«Безпечна» труна – це труна, вдосконалена яким-небудь додатковим механізмом, для того щоб не поховати живцем і у разі помилки дати можливість похованому подати будь-який сигнал.
Велика кількість безпечних трун була запатентована в 18-му – 19-му століттях. Модернізовані варіанти все ще доступні і на сьогоднішній день.
Кількість панікерів, котрі побоюються бути похованими заживо, досягла максимуму під час епідемії холери в 18-му столітті, проте випадки коли людей ховали живцем були відомі і раніше. Коли труну філософа Іоанна Дунс Скота (1266 – 1308) відкрили для перепоховання, то виявили Іоанна з закривавленими руками і зламаними нігтями. Мабуть бідолаха прокинувся і намагався вибратися з могили, поки не задихнувся.
Побоювання бути похованим живцем призвели до винаходу різних пристроїв і механізмів, які могли б удосконалити труну. Найбільш простий варіант пристрою – це шнур, прив’язаний до дзвоника, в який похована людина могла б задзвонити, у разі якщо вона ще жива. Більш вдосконалені варіанти трун включають піротехніку, сходи, аварійні люки, і навіть трубки для їжі. Однак багато хто забув про те, що в першу чергу необхідно забезпечити подачу повітря.
Першу зареєстровану безпечну труну зробили на замовлення герцога Фердинанда перед його смертю в 1792. Йому встановили вікно, щоб у труну проникало світло. Також встановили трубку, щоб забезпечити герцога свіжим повітрям. Замість того, щоб прибивати кришку цвяхами, встановили замок. У спеціальній кишені його савана у нього було два ключі, один для кришки труни і другий для дверей могили.
П.Г.Песслер, німецький священик, запропонував в 1798, щоб в усі труни встановлювали трубки, в яких був би шнур, прив’язаний до церковних дзвонів. Якщо людина була б похованою живцем, вона могла б привернути до себе увагу. Так як ідея була непрактичною, колега Песслера, пастор Бек, запропонував встановлюватити в труни маленьку коротку трубку. Кожен день через трубку місцевий священик міг перевірити ступінь розкладу трупа. Якщо ніякого запаху гниття не було би виявлено, або священик почув би крики про допомогу, труну могли б викопати, і похованого живцем врятувати.
Доктор Адольф Гутсмут був похований живцем кілька разів, щоб продемонструвати труну безпеки його власної конструкції. У 1822 він був закопаний на кілька годин. Будучи під землею він навіть поїв через живильну трубку суп і ковбасу з пивом.
Система використання шнура, прив’язаного до тіла була непрактичною, через те що природні процеси розкладання часто примушували тіло роздуватися чи навіть міняти положення, викликаючи випадковий натяг шнура і «помилкові сигнали». У 1868 Франц Вестер вирішив цю проблему, додавши трубу, через яку можна подивитися на обличчя мертвого. Трубка могла б використовуватися багаторазово, після того як сторож кладовища переконався б у тому, що людина померла.
У 1995 сучасну безпечну труну запатентував Фабріціо Казелі. Його проект містив сигнал тривоги, систему інтерком, прожектор, дихальний апарат, серцевий монітор і стимулятор.
Незважаючи на всі пристрої та пристосування, немає зареєстрованих випадків порятунку людей «безпечною» труною.
Соцмережа