Про те, що в Радянському Союзі були війська цивільної оборони, нині мало хто знає. А втім, вони належали до складу Міністерства оборони, ними командував заступник міністра, війська мали свої механізовані частини, підрозділи хімічного захисту тощо. Щоправда, за словами нинішнього співрозмовника газети «Галичина» Миколи Паламарчука, солдати та офіцери військ цивільної оборони не носили зброї, не мали права брати участь у бойових діях, згідно з вимогами Женевської конвенції їх навіть не мали права брати в полон. «Наше завдання було одне — рятувати людей», — каже Микола Миколайович.
Він прослужив у тих військах із 1972 року. Ще донедавна був заступником начальника управління з питань надзвичайних ситуацій ОДА. І хоча у зв’язку з віком довелося вийти на пенсію, однак продовжує працювати в цій структурі. Зрештою, гріх було б не використовувати досвід людини, котрій довелося і в умовах війни виконувати завдання, покладені на цивільну оборону.
— Власне, саме в ті війська я потрапив випадково. Хоча з дитинства мріяв про армію і конкретно хотів стати льотчиком. Готувався спеціально, ще у школі стрибав з парашутом, — розповідає Микола Паламарчук. — Та до льотного училища не потрапив начебто через не дуже добрий вестибулярний апарат. і мені сказали: ні, підеш у танкісти. Мабуть, просто тоді була рознарядка на танкові училища і військкомати, намагаючись її виконати, вишукували різні можливості. Була б потреба в льотчиках, може б, і політав. Але і танкістом не став. Я тоді був хлопцем гоноровим —або льотчиком, або ніким. і вступив до Львівського політехнічного інституту.
Та на другому курсі у нас почалися заняття на військовій кафедрі і мені це дуже сподобалося.
— До якої військової спеціальності там готували?
— Інженер з хімічної зброї та засобів захисту. Зауважу, що готували там дуже серйозно, можливо, навіть краще, ніж у відповідних військових училищах. Викладачами були досвідчені офіцери. Крім того, подобалися сама ота атмосфера, дисципліна. Конкретно зміг себе перевірити, коли після четвертого курсу в нас були двомісячні військові збори в Новоград-Волинському. Жили в наметах на полігоні, пройшли курс молодого бійця, займалися і за спеціальністю, коротко кажучи, все — як у армії. Після зборів отримали звання лейтенантів, отож коли закінчив інститут і постало питання, що робити далі — йти на виробництво чи в армію, вибрав останнє. До речі, не я один з курсу так тоді вирішив зробити, та зі 120 осіб відібрали тільки десять. Враховуючи спеціальність, отриману на кафедрі, запропонували війська цивільної оборони. Рік прослужив у Казані командиром взводу, далі перевели в Набережні Челни. Місто розбудовувалося, бо там споруджували величезний завод з виробництва «КаМаЗів». А на мене було покладено контроль за будівництвом захисних споруд, також стежив за введенням їх у дію. Роботи було доволі багато. Тоді ж існувала така доктрина, що на робочу зміну, скажімо, чисельністю в 100 тисяч осіб, мало бути підготовлено 60 тисяч місць для укриття.
— А як потрапили до Азербайджану?
— Прослуживши сім років в Татарії вирішив, що варто б підвищити свій освітній рівень, і я вступив до Академії хімічного захисту в Москві. Конкурс був доволі великий. Спершу пройшов відбір в окрузі, перш ніж отримав дозвіл їхати складати іспити безпосередньо до Москви, хоча і там на одне місце було півтора претендента. Проте вступив і, як сам вважаю, закінчив успішно. Середній бал диплома був 4,6. Запитали, де маю бажання продовжити службу. Звісно, хотів в Україну. Але тоді такі речі не вітали і мені запропонували Забайкалля, Туркестанський військовий округ, та я зупинився на Азербайджані. Принаймні звідти було ближче до дому, ніж із далекої Чити. Та безпосередньо в Баку потрапив аж через вісім років, які провів у райцентрі Мінгечаур в ролі начальника цивільної оборони міста. Там також не було як розслаблятися. По-перше, сам регіон — сейсмічний. По-друге, вище міста була гідроелектростанція з відповідним водосховищем. Отож найголовніше завдання було навчити населення, що робити, куди бігти в разі прориву дамби. Треба зазначити, що в ті часи до питань цивільної оборони ставилися доволі серйозно. Наприклад, мені доводилося двічі на рік звітувати на засіданнях міськкому компартії щодо того, в якому стані перебуває захист людей. В разі потреби отримував і допомогу.
Ну а далі перевели до Баку, де вже став заступником начальника штабу цивільної оборони республіки. Саме там і довелося вперше потрапити в ситуацію, коли ми вже давали сигнал «тривога» не навчальний, а від того, як діяли люди, почувши його, залежало їхнє життя.
— Можна подробиці…
— Це був 1991 рік. По всьому Союзу прокотилася хвиля національно-визвольних рухів. Що стосується Азербайджану, то там, по суті, створилася ісламська республіка. Ходили люди в тих зелених пов’язках, багато хто — зі зброєю. Були заблоковані військові частини. Звісно, тодішнє керівництво СРСР не могло змиритися з такою ситуацією. До Баку приїхали одразу три міністри — Крючков, Бакатін та Язов, які керували відповідно КДБ, МВС та МО. Зустрілися з представниками бойовиків з вимогою розблокувати частини, попередивши, що в іншому разі буде проведено військову операцію. Ті відмовилися і рівно о 12-й годині було дано команду на штурм. Все це забрало лише якихось три години, але на ранок я побачив страшну картину в місті. Ми підбирали поранених і загиблих на вулицях, але здебільшого розшукували тих, хто опинився у зруйнованих, згорілих будинках. Загалом тоді з азербайджанської сторони загинуло 170 осіб і ще півтисячі були поранені, в тому числі й мирні жителі, а радянські війська втратили вбитими та пораненими 50 осіб. Але найбільш масштабною була операція, яку ми провели наступного дня. Отримали команду евакуювати з Баку сім’ї військовослужбовців. Їх нараховувалося аж 18 тисяч осіб. і нам це вдалося зробити всього за добу. А з Криму досі евакуйовують наших людей, причому значна частина — самі виїжджають, інколи й не знаючи куди. Бо не було відповідної команди, не було нічого підготовлено, зрештою, й виконавців нема.
— А потім була вірмено-азербайджанська війна за Нагірний Карабах, де ви також брали участь.
— Ще раз нагадаю, що безпосередньо у бойових діях війська цивільної оборони участі не брали. До речі, що вірмени, що азербайджанці відстежували військових, які воювали на тій чи іншій стороні. Навіть був випадок, коли до мене підійшов один з бойовиків, до речі, вірменин, і сказав: «Товаришу полковнику, ми вас знаємо, поважаємо. Знаємо також, що ви нам нічого поганого не робите, але безпеки не гарантую». Адже я, по суті, був представником ворожої сторони.
Зрештою, тоді небезпечним для людей був не тільки конфлікт між Вірменією та Азербайджаном. Нагадаю, що паралельно відбувалася операція «Буря в пустелі», коли США воювали з іраком через Кувейт. ірак — це ж прикордонна з Азербайджаном країна. Отож ми наперед готувалися до різних ситуацій, які могли виникнути. Наприклад, я як заступник начальника республіканського штабу цивільної оборони звернувся до прем’єр-міністра країни з пропозицією забезпечити населення індивідуальними протигазами.
— До речі, а у нас в області подібне до цього теж варто б робити. Адже маємо на своїй території стільки хімічно небезпечних підприємств. Не дай Боже, лупне туди якась бомба чи ракета, то мало не здасться.
— На жаль, сьогодні на Прикарпатті немає жодного протигаза, який можна було б використати для захисту людей. Колись вони були власністю Держкомрезерву України. Але їх утилізували, тільки-но закінчився термін використання, а нового запасу не зробили.
— Та повернімося до старих подій. Вам же довелося безпосередньо побувати під обстрілами, бачити жертви, руйнації тощо.
— Як заступник начальника штабу цивільної оборони республіки часто виїжджав до Степанакерта, навколо якого точилися серйозні бої, саме місто обстрілювали, переважно ракетними системами «Град» та «Алазань». Зауважу, що значних жертв серед мирного населення не було. Гинули ті, хто не встигав сховатися. Бо, скажімо, якщо ракета потрапляла в п’ятиповерхівку, то, як правило, руйнації були до третього поверху.
Жителі Степанакерта, власне, були навчені, що робити, і, головне, де ховатися, коли лунали сирени цивільної оборони. Хоча як стався перший обстріл, то поставилися до цього не дуже серйозно. Та коли ракети, снаряди, рідше — бомби почали частіше падати на місто і ставало дедалі більше жертв, швидко зорганізувалися. Почистили всі підвали, які використовували для захисту, підвели туди воду, світло. і ще раз нагадаю: жертв серед людей, які перебували в укритті, не було.
— Здається, у нас в області також досі не усвідомлюють серйозності ситуації і того, що, скажімо, сучасний ворожий літак може спокійно долетіти до Івано-Франківська, випустити кілька ракет чи скинути бомби і що тоді нам робити? Як на мене, тільки журналісти переймаються в своїх публікаціях, що у нас немає бомбосховищ, а споруди, які були призначені для захисту, перетворили на «кабаки» тощо.
— Бомбосховища у нас переважно споруджували на підприємствах і вони досі є, інша річ, що не всі в доброму стані. Це вже завдання керівників тих заводів, комбінатів — довести їх до ладу. Зрозуміло, що там сховатися зможуть лише ті, хто на той момент перебуває на підприємстві, ну і, можливо, хто живе поблизу. Та зазначу, що ядерного удару навряд чи потрібно очікувати. Так само, як і масових обстрілів населених пунктів. Адже кожна ракета, снаряд чи бомба коштують гроші, і то немалі. Тому авіаційні чи артилерійські удари будуть завдавати переважно по стратегічних об’єктах.
З досвіду Нагірного Карабаху, Степанакерта скажу, що ефективним захистом може бути будь-який підвал, підземний гараж, навіть оглядова яма в ньому. Адже і звичайний окоп вже зменшує ефективність вогню, скажімо, такої ракетної системи залпового вогню, як «Град», на 25 відсотків. Головне, щоб люди знали, як діяти, коли надійде команда на евакуацію, куди втікати.
З нашого боку, маю на увазі управління з питань надзвичайних ситуацій ОДА, ми зробили все належне. В області функціонує розширена та надійна система оповіщення в разі небезпеки. Днями ми вкотре її перевірили. Можемо хоч зараз спуститися в пункт управління та побачити її в дії. У нас на кожний випадок екстремальної ситуації підготовлено відповідний текст повідомлення. інформація може передаватися починаючи із сирен, гучномовців і до СМС-повідомлень на конкретні номери телефонів. У нас є угоди про відповідну співпрацю із 17-ма телерадіокомпаніями, які працюють в області. Маємо в себе номер телефону кожного сільського голови. Нещодавно була нарада з керівниками відділів цивільної оборони РДА, де поставили перед ними завдання опрацювати всі питання на місцях. До їх вирішення повинні бути задіяні керівники районів, місцеві депутати, керівники підприємств, навчальних закладів, навіть священики, які мають доводити відповідну інформацію до людей.
— Добре, ви мене переконали, що на теоретичному рівні ми до захисту готові. А на практичному? Я за весь час, котрий триває з початку російської агресії, не чув про жодне навчання з цивільної оборони. Не бачив, щоби хтось обліковував ті ж підвали, де зможуть сховатися люди в разі нападу. Скажімо, під редакцією нашої газети є чудове укриття…
— У тому-то й проблема, що треба вчити людей, а їх не вчать. Ну на рівні райдержадміністрацій маємо таку проблему, що в багатьох районах на момент нашого спілкування ще немає керівників. Але що заважає це зробити там, де є керівники?.. Як на мене, найбільш підготовлені в цьому плані навчальні заклади, здебільшого школи, бо там принаймні проводять навчання з евакуації на випадок пожежі. Можливо, варто б обрати якийсь об’єкт і влаштувати там раптову «тривогу». Це багато чого б дало. і ще раз підкреслю: не покладати усі завдання, пов’язані із захистом людей, на цивільну оборону чи на управління надзвичайних ситуацій. У Володимира Чернецького зовсім інші функції — рятувати людей, і вони це вміють. А скажімо, до питань захисту треба залучити, крім владних структур, й правоохоронні. Наприклад, працівників ДАі, бо, переконаний, навряд чи водії громадського транспорту знають, як діяти, якщо раптом почнеться обстріл чи наліт. Питань дуже багато, і від того, як ми їх вирішимо, залежатиме наша безпека.
Ігор Никорович, Галичина