоби на ньому не домінувала лишень обласна адміністрація. Але це вже заслуга кадрів «Свободи», але не її перевага…
– А в місті Івано-Франківську?
— Якщо подивитися спрощено, то так! Але коли детальніше проаналізувати, хто і на що впливає в місті, які переваги має депутатський корпус, а які — виконавчий комітет, то ситуація також виглядає достатньо неоднозначною. і щодо лінії реальних впливів вона вимальовується приблизно так, як і в області, — від депутатського корпусу дуже багато залежить у тому сенсі, що він приймає рішення, але всі реальні важелі фінансово-бюджетного впливу перебувають у руках виконавчого комітету.
Якщо й далі аналізувати депутатський корпус органів місцевого самоврядування області, то більше в жодній районній чи міській раді «Свобода» не має більшості. і лишень у Богородчанській районній раді, де наша партійна фракція є більшою серед фракцій інших партій, «Свобода» має свого голову районної ради. А які реальні повноваження має голова районної ради, ми вже побачили вище на прикладі голови обласної ради.
На сьогодні партією влади на Прикарпатті однозначно є Партія регіонів, бо по вертикалі виконавчої гілки влади вона має реальні важелі фінансово-бюджетного впливу. Партією влади можна назвати також ту з них, що має більшу кількість депутатів і посад в області. Якщо хтось захоче це порахувати, то неминуче прийде до висновку, що партією влади в області точно є не «Свобода».
– Чи співпрацюєте як депутат-мажоритарник від Прикарпаття з керівництвом Івано-Франківської облдержадміністрації?
— Я зберіг ділові конструктивні стосунки з головою обласної державної адміністрації. Хоча й не такою мірою, якими вони були тоді, коли я перебував на посаді голови обласної ради. Згідно з чинним законодавством обласна рада і облдержадміністрація мають такі важелі впливу, що можуть взаємно одна одну заблокувати. Не приймаючи відповідних рішень, обласна рада не дасть ОДА можливості здійснювати фінансування проектів і програм, і, навпаки, — обласна адміністрація може блокувати фінансування рішень, прийнятих обласною радою. В таких складних умовах чинного законодавства є потреба шукати компромісу і паритету дій. Думаю, нам спільно вдалося його знайти і це було тільки на користь громади.
Але сьогодні я є не тільки депутатом-мажоритарником від міста івано-Франківська, фракція також доручила мені здійснювати кураторство усією областю і від імені фракції захищати її інтереси. А тому, коли мені потрібна якась детальніша «аналітика» про існуючу в області проблематику, то я звертаюся до голови ОДА: «Михайле Васильовичу, дайте мені перелік актуальних соціально-економічних проблем, щоби я міг їх врахувати у своїй депутатській діяльності». При цьому я не кажу, що обов’язково зможу вплинути на їх позитивне розв’язання, бо усвідомлюю, що належу до опозиційної політичної сили і ми наразі в парламенті є в меншості.
Робить честь Михайлові Васильовичу те, що він ніколи — ні раніше, ані тепер, коли я став депутатом Верховної Ради — не ставив переді мною якихось політичних чи ідеологічних вимог. Ми дійшли порозуміння, що шукаємо компромісів тільки в господарських питаннях. А це могла бути дискусія, де найкраще відремонтувати школу чи садок або куди найкраще спрямувати кошти екологічного фонду. Але це ніколи не стосувалося політичних питань. Ми від самого початку погодилися на тому, що в нього є свої політичні позиції, а в мене — свої.
Зраду треба засудити
– Як ви можете оцінити роботу нового керівництва івано-Франківської обласної ради?
— Вважаю, що найголовніше завдання нинішньої обласної ради — зберегти наші спільні добрі напрацювання за останніх два роки. На мою думку, наразі це завдання виконується не повною мірою. Можу це пояснити хіба тим, що зі мною в команді працювали значно досвідченіші люди, і мені з цим пощастило. Також був суто об’єктивний факт, що чинний голова обласної ради Василь Скрипничук, який є досвідченим політиком та управлінцем, на якийсь час через важку хворобу випав з управлінського процесу. Але з того часу, коли він знову повернувся до роботи, обласна рада запрацювала значно якісніше.
– А як ви ставитеся до того, що обласна рада провалила голосування щодо засудження дій Володимира Купчака?
— Можу тільки жалкувати, тому що таким чином обласна рада, яка є уповноваженим органом жителів усього Прикарпаття, не підтримала тої позиції, яка серед цих жителів домінує, — позиції засудження зради. Я б запропонував, аби кожен з тих депутатів, які не підтримали відповідної заяви, персонально пояснив свою позицію перед своїми ж виборцями. Бо якщо сьогодні не засудити зраду у прикарпатському політикумі, то завтра вона поширюватиметься, як той рак. А цього допустити не можна!
Звичка шпарувати
– Як сьогодні виглядає ваш київський побут?
— Не буду нарікати, що ледь не вмираю з голоду. Бо й такі інтерв’ю та коментарі деяких нардепів доводилося читати. Побут достатньо простий, але він для мене не становить проблем, бо я невибагливий у житті. Не буду переповідати свій життєвий шлях, як доводилося бути і босим, і голодним. А тому я звик у житті шпарувати — від німецького «шпарен» — заощаджувати, відкладаючи кожну копійку на чорний день, завше пам’ятаючи, — сьогодні гроші є, а завтра їх може й не бути. А тому для мене депутатської зарплати цілком достатньо, аби утримувати себе в Києві, утримувати сім’ю й допомагати ставати на ноги дітям.
Я живу в готелі, який надала Верховна Рада. Квартири не маю. Але нема на що нарікати — нормальний готель, затишна кімната.
– На житло не будете претендувати?
— Наразі той алгоритм, який у мене є, дозволяє жити так, як живу. Не можу сказати, що це аж так життєво якісно. Розпорядок дня такий. Встаєш о сьомій ранку, а в цій порі у Києві не поснідаєш. А тому — випив каву, з’їв сухий бутерброд і пішов на засідання Верховної Ради. Десь орієнтовно у 12-й може бути перерва, й це одночасно — сніданок і обід. Після цього вже ні о третій, четвертій чи п’ятій годині їсти не хочеться. А там десь близько сьомої-восьмої години вечеря в якомусь із закладів швидкого харчування. Тому реально харчуюся двічі на день.
Коли нас, депутатів, примусили пройти медогляд, у мене виявили цілий букет всього. Мій терапевт сказала: «Ще трохи так похарчуєшся — й будеш мати і цукровий діабет, і панкреатит, і т. п.». От так постійно ті медики — настрахають, а тепер он цілими жменями п’ю різні пігулки (з усмішкою — С. Н.)! Тому стверджувати, що мені дуже комфортно, не можу. Але скажу без зайвого популізму, що, на жаль, дуже багатьом людям живеться значно гірше.
– Тобто це ваша жертва як депутата?
— Я просто роблю те, що роблю! Ото й усе.