Не беруся пророкувати, коли будуть вибори до Верховної Ради і яким буде закон, за яким вони відбудуться. Взагалі, прогноз того, що залежить виключно від невеликої групи людей, а то й узагалі від однієї людини, − річ заздалегідь невдячна. Тому поговоримо про те, що прогнозовано і зрозуміло.
Вибори пройдуть лише тоді, коли можна буде гарантувати хоча б деяку імітацію голосування в Донецькій та Луганській областях. У протилежному випадку репрезентативність нового складу Ради буде сумнівною: голос Південного Сходу, про який уже проїли лисину всім «регіонали», під час парламентських виборів вислухати доведеться.
Колишня правляча коаліція скомпрометувала себе і явною антинародною (під час Майдану), і подальшої безпорадністю, і − найголовніше − підіграванням сепаратистам. Під час війни такі речі не забуваються. Вже очевидно, що КПУ заборонять (хоча її електорат і без того зіщулився, як шагренева шкіра), «Партія регіонів» отримає мінімальну кількість голосів і буде балансувати на межі потрапляння в Раду. Звільняється місце для нового політичного проекту, який під час виборів буде позиціонуватися як опозиційний Києву, а після виборів зробить усе, щоб знайти спільну мову і з президентом, і з урядом.
Проблематичною залишається доля чинної коаліції.
Частина голосів, які традиційно набираються «Свободою», мають шанси перетягнути на себе Олег Ляшко і «Правий Сектор». І якщо бійці Яроша, швидше за все, в Раду не потраплять, то бронзовий призер президентських перегонів цього разу свою фракцію сформує. Як, можливо, й Анатолій Гриценко. Я, правда, не став би гарантувати їм такий високий відсоток, як це робить зараз преса.
Чим довше будуть відкладатися вибори, тим менший відсоток підтримки отримає головна політична опора Петра Порошенка. Я не про «Солідарність» − я про «УДАР Віталія Кличка». Розчарування столичним мером зростає, успіху виборів у Київську міську раду «УДАР» явно не повторить. Та й «Солідарність», якщо список очолить не президент, ризикує залишитися явним міноритарним акціонером. А якщо президент список очолить, то перетворюється на президента парламентської меншості: надто вже очевидним стане розрив між блискучим результатом кандидата в президенти Петра Порошенка і тим рівнем підтримки, який отримає його партія. Долю «Нашої України» Петро Олексійович пам’ятає, далі пояснювати не варто…
Питання в тому, чи пам’ятає президент України недавню політичну історію найближчих сусідів. Насмілюся нагадати лише один факт, до якого я мав безпосереднє відношення.
У 1999 році, коли Борис Єльцин на хвилі Чеченської війни та корупційних скандалів стрімко втрачав популярність, опорою діючої влади став принципово новий політтехнологічний проект − та сама «Єдність» (вона ж − «ВЕДМІДЬ»). Мені здається, зараз назріла політична необхідність саме в такому проекті − в політичній силі з новими особами, які не встигли набриднути народу − і Майдану, що теж важливо, − орієнтованими на конструктивну підтримку президентського курсу. І тут Петру Олексійовичу доведеться домовлятися з учорашньою суперницею Юлією Тимошенко, яка потребує перезавантаження політичної системи України нітрохи не менше, ніж переможець президентських перегонів. Тут точки дотику знайти можна.
Але якщо домовленості досягнуто не буде, то Петро Порошенко ризикує працювати президентом при уряді, сформованому на основі «Батьківщини» та її нових союзників. Що, можливо, не так вже й погано − з точки зору принципу стримувань і противаг і розвитку демократії.