У своїй новій статті відомий російський журналіст Олександр Невзоров розмірковує про свою країну Росію, її політику, а також про Україну та її східну частині, яку деякі називають «новоросією».
Пропонуємо увазі читачів чергову статтю колишнього російського політика Олександра Невзорова про так звану «новоросію», про Крим, про Путіна і його народ…
Головною думкою Олександра Невзорова, на наш погляд, у статті є те, що російський народ в абсолютній своїй більшості не хоче визнати той факт, що Україна – незалежна держава, яка має свою мову та право на окремо існування від кого-небудь…
Статтю Невзоров назвав так: Шовіністична істерія Росії.
Насправді в Росії нічого не відбувається. І це "нічого" прикрашено самою безглуздою, шовіністичною, дурнуватою істерією, з-за якої країні пізніше буде соромно. Тому що справжня Росія – це ж не чорносотенні мракобіси, не Кремль, не ті люди, які в Україні рвуть на собі брудні сорочки і кричать "Кримнаш". Вони не розуміють, які біди вкладені в цих словах для них особисто і для держави. Для мене в слові Росія закодована прізвище Павлова, Ціолковського, Добролюбова, Пісарєва. Тобто вона не має нічого спільного з тим мілітаризованим кошмаром, яким країна представляється жителям України.
Причому представляється справедливо, заслужено. Оскільки нещастя української землі в тому, що вона завжди вважалася домробітницею, кріпачкою Москви. І раптом ця кріпосна хотіла втекти, та ще і в калошах барині. Отже, наздогнати, волосся видерти, відшмагати до крові і щоб більше ніколи не сміла навіть думати про це.
Але Україна опинилася самостійним національним утворенням, народом, країною зі своїми героями і ідеологією.
У Росії багато обурюються Степаном Бандерою, ну і що? Бандера адже певною мірою – один з героїв українського народу. У французів теж є вкрай несимпатичний нами персонаж, який взагалі Москву спалив. І тим не менше ніхто чомусь французам не пред’являє претензії, що вони, бачте, до Наполеона ставляться добре і проводять заходи, присвячені його пам’яті.
Росіяни дуже не хочуть визнавати той факт, що Україна – держава, що має свою мову та право на абсолютну самовизначення. Ось це дратує найбільше, але дратує не ту справжню Росію, про яку я говорив. Тобто не людей, які серйозно займаються поступом, історією, мистецтвом, наукою, а зомбована телевізором більшість.
Причому з’ясувалося: чим більш примітивне, одноклітинне зомбування, тим публіка з великим захопленням це сприймає. Це певною мірою кристалізується в так званої національної російської ідеї – заявити про те, що ми особливі, виняткові, а всіх, хто не згоден, в ім’я любові і доброти затаврувати маскою ганьби і презирства. Це наше улюблене заняття протягом багатьох століть.
Якби на посаді президента РФ був не Володимир Путін, а хто-небудь тупіший, то ми б навіть не змогли нормально розмовляти по телефону, кажучи про керівника країни. Припустимо, що замість акуратного і думаючого всі 50 тис. раз чекіста Путіна прийшов чоловік, який повністю пішов на поводу народного настрою, мітингів, звитяжних мракобісів, шовіністично-мілітаристської істерики – тоді ситуація була б набагато гіршою. Путін розсудлива і обережна людина. І, як би парадоксально це не звучало, гранично точний у вкрай неприємних питаннях.
Парадокс, але він працює стримуючим фактором. У будь-якому суспільстві правитель завжди детермінований тим народом, яким управляє. Не буває чудес, коли цар не залежить від натовпу. Путін у не менш складному становищі, ніж інші. Але, наприклад, донбаська проблема має дивовижну особливість – ніхто не розуміє, як її закінчити. Це драма без прописаного фіналу. Як її розпочати, було зрозуміло – потрібно було сформувати кілька, по суті, терористичних груп і подивитися, що буде.
В надії на те, що знекровлена і деморалізована останніми подіями Україна тут же поставить цегельну стіну між собою і південно-сходом країни. Але цього не сталося. Україна, раптом стиснувши зуби, наспіх перев’язавшись, встала і пішла трощити, виграючи в найскладнішою з усіх воєн – війні з терористами. Що мене, чесно кажучи, дивує – не розумію, звідки у українців сили і можливості.
Деякі росіяни в Донбасі воюють за гроші, деякі – за можливість отримати право вбивати. Бо покидьків багато – тих, хто не має можливості задовольнити потребу вбивати в підворітті. Вони тепер грають у війнушку на сході України. Адже потреба вбивати стійко зберігається у певного відсотка людей.
Є в Донбасі і виняткові з військової і людської точки зору вельми хоробрі та великодушні люди, але опинилися там і теж стали терористами. Я свідомо вживаю цей термін. Є таке поняття – тактика ведення бойових дій. Так ось, ця тактика [у випадку з ДНР-ЛНР] саме терористична – ховатися за поліклініками, молочними магазинами. І всі жертви в Донбасі – все з вини терористів, а не української армії.
Преса України