На 21 Форумі видавців читачі, які вже знають, хто робить сніг, зможуть дослідити, куди ж зникає море, адже «Видавництво Старого Лева» презентує продовження історії про кротів від Мар’яни та Тараса Прохаськів. Про свіженьку новинку, процес творчості та співавторство розповідає Мар’яна Прохасько.
Що змінилося у процесі творення другої книжки про кротів, чи було по-іншому (легше-складніше), чи все залишилось так само: дві години творчості щодня, зручне ліжко як робоче місце і тощо-тощо?
Ну, декорації плюс-мінус були ті самі. Але якщо для писання – дві години, для малювання – день або ніч. Цього разу малювання відбувалось паралельно з писанням тексту, може, на два-три кроки повільніше. Легше було в тому сенсі, що ми вже мали досвід і готовий придуманий світ. Набагато складніше, бо був Майдан і те, що ми всі пережили. Ми почали книжку восени, до революції, а повернулись і закінчили навесні. Для мене було великою внутрішньою потребою це повернення, бо тоді ця книжка стала одночасно і безпечним затишним притулком, і полем для осмислення і переосмислення різних речей.
Я думаю, що у «Куди зникло море» є якийсь ваш улюблений момент, розкажіть, будь ласка, про нього.
Я люблю місце, коли Повз, Муркавка і Мартіна знайомляться з бандою кабанів. А також, коли Загата повертається зі своєї розвідки у Грабовому лісі і ділиться враженнями. Там ми багато експериментували з мовою. Було смішно і цікаво.
Ще пам’ятаю єдиний момент, коли ми з Тарасом сварилися через те, як потрібно написати. В одному напруженому місці Мартіна каже: «Титидииинннн». Так-от, я казала, що треба писати «Титидииинннн», а Тарас наполягав, що має бути «Тутудууунннн». Такі у нас були серйозні дискусії.
У одному з інтерв’ю ви розповіли про кущ шипшини, який Тарас Прохасько весь час хотів у якийсь з малюнків притулити, чи з’явився цей кущ у книжці про море?
О так! Він з’явився! І у тексті, і на малюнку. А ще з’явилася бурулька, про яку просив Симон. І бандиківська мова, про яку просила Ася. Ася – це моя знайома дівчинка, яка придумала нову мову і назвала її «бандиківська». Наприклад, щітка цією мовою буде «щутинанде», сонце – «сімбурант», любов – «ікяп», а дурний – «мусічка». Асина мова жодної прив’язки до бандитів не має. Натомість ми використали її якраз для позначення мови, якою говорять кабани.
Чи буде продовження історій про кротів?
Так, буде. Вже знаємо, що за жанром це буде роуд-сторі, книжка-мандрівка. І ще відкрию таємницю – дехто завагітніє.
Чи вам хочеться написати якусь історію чи казку без жодного співавторства?
Так, дуже хочеться! Власне, у мене два головні плани: зробити паузу з кротами і спробувати інші книжки та інші ролі. Коли я малювала других кротів, з одного боку я дуже насолоджувалась, а з іншого – мене тягнуло на щось нове, а кротячі рамки не пускали. Хоча дещо я все-таки змінила, наприклад фактуру паперу, пропорції, масштаби, дерева. Крім цього, відчула себе більше художником, ніж письменником, захотіла побути лише ілюстратором і поспостерігати за своєю взаємодією з текстом під дещо іншим кутом.
А якби була можливість написати або намалювати щось у парі з будь-якою людиною – хто б це був?
Така людина є – це Софія Андрухович. Ми вже почали роботу над дитячою книжкою, яку придумали в горах про гори. Софія буде її писати, а я малювати. Так вже в мене складається, що роблю книжки з близькими і важливими для мене людьми, яких давно знаю і з якими маю довгу наповнену історію стосунків.
А взагалі маю ще таку мрію – організувати стипендію для дитячих письменників і художників, які би були незнайомі між собою, знайомилися і певний час жили в гірській хатці і разом робили книжку. Наприклад, письменник з України, а художник, скажімо, з Польщі, або з різних частин України – хтось зі Сходу і хтось з Заходу. Темою книжки було би співчуття, оскільки це те, чого людина вчиться. Хоча ця тема є дуже умовною, бо кожна добра книжка викликає емпатію. А головний експеримент полягав би в тому, як би ці двоє людей побудували свою співпрацю і яким би був кінцевий продукт. Взагалі тема співавторства мене страшенно цікавить, як і тема будь-якого людського зв’язку. Для мене точки перетину, доторку, порозуміння – це найбільша життєва розкіш.
Наступним етапом після книжки з Софією буде книжка-картинка, яку я хочу зробити сама.
Який ваш найулюбленіший момент у процесі створення книги?
Улюблений – коли з’являється нова ідея або приходить правильне рішення. Хоча весь процес творення – дуже улюблений. Перед тим, як намалювати першу книжку, я сказала своїй подрузі: «Коли я це зроблю, я буду найщасливішою людиною у світі». Тоді я ще не знала, що найщасливішою я є в часі роботи.
Коли ви пишете/малюєте, ви це робите більше для якось читача конкретного чи уявного, чи більше для себе?
Я дуже часто чула, що таке питання ставлять письменникам. І думала про нього. Коли відповідають «для себе», вірю більше, ніж коли кажуть «для читача». Пишучи першу книжку, робила це для себе, бо свого читача ще в очі не бачила і не знала, чи він існує. З другою було трохи інакше, бо мій читач набрав уже чіткіших обрисів. А взагалі скажу так. Коли ви подаєте комусь руку чи хочете когось обійняти, ви робите це більше для себе чи того іншого? Книжка для мене – це спосіб контакту зі світом. Я подаю вам руку, а далі це вже ваша справа – потиснути її чи проігнорувати.
Що ви зараз читаєте? І що загалом любите читати?
Зараз такий період в житті, що читаю переважно нон-фікшн. Шукаю якісь відповіді на запитання, а також вчуся жити без відповідей. Читаю досить хаотично, може бути кілька початих книжок одночасно. Щойно дочитала чудову книгу Олега Романчука «Неповносправна дитина в сім’ї та суспільстві», яку всім дуже рекомендую.