Для перемоги на президентських виборах політикам доведеться заручитися підтримкою тих, хто радіє поваленню Януковича, але не хоче продовжувати революцію.
До позачергових виборів президента України залишається менше двох місяців, але станом на ранок 26 березня Центрвиборчком зареєстрував всього одного кандидата в президенти, причому явно непрохідного. Ще не більше трьох кандидатів, які також володіють невисокими шансами на перемогу, заявили про те, що подали документи на реєстрацію. Ситуація — вкрай нетипова і зайвий раз підкреслює, що майбутні вибори пройдуть у абсолютно унікальних умовах (якщо взагалі відбудуться), діяти в яких українські політики не готові.
Основних факторів, які перетворюють майбутні вибори на унікальну в новітній історії політичну гру з непередбачуваним результатом два: Майдан і російська агресія — як уже продемонстрована в Криму, так і потенційна — у вигляді зосередження потужного військового угруповання на кордонах і п’ятої колони в південно-східних регіонах. Тому високою залишається ймовірність зриву виборів.
Голосувати не можна перенести
Головні аргументи на користь того, що вибори відбудуться саме 25 травня — українське законодавство, позиція західних кредиторів і суспільний запит на якнайшвидше їх проведення.
Закон про вибори дозволяє визнати їх такими, що відбулися за будь-якої явки виборців. Більше того, юридично вибори можуть відбутися незалежно від того, яка кількість областей контролюватиме до 25 травня офіційний Київ. Кримчанам, судячи з усього, запропонують проголосувати на території сусідньої Херсонської області — приблизно за тим же принципом, за яким голосують українці за кордоном (правда, як це питання буде вирішено технічно, ще не визначено).
Але легальність і легітимність — різні речі. Легітимність — поняття соціально-психологічне, і якщо неможливість провести вибори в окупованому Криму ще можна «проковтнути», то їх масштабний зрив, наприклад, в Донецькій або Харківській області поставить під принциповий сумнів сам сенс проведення волевиявлення. У чому, до речі, зацікавлена Росія — і Росія має можливості зірвати проведення виборів.
Західні кредитори України (а йдеться про виділення сум приблизно в $15 млрд., без яких країна сповзе у фінансово-економічну прірву) поставили чітку умову: «гроші в обмін на вибори». Та й суспільство, судячи з останніх настроїв, готове визнавати чинну владу лише в контексті її тимчасового, до травня, характеру. Тому влада постарається вибори провести (як би окремі політики не були зацікавлені в їх перенесенні хоча б на осінь) — інше питання, наскільки вона в змозі забезпечити їх проведення. І однозначної відповіді на це питання немає.
Майдан і президент
Виступаючи на народному віче в Києві 23 березня, директор фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна озвучила ключові соціологічні показники: підтримує Майдан приблизно половина українців; так чи інакше підтримує колишнього президента Віктора Януковича близько 20%. Пізніше Бекешкіна в коментарі ЗМІ додала, що в подіях, пов’язаних із Майданом 2013–2014 брало участь близько 15% — приблизно стільки ж, скільки у подіях «помаранчевої революції», а це означає, що кількість радикально налаштованих українців суттєво не зросла. Хоча, зазначимо, очевидно виріс градус кипіння радикальних настроїв і готовність до рішучих дій.
Як ми знаємо, жоден із політиків першого ешелону визнаним лідером Майдану так і не став. Так що маємо глибоке суспільне протиріччя: щирі прихильники Майдану сформували запит на кардинальне оновлення існуючої політичної системи України, практично на перезаснування держави, але найбільш рейтингові кандидати в президенти цьому запиту не відповідають, залишаючись у рамках колишньої системи, сформованої ще за Кучми і доведеної Януковичем до нежиттєздатного стану.
За великим рахунком, Майдан вивів на політичну арену лише одну нову фігуру — Дмитра Яроша, лідера «Правого сектора». Але в ніч на 25 березня за дуже дивних обставин сталося вбивство одного з лідерів руху Олександра Музичка (Сашка Білого) в ході його затримання співробітниками МВС. «Правий сектор» вже оголосив про те, що вважає винним у вбивстві міністра внутрішніх справ Арсенія Авакова, який діяв в інтересах російських спецслужб. Тому зараз вкрай складно говорити про те, якими будуть подальші політичні перспективи Яроша. Не виключається і проведення української версії «ночі довгих ножів» і зачистки політичного поля від радикалів. Не зайвим буде нагадати, що юридично кандидати в президенти недоторканністю не користуються (а остання версія закону про вибори навіть позбавила їх права на надання держохорони).
Дайте пожити спокійно
Друге глибоке протиріччя, закладене в президентську кампанію після Майдану, полягає в тому, що та частина виборців, яка симпатизувала Майдану, але виступає «за стабільність», також має складнощі з визначенням свого кандидата в президенти.
Кількість людей, втомлених від революції, з часом тільки зростатиме, але ніхто з політиків об’єктивно не може гарантувати їм відновлення політичної стабільності, законності, економічного благополуччя. По-перше, тому що державна машина згнила до тої міри, коли косметичні реформи та вибіркова люстрація вже не дієві. По-друге, тому що економічна система, заснована на поєднанні соціального популізму, олігархічних монополіях і паразитуванні еліти на бюджетних потоках, зайшла в глухий кут. По-третє, тому що повністю провалився колишній «багатовекторний» зовнішньополітичний курс України. Ну і, як ми вже згадували, тому що всі основні кандидати в президенти є продуктом цієї системи.
Намагатися зіграти на почуттях виборців, які задоволені поваленням Януковича, але не бажали б подальших революційних експериментів могли би Віталій Кличко, Петро Порошенко та Юлія Тимошенко. Причому кожен із них — свого роду втілення перерахованих недоліків української моделі держави і суспільства: Тимошенко — популізму, Порошенко — олігархії, а Кличко — «багатовекторної невизначеності» в усьому відразу. За певних розкладів кандидатом від «втомлених» міг би стати умовний «полковник Мамчур», уособлення «сильної руки» — якщо переграє на цьому полі Тимошенко.
Проблема Сходу
Шанси на перемогу кандидата, що представляє електорат південного Сходу (чи то офіційний висуванець від Партії регіонів, або ж «самостійний» Тігіпко), у цій кампанії мінімальні. Ганна Герман вже запропонувала ПР утриматися від участі у виборах. При давно зафіксованому розколі українських виборців практично в рівних частках між «біло-блакитними» та «помаранчевими» виключення з процесу електорату Криму (1,8 млн. виборців в цілому) практично позбавляє ПР або її ставленика шансів на перемогу і в подальшій перспективі.
Крім того, використання традиційних проросійських гасел у передвиборній кампанії після анексії Криму вже не видається можливим. Але у ПР залишилися в колоді ще дві, хоч і добряче засмальцьовані, та надійні карти: російська мова і федералізація. Відповідні вимоги Партією регіонів вже були озвучені. Впадає в око те, що так званий список Єфремова, озвучений лідером парламентської фракції ПР 24 березня на погоджувальній раді, підозріло збігається з «дорожньою картою Лаврова», запропонованою Росією щодо нормалізації ситуації в Україні.