Понад 471 тисячу гривень середнього заробітку й компенсації і 1 млн. 400 тисяч грн. моральної шкоди вимагає в судовому позові до редакції газети «Галичина» депутат обласної ради, одночасно колишній заступник головного редактора газети «Галичина» і шеф-редактор газети «Тижневик Галичини» (далі — «ТГ») Ярослав Ткачівський. Ще 501 тисячу гривень хоче отримати і його дружина, яка працювала в редакції звичайним кіоскером. Чому такі апетити в Ткачівських і що це їм такого заподіяла «Галичина»? Для з’ясування цього мусимо перегорнути назад 14 років.
Отож у травні-червні 2000 року редакцію «Галичини» почало лихоманити. Журналістів у момент, коли над ними нависла загроза невиплати зарплати, обурили неправедні діяння керівництва газети, зокрема захланність.
Дві зарплати за одну газету
Зручною платформою для цього чільникам послужила редакція в редакції, і називалася вона: редакція газети «ТГ». Вона стала додатковою годівницею, окрім зарплати в «Галичині», для тодішнього керівництва газети, а також доброю годівницею для працевлаштованих у ній родин керівників. Зокрема, Ткачівських у редакції «ТГ» числилося троє.
Історія «Тижневика…» варта того, щоб оповісти про неї ширше, це справжня класика жанру — як на рівному місці «косити бабло». Отож, як знаємо, 13 травня 1990 р. вийшов перший номер газети «Галичина», засновником якої донині є обласна рада. Початок 90-х — час так званого первинного накопичення капіталу, коли з допомогою створення різних схем, зокрема малих підприємств при великих, неправедно збагатилося чимало господарських керівників.
У редакції «Галичини» цей процес почався зі створення в листопаді 1993 р. газети «Тижневик Галичини» як друкованого видання і як юридичної особи. А вже 1 січня 1994 р. вийшов друком перший номер цієї газети з окремим передплатним індексом 33521. Засновником її зазначено редакцію газети «Галичина», а шефом-редактором — Я. Ткачівського.
Але через два роки виходу окремим випуском «Тижневикѕ» у 1996 р. раптом став суботнім випуском газети «Галичина» з тим самим індексом 33521, але з двома нумераціями — і як газета «Галичина», і як газета «ТГ». Для прикладу, газета за 26 вересня 1996 р. мала відповідно таку нумерацію: №158 і №39.
Тобто, формально маючи аж дві редакції під одним дахом, замість двох різних газет винахідливий Ткачівський і Ко стали фактично робити одну газету. Причому Ткачівський і далі брав за одну газету дві зарплати — і як заступник головного редактора газети «Галичина», і як шеф-редактор газети «Тижневик Галичини».
Паразит на тілі «Галичини»
Редакція «Тижневикаѕ» нагадувала своєрідного паразита, що присмоктався до чужого тіла. На відміну від редакції «Галичини», яка нараховувала тоді близько 40 працівників, редакція «ТГ» мала до півтора десятка працівників, з яких більше половини становили члени родин головного редактора і шеф-редактора. А сам Ткачівський у ній був єдиним т. зв. творчим працівником, тобто вважався журналістом. Щоправда, за роки виходу тижневика — з 1994 по 2000 рік натрапити на якийсь його текст дуже проблемно. Для «Тижневика…» здебільшого писали за невеликий гонорар, який виплачувалаѕ «Галичина», штатні журналісти «Галичини».
Приміщення і його утримання, тепло, вода, електрика, зв’язок, інформаційне і технічне забезпечення, зарплати журналістів та інших працівників — усе це лежало на «Галичині», яка ніколи не вилазила зі збитків. А на «об’єднану» газету з телепрограмою (цей фактор донині багато важить у газетній практиці внаслідок більшого попиту) спрямували рекламу, і кошти від неї йшли на рахунок «ТГ». Звичайно, з мінімумом витрат на випуск газети і максимумом доходів від реклами «ТГ» був самоокупний. А далі розподіл грошей — це вже була справа техніки…
Щоб не бути голослівними, вдамося до порівняння. Кіоскер О. Ткачівська, яка нині вимагає від редакції півмільйона, згідно з довідкою про заробіток, яку вона приєднала до позову, заробила у 1999 році приблизно 4 950 грн. Автор цих рядків, на той час редактор відділу економіки і який теж часто писав для «ТГ», за весь рік у «Галичині» заробив 4 787 грн.
Приблизно так виглядала соціальна справедливість і стосовно інших провідних журналістів газети. Кіоск цей в останній рік приносив редакції приблизно 450-550 грн. прибутку на місяць, але ж на нього працювали продавцями дві Ткачівські, менеджер, яка займалася доставкою товарів, водій, який їх доставляв. Тобто за такої комерції, яку Ткачівський розвів ледь не під вікнами своєї тодішньої квартири в Пасічні, ще добрим варіянтом для редакції був нуль окупности витрат.
Не дивно, що, отримуючи по дві зарплати за одну газету, тодішні керманичі газети інтенсивно будувалися. Ткачівський зокрема довів до пуття куплений чворак у Підпечарах під Івано-Франківськом, згодом, уже після вимушеного звільнення з роботи в «Галичині», продав його і безробітним, як він себе тривалий час афішує, успішно побудувався в центральній частині Івано-Франківська.
Двічі недовіра…
Отож бунт журналістів у «Галичині» виник не на голому місці. Шила в мішку попри всі спроби втаємничення зарплатних відомостей Ткачівському не вдалося приховати. Більшість працівників газети порушила питання про порядки в редакції на зборах первинної журналістської організації 29 травня, 2 червня 2000 р., на зборах трудового колективу редакції газети «Галичина» 12-13 вересня і на профспілкових звітно-виборних зборах 5 жовтня того ж року. В одному задокументованому тодішньому виступі є таке твердження: «Створюється враження, що «ТГ» став приватною газетою, а колектив редакції є лише ширмою для вирішення особистих інтересів його шефа-редактора».
Тоді ж було виявлено чимало цікавих фактів. Наприклад, Я. Ткачівському, який безперервно працював заступником головного редактора у газеті «Галичина», вдалося в 1999 р. одночасно, але вже як шефу-редакторові газети «ТГ» з півроку перебувати… у відрядженнях. Або такий: редакційний («ТГ») автомобіль у 1999 р. наїздив майже 65 000 км, спаливши при цьому 5600 літрів бензину. Випускаючи в 2013 році газету «Галичина» таким же обсягом, редакція мала втроє менші транспортні витрати: 2 000 літрів бензину на 22 000 км. і це не дивно, бо Ткачівський передбачливо купив для редакції й причеп, і хіба що йому та водієві відомо, скільки будматеріалів та всього іншого в приватних цілях цей механізм перевіз на собі. Стосовно нинішньої редакції відкриємо читачам таємницю: ніхто з редакторату не будується й не їздить службовим автомобілем на роботу і назад.
Отож у 2000 р. Я. Ткачівському як такому, що скомпрометував себе, газету і звання журналіста, а також за зверхнє ставлення до працівників редакції аж двічі на зборах було виявлено недовіру з боку колективу і рекомендовано звільнити його з керівних посад. Тоді ж встановлено, що й «ТГ» було створено потайки від трудового колективу і з ігноруванням рішень його загальних зборів ще в 1994-1995 роках, а тому працівники редакції вимагали скасування статусу юридичної особи «ТГ».
Увірвати комунального майна
А що ж робив Ткачівський, коли вирувала майже вся редакція? Він почувався господарем становища. 20 червня 2000 р. як шеф-редактор «ТГ» уклав угоду з головним редактором «Галичини» про те, що редакція газети «Галичина» перестає бути засновником газети «ТГ» і передає правонаступництво в засновництві редакції газети «ТГ» (після звільнення Ткачівського права на засновництво аналогічним чином у 2001 р. було повернуто «Галичині»). Далі вже з наступного дня після укладення незаконної за своєю суттю угоди — 21 червня 2000 р. терміново захворів на багато місяців. Але в цей же час він їздив містом, збирав якісь збори редакції «ТГ», писав протоколи про обрання його вже головним редактором газети «ТГ» і т. д. Фактично йшлося до приватизації газети, для розвитку якої Ткачівський не вклав жодної своєї копійки, та її майна, на яке працював весь колектив редакції і яке досі є комунальною власністю. Єдиний грубий промах Ткачівського — це те, що він чи то не встиг, чи то не додумався після угоди про правонаступництво зареєструвати відповідні зміни в статуті редакції газети «ТГ». Але послужливі судді допомогли: для них важливішим виявився не статут редакції «ТГ», як би це мало бути, а протокол зборів.
А чи були працівники редакції, яких обурили заведені Ткачівським порядки, аж такими безкомпромісними? Зважаючи на те, що ще жоден корпоративний конфлікт не прикрасив будь-яку структуру, в 2000 р. робилися спроби знайти якесь порозуміння з Ткачівським, щоб не доводити справу до крайностей. Навіть автор цих рядків теж це пробував, але Ткачівський, як-то мовиться, закусив вудила та втягнув себе і редакцію в 14-літню судову епопею. Це вже після цього були міліція, прокуратура, суди, звільнення з роботи за статтею і багаторічне сутяжництво.
Отож у жовтні 2000 р. за погодженням із співзасновником — Івано-Франківською обласною радою було оголошено про ліквідацію редакції газети «Тижневик Галичини» і в грудні 2001 р. на основі донині чинних рішень обласної ради про ліквідацію і про передачу майна «ТГ» скасовано її державну реєстрацію.
А Ткачівський, зі свого боку, з 2000 р. наче на постійно поселився в будинку на вулиці Грюнвальдській, 11, де розмістилися міський та обласний суди, й усі ці роки з допомогою безконечних судових процесів методично атакував рішення про ліквідацію «ТГ» навіть після того, як жоден із судів своїм рішенням не визнав незаконними і його звільнення, і ліквідацію «ТГ». Але цього року він через суд таки домігся відновлення реєстрації «ТГ».
Кривосуддя по-франківськи
Як відбувалися деякі судові засідання, покажемо на прикладі розгляду однієї принципової справи, що безпосередньо вплинула на можливість висунення Ткачівськими позовних вимог до редакції газети «Галичина» сумарно на 2 млн. 372 тис. грн. Це є хорошою ілюстрацією до українського правосуддя, для якого таке визначення явно не пасує. Це стосується і судді Івано-Франківського міського суду В. Барашкова, який розглядав справу за позовом Я. Ткачівського про скасування свідоцтва про державну реєстрацію друкованого ЗМІ — газети «ТГ» (справа №2-1240/2010 р.). Хоч Ткачівський звернувся з цим позовом через вісім років і тим самим пропустив термін позовної давності, який триває, як відомо, три роки, суддя Барашков на документальні доводи про це «Галичини» закрив очі і вуха. Ухвалюючи своє рішення 18 травня 2010 р. обсягом майже в дві з половиною сторінки дрібного тексту в один інтервал на користь Ткачівського, суддя перебував у нарадчій кімнаті меншеѕ хвилини, що підтверджується записами в журналі судового засідання. Мабуть, цей рекорд варто б десь і зафіксувати, інакше феноменальні здібності судді Барашкова пропадуть для історії.
Зрештою, формальності — не найсильніший бік ділових рис судді Барашкова. У касаційній скарзі нашої редакції на його рішення на адресу Верховного суду України можна прочитати: «В матеріалах справи (а.с. 115) міститься журнал судового засідання від 28.12.2009 року, що нібито цього дня проводилось попереднє засідання та цією датою ухвалена судом ухвала про призначення справи до судового розгляду (а.с. 119). Однак це не відповідає дійсності, таке засідання не проводилось, оскільки аудіозапис такого засідання взагалі відсутній. Нашим представником на цьому засіданні вказано адвоката іванову Н. Ю., в той час, як доручення адвокатові івановій Н. Ю. редакція видала аж 6.4.2010 р. (а.с.195)». Чи не правда, цікавий стиль роботи судді Барашкова.
Але і це ще не все. Засідання суду 18 травня того року було вже шостим за рахунком, бо п’ять із них не відбулися через відсутність самого судді, який був то на лікарняному, то у відпустціѕ Але якраз у цьому засіданні не зміг брати участь із поважної причини представник редакції через участь в іншій заздалегідь призначеній справі, тому редакція письмово прохала суд відкласти слухання. Суддя Барашков цього разу так квапився, що обмежився лише поясненнями позивача, а відповідач його взагалі не цікавив.
І після цього судового засідання редакція «Галичини» не могла спокійно розійтися з суддею Барашковим, з рішенням якого не погоджувалася. Їй як відповідачеві довелося ще подавати чотири заяви — від 1, 8, 15 і 17 червня до Івано-Франківського міського суду і написати дві скарги голові Івано-Франківського міського суду А. Малєєву — від 17 і 21 червня, щоб добитися від Барашковаѕ видачі копії рішення суду від 18.5.2010 р. і встигнути підготувати апеляційну скаргу до суду другої інстанції. Ось так: ухвалити рішення суддя зумів за хвилину, а для видачі копії рішення відповідачам йому не вистачило й місяця. Можна лише уявити, що дозволяє собі цей суддя стосовно простих людей, якщо так безпардонно повівся з газетою, якій ігноруванням судової процедури унеможливлював її законне право на апеляційне оскарження неправедного рішення. Очевидно, лише завдяки відчуттю повної безкарности… Пан Малєєв не вважав за потрібне навіть бодай формально відреагувати на нашу скаргу. До речі, суддя Барашков знову має розглядати одну зі справ Ткачівських. Певна річ, редакція вимагатиме його відводу, бо не має до такого судді найменшої довіри.
Думаєте, редакція знайшла правосуддя в обласному суді? Упередженість та необ’єктивність у розгляді цієї справи допустив і апеляційний суд Івано-Франківської области (головуючий — суддя В. Фединяк, судді В. Вакарук і Я. Горблянський), якому після надання Ткачівським пояснень думка відповідача — «Галичини» теж не була цікавою і він взяв на себе відповідальність за рішення міського суду.
Якщо це не упередженість до однієї зі сторін спору, а чесне рішення, то що таке профанація правосуддя? Ось де широке поле діяльности для люстраторів.
«Бідний» депутат
На завершення цієї історії звернемо увагу на особу Ярослава Ткачівського, з якого все і почалося. Після десятиліття судової тяганини він став поважним чоловіком — обраний депутатом обласної ради, пише вірші і любить виголошувати від мікрофона високопатріотичні промови, в яких часто є посилання не лише на Україну, а й на Бога. Під час франківського Майдану від мікрофона під «білим будинком» читав політично правильні римовані тексти. Видає книжки, у чому, розповідають, йому як безробітному (саме так він себе афішує) допомагала депутатська фракція й обласне ВО «Свобода». Немалим було здивування деяких депутатів, коли дізналися, що Ткачівський уже, мабуть, чи не десяток років займається пасажирськими перевезеннями: його автобуси курсують до Львова, а останнього року — і на Яремче. На івано-франківському автовокзалі в розкладі руху побачите таке: перевізник — ПП Ткачівський Я. В. Чоловік явно бідує…
Обзавівшись депутатським мандатом, Ткачівський охоче брався за ту марудку канцелярську роботу, якої більшість народних улюбленців цурається, і з часом відчув власну значимість. Аж настільки, що збудував на своєму депутатстві стартовий майданчик для здобуття високих посад. Бо ж вік критичний, пенсія не за горами, зі своїх автобусів, мабуть, не багато наскладав у Пенсійному фонді. «Галичина», як і інші місцеві ЗМІ, вже писала про інтриги довкола керівних редакторських посад в обидвох «Галичинах» — у газеті й на телебаченні. ім’я Ткачівського у повідомленнях різних ЗМІ й особливо в розмовах депутатів облради про це не раз згадувалося. Але з тих інтриг нічого не вийшло, й обласна рада трохи заспокоїла Ткачівського посадою головного редактора журналу «Перевал», якого виходить на рік 4 номери, і зарплатою, набагато вищою від тієї, що отримував його попередник.
Погоня за марнослав’ям
Але і цього Ткачівському виявилося замало: він прагне слави і звань. Торік у березні голова ОДА М. Вишиванюк за клопотанням обласної організації Спілки письменників представляв його як поета, прозаїка, пісняра, гумориста, сатирика і навіть як журналіста до почесного звання «Заслужений працівник культури України». Але навіть Янукович, якому адресували цей документ, відмовив прикарпатському «гумористові».
Проте Ткачівський, який феноменально вміє проникати у всі можливі судові, прокурорські і владні шпарки, на тому не заспокоївся. і кілька місяців тому обласна письменницька організація, в якій Ткачівський трудиться відповідальним секретарем, удруге звернулася до ОДА з тим самим клопотанням. «У комісії з державних нагород України при обласній державній адміністрації клопотання підтримано та направлено для розгляду в Міністерство культури України 20.08.2014 року», — відповіли із облдержадміністрації.
Що Ткачівський має до розвитку культури Прикарпаття, хоч і пише вірші, треба запитати голову обласної Спілки письменників Євгена Барана. Нині є немало й талановитіших поетів і прозаїків, які теж видають книжки, теж виступають перед громадськістю, але мають одну ваду — скромність.
Є в нашому краї і немало людей, які для розвитку української культури, зокрема для збереження народної культури, справді багато зробили, проте владні структури їх чомусь не квапляться так настирливо пропихати в «заслужені». Погоджуємося, що ці титули є давно вже совєтським пережитком, але ж мусить бути і в цьому бодай якась видима справедливість і межа від профанації…
* * *
Тепер же Ткачівський хоче ще й розорити газету «Галичина», колектив якої не дозволив йому фактично приватизувати редакційне майно, що є, нагадаємо, комунальною власністю. Таких лютих «друзів» «Галичина» має лише двох. Один із них, який вовтузиться в нашому краї зі своїм «русскім міром», безперечно, буде дуже вдячний патріотичному депутатові Ткачівському за те, на що він самотужки не спромігся за всі 20 років війни з першою демократичною комунальною газетою в Україні. Звичайно, якщо суди відбуватимуться й далі по-барашковськи…
Петро ПАРИПА, Галичина