Страшно подумати, але всього кілька місяців тому «коктейлі Молотова» і бої арматурою в центрі Києва здавалися межею кривавого ідіотизму, який неможливо собі уявити в Європі XXI століття. А кого зараз здивуєш цієї арматурою? Тепер таку дрібницю, як побиті демонстранти, з якої колись почався Майдан, ніхто і в стрічку новин виносити не стане. Тепер небесні сотні комплектуються кожні кілька днів, з обох сторін. І після чергового звірства здається, що все, далі вже зовсім нікуди. Але воно все котиться і котиться, і ось докотилося до малайзійського «Боїнга», збитого над Донецьком. І тепер недалеко від українського селища Грабово лежать 298 загиблих, більшість з яких ще вчора не те що Донецьк, а й Україну-то навряд чи змогли б знайти на карті.
Це дивно, з якою самовбивчою завзятістю різні авторитарні режими не бажають вчитися на помилках один одного. Вся історія людства вчить будь-якого диктатора лиш одному правилу: ти можеш робити, все що тобі заманеться, але тільки всередині країни. Ні в якому разі не лізь ззовні, і тоді тебе залишать у спокої. Відвернуться, прикриють очі, висловлять заклопотаність і махнуть рукою. Але ж ні, утриматися неможливо. Через кілька років царювання королівство обов’язково стає замало, і руки самі тягнуться до олівців і карти світу. А далі все починає йти не за планом і швидко закінчується поваленням, повішенням, самогубством або ще якою-небудь незворотною неприємністю.
Муссоліні цілком міг би залишитися тихим південноєвропейським автократом і спокійно доцарювати до власної природної смерті, залишаючись на початку 1970-х в статусі не дуже приємного, але потрібного союзника НАТО по холодній війні. І ніхто б не став чіплятися до його фашистських загравань. Але ні, не сиділося. На тринадцятому році правління життя раптом стало йому не миле без Ефіопії. Далі за неї зачепилася Іспанія, Албанія, Греція, а всього через пару років все закінчилося екстреним засіданням Великої фашистської ради в липні 1943-го, в’язницею і висіння догори ногами на міланській бензоколонці.
І Муссоліні зовсім не один такий, кого згубив несподіваний напад зовнішньополітичної активності. Саддаму Хусейну раптом стало настільки не вистачати всієї іракської нафти, що знадобилася ще й кувейтська, і він вирішив розбити собі голову об бетонну стіну. А адже легко міг би дожити до «арабської весни» і мирно дочекатися природної смерті у вигнанні.
Якби в лютому, незадовго до початку російського вторгнення на Україну, хтось підійшов до високих кремлівським начальникам і сказав: хлопці, ви розробили відмінний план, але забули в ньому врахувати, що в липні над Донецьком зіб’ють малайзійський «Боїнг», то навряд чи б хтось сприйняв це всерйоз. Ну що за дурниці – ось же найдетальніші плани, все чітко прописано, будь-які відхилення передбачені, звичайно, можлива якась поправка на непередбачені обставини, але врешті-решт, не малайзійський ж «Боїнг», збитий над Донецьком.
Так що в лютому, ще вчора вранці нічого подібного не могло прийти нікому в голову. А зараз уламки НЕ долетівшого до Куалу-Лумпура «Боїнга» лежать у селищі Грабово, загрожуючи Росії найважчими наслідками. Можна, звичайно, разом з російськими держканали і групою міських божевільних спробувати переконати себе, що все, що сталося – хитра операція української армії, задумана, щоб дискредитувати ополченців. Але все-таки варто тверезо оцінювати можливості українських військових. Тільки що вони тижнями штурмували блокпости з покришок, а тут раптом прорізався такий організаційний геній.
Набагато переконливіше виглядає версія про випадкову помилку ополченців. Наприкінці червня вони захопили полк ППО, розжилися десь ЗРК «Бук», за останні кілька днів збили кілька українських літаків. Ніякої чіткої організації у них немає, рішення приймає незрозуміло хто, щось почули, щось побачили, вирішили бабахнути. Виявилося – малайзійський «Боїнг».
А те, що «Боїнги» не повинні літати в районах бойових дій – це несерйозно. Відкрийте flightradar і переконайтеся самі, як вони прямо зараз прекрасно літають і над Афганістаном, і над пакистанською зоною племен, і над загрузлою в громадянській війні Сирією, і над Іраком з його ісламським халіфатом, і над Ізраїлем, чиє небо зараз порізане хамасівськіми «Кассама». І ніде нікого не збивають, тому що висота більше 10 км вважається безпечною, а від незаконних бандформувань щосили бережуть зброю такої потужності.
Звідки у донбаських ополченців з’явилися «Буки», сказати складно. Можливо, Росія їм їх не поставляла, а вони самі змогли захопити кілька вже на місці через повну бездарність і безвідповідальність українських військових. Хіба мало по Україні розкидано всякої радянської і пізнішої зброї. Але це вже не має особливого значення, тому що самі-то повстанці там з’явилися за прямої підтримки Росії. А значить, тепер Росія виявляється спонсором терористичної організації, яка влаштувала один з найбільших терактів в історії авіації.
Мало того, в результаті цього теракту загинули не якісь ефіопи або пуштуни, а європейці і американці: 154 голландця, 27 австралійців, 26 громадян США, а також британці, бельгійці, німці, канадці, малайзійці, індонезійці і так далі. А значить, конфлікт на Україні для західної людини перестає бути далекою незрозумілою війною, де невідомо хто воює невідомо з ким в одній з цих численних і вічно проблемних former USSR republics. Тепер це війна, на якій одна зі сторін вбила десятки європейців і американців, і західні уряди будуть змушені вжити рішучих заходів.
Що буває з державами, які виявляються причетні до збивання «Боїнгів», добре відомо з історії. Коли СРСР збив південнокорейський «Боїнг» в 1983 році, це призвело до останнього сплеску холодної війни, американським «Першинг» в Західній Німеччині, забороні для «Аерофлоту» літати в США, а Радянський Союз в очах всього світу, в тому числі власних громадян, остаточно перетворився на імперію зла.
Але то був Радянський Союз – наддержава із закритою неринковою економікою, яка очолює один з двох таборів у біполярному світі. Нинішньому малайзійському «Боїнгу» куди ближче не корейський, а американський «Боїнг», підірваний лівійськими терористами над Локербі в 1988 році. До того часу режим полковника Каддафі і так був під жорсткими санкціями США за причетність до менш масштабним терактам – американці ввели ембарго на торгівлю, комерційні контакти і заборонили поїздки до Лівії ще в 1986 році.
Але коли в кінці 1991 року розслідування показало, що Каддафі причетний і до Локербі, то санкції ввела вже ООН. Тоді Лівію, по суті, відрізали від зовнішнього світу – припинили з нею авіасполучення, заборонили продаж лівійцям авіаційної техніки, зброї, обладнання для нафтовидобутку і заморозили всі лівійські активи за кордоном.
Каддафі протримався до 1999 року. До того часу подушний ВВП Лівії в порівнянні з 1991 роком скоротився більш ніж на чверть. Тоді Каддафі погодився видати британському правосуддю підозрюваних у теракті, і ООН припинила дію санкцій. А вже зовсім життя налагодилося в 2003 році, коли, подивившись, як американці за пару тижнів скинули Саддама Хусейна, Каддафі все усвідомив, розкаявся, визнав свою причетність до Локербі і погодився виплатити родичам загиблих майже три мільярди доларів компенсації. Після цього з Лівії зняли навіть американські санкції, але неприємний осад все одно залишився, тому під час «арабської весни» Захід зробив все можливе, щоб уже ніколи більше їм не довелося мати справу з мінливим лівійським полковником.
А далі вже в Росії почалося інсценування класичного сюжету з міфологій усіх народів світу, коли людина, дізнавшись про неприємне пророцтво, починає робити все, щоб запобігти передбачений результат, але насправді тільки наближає сумну розв’язку. Кажуть, що саме відео з розтерзаним трупом Каддафі в бруді під Сиртом стало для Путіна останнім аргументом в його рішенні піти на третій термін. Потім він сприйняв події в Києві як репетицію власного повалення і вирішив діяти на випередження. Потім був Крим, потім Донбас. І ось дійшла до «Боїнга», збитого незаконним збройним формуванням, яке діє при явній підтримці Кремля. Тепер виходить, що донбаські ополченці – це вже ніякі не ополченці, а міжнародні терористи, а Кремль – їх спонсор.
Звичайно, Росія – не Лівія. Просто так побомбити її не вийде, а право вето в Радбезі ООН виключає можливість тотальних міжнародних санкцій. Але з іншого боку, тут і немає ніякої особливої необхідності, щоб до ембарго проти Росії обов’язково приєдналися всі-всі-всі аж до Венесуели і Бірми. Тут навіть нейтралітет Китаю не врятує. На західні країни, чиї громадяни загинули у збитому над Донецьком «Боїнгу», припадає близько половини всього зовнішньоторговельного обороту Росії. А найбільш постраждалі Нідерланди – взагалі найбільший експортний партнер. Так що війна на сході України дуже скоро закінчиться. І для Росії вона, швидше за все, закінчиться набагато важчими санкціями, ніж можна було сподіватися спочатку.