Широко розрекламована в центральних засобах масової інформації рятувальна операція Військово-морських сил України з евакуації громадян нашої держави з охопленої війною Лівії досягла своєї мети.
Великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський» прибув до порту Тріполі і забрав на борт усіх бажаючих повернутися додому. От тільки бажаючих виявилось небагато. Численна українська діаспора в Лівії – переважно українські медики, які працюють в місцевих шпиталях, відправивши додому жінок і дітей, масово вирішили залишитись у воюючій країні. При цьому їх не спинили ні задокументовані свідченнями незалежних очевидців бомбування лікарень американськими ракетами «Томагавк» (в усьому світі такі речі визнані військовим злочином), ні розписані в західній пресі «звірства» урядових військ, ні ненависть повстанців, які вбачають в усіх іноземних працівниках прихильників режиму Муаммара Каддафі. Тож, не заповнивши навіть половини підготовлених до евакуації місць, команда «Костянтина Ольшанського» змушена була взяти на борт громадян інших країн: Росії, Великобританії, США тощо, щоб її місія в цій Північноафриканській країні виглядала виконаною.
Що ж сталося і чому українські фахівці не захотіли покидати палаючу і залиту кров’ю Велику Лівійську Джемахирію. Численні лікарі-залишенці, розповідаючи про свої рішення в об’єктиви телекамер провідних українських телеканалів, говорили про обов’язок перед хворими. Мовляв, лівійці чи не навколішках молили їх залишитись, бо ж, як поїдуть українці, то хто ж лікуватиме хворих? Звісно, обов’язок лікаря перед хворими є священним і вчинок самовідданих медиків заслуговує на найвищий ступінь поваги. Проте, вочевидь, є тут ще одна вагома причина, яку, напевно, не кожен залишенець усвідомлює, але безумовно керувався нею у своєму рішенні. Лівія дуже багата країна. Величезні запаси нафти дають їй можливість навіть в умовах війни, як то кажуть, на два фронти: проти внутрішньої збройної опозиції (або, як їх називають на Заході, «цивільним населенням») та багатонаціональними силами НАТО — підтримувати на високому рівні соціальну інфраструктуру.
«Війну в Лівії розпочали не лівійці, — висловлює несподівану точку зору івано-франківець арабської національності Фуад Аліві, — це не їх війна». Фуад походить із Сирії. Свого часу він у когорті перших сирійців прибув до нашого міста на навчання, одружився тут, завів власний бізнес і зараз мешкає в Івано-Франківську. Він не є експертом у великій міжнародній політиці, проте постійно слідкує за новинами, в тому тими, що транслюються арабськими телеканалами, і його непокоїть доля його побратимів у всіх 18 арабських країнах. Не так давно пан Аліві повернувся з батьківщини, де мав змогу на власні очі переконатись, якими настроями живе сьогодні арабський світ і яке ставлення у арабів до конфліктів в Лівії, Єгипті, Тунісі, Бахрейні, інших неспокійних державах. «Коли почалися заворушення в Єгипті, — зазначив араб, — більшість населення моєї країни вийшло на вулиці своїх міст, щоб підтримати протести єгиптян. Справа в тому, що Єгипет – дуже багата країна, а Хосні Мубарак – дуже багатий президент, в той час як 80 – 90% населення країни перебувало за межею бідності. Це не правильно і весь арабський світ підтримав своїх єгипетських побратимів у їх прагненні змінити ситуацію, змінити президента і змусити верхівку піти на реформи. В Лівії ж ситуація зовсім інша. Безробітний лівієць отримує тисячу доларів США допомоги по безробіттю і при цьому нічого не робить. Багато безробітних в Україні мають таку допомогу? В Івано-Франківському національному медичному університеті сьогодні навчаються три студенти з Лівії. За навчання кожного з них платить Джемахирія, а це 3 тисячі доларів США плюс 700 доларів в рік за проживання в гуртожитку. Ваша держава може собі дозволити оплатити навчання своїх громадян за кордоном? Мінімальна зарплатня в Лівії сьогодні становить від 1300 доларів США і вище. То скажіть мені, чи мають лівійці підстави виступати проти свого лідера? Звісно, сьогодні в Сирії є сили, які підтримують лівійських повстанців, проте їх меншість і сьогодні ми маємо численні масові акції власне на підтримку режиму Каддафі і на знак протесту проти бомбардувань союзників».
Зі слів Фуада, причини війни в Лівії слід шукати за її межами. Серед зацікавлених країн називає США, Західну Європу, Ізраїль та … Іран. «Так-так, Іран, — стверджує іноземець, — саме ця країна сьогодні зацікавлена у протестах в арабському світі, саме проти впливу цієї країни сьогодні відбуваються протести в Іраку, де про поставленого місцевими шиїтами та американцями проіранськи налаштованого президента Малікі сьогодні говорять як про тирана, ще гіршого, ніж Саддам Хуссейн, а у столиці країни Багдаді вже протягом п’яти років іракці-сунніти є «персонами нон грата», саме руку Ірану слід бачити сьогодні в протестах у «країні без бідних» — Бахрейні». Зі слів Ф.Аліві, сьогодні уряд Ірану впроваджує програму виплати щомісячної допомогу арабам-шиїтам. «Достатньо мусульманину-сунніту змінити віросповідання на шиїтське, — стверджує він, — і він вже має 800 доларів в місяць фінансової допомоги. Така ситуація має місце в Іраку, Сирії та інших країнах. При цьому США та Ізраїль лише декларують ненависть до Ірану, а натомість між їх урядами є тісна співпраця».
Послухавши думки араба про ситуацію в Лівії, стає зрозумілим небажання українських фахівців скористатись заходом в порт Тріполі корабля ВМС України і евакуюватись на Батьківщину. Адже саме в Джемахирії ці люди знайшли фінансову стабільність, визнання свого професіоналізму і, щонайголовніше, повагу людей. То чи дійсно режим «тирана» Каддафі такий вже жорстокий і жахливий, як змальовують його західні пропагандисти, намагаючись прикрити в такий спосіб бомбування лікарень, руйнування житлових кварталів та інші військові злочини західної воєнщини…
Сергій Білий