На сцені Івано-Франківського академічного муздрамтеатру — чергова прем’єра. Ростислав Держипільський, директор і художній керівник театру, поставив «Енеїду». Кожен із нас у школі вчив напам’ять уривок з твору Котляревського, якому вже 217 років: «Любов к Отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша од гармат»… Сьогодні ці слова з українського переспіву Вергілія знову актуальні. Особливо вони проймають, коли «приміряєш» на себе долю своєї землі, розказану легко і геніально, за допомогою пісні, танцю, візуалізації, синкретизму і взаємопроникнення стилів. Без патетики, але з усією відповідальністю за ту ж таки рідну землю. А головне — із граничною відвертістю акторського таланту — протягом двох з половиною годин жоден із 25 акторів не сходить зі сцени.
У постановці задіяно молодшу генерацію трупи і студентів другого курсу театрального відділення інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Роль Енея виконав Олексій Гнатковський, відомий за своїм комедійним амплуа, роль Дідони блискуче зіграла Надія Левченко, Венери — Галина Баранкевич, Сивілли — Ольга Качмарик-Комановська, а ще — Юнони — найбільшого ворога героїчного і трохи розгубленого Енея — та ж таки неперевершена Ольга Качмарик-Комановська. Вона навіть заговорила голосом Ренати Літвінової, коли режисер вирішив дозовано подати алюзії на путінську Росію.
Автентика української класики, замішана на європейській подачі, — це почерк Держипільського-режисера. Він запросив до співпраці відомого українського хореографа Ольгу Сємьошкіну, балетмейстера Національного академічного театру ім. Івана Франка, невістку Ади Роговцевої, авторку пластичних концепцій багатьох театральних та телепроектів. Вона поставила хореографію та пластичну частину постановки за сім днів і після прем’єрних овацій сказала нам за лаштунками, що «такі постановки можуть з’явитися тільки там і тоді, коли трупа готова. В івано-Франківському театрі всі актори співпрацюють, немає труднощів у взаєморозумінні, усі діють спільно на результат. і якщо позбутися пафосу, а відкрити глядачам інші важливіші пласти «Енеїди» — то це буде успіх».
Знаного за роботою над постановкою «Три сестри» Сергія Пілявця з віджей-групи «Куб» запрошено для створення візуальної картини і відеоінсталяцій. У виставі використано один з найважчих засобів сучасного європейського театру — «відкритий прийом», коли актори працюють і перевтілюються на очах у глядачів. Адже сучасна людина мислить кліпово і не потребує жодних підказок, хіба що натяків. Власне, сценічний простір також припасовано до цього прийому — сцену обмежили трьома білими стінами, котрі формують ігровий майданчик і водночас є екранами для візуальної картини, що доповнює сценічну історію.
Відомо, що «Енеїда» Котляревського прийшла до читачів у багатий на історичні події час — руйнування Катериною II Запорізької Січі, скасування гетьманства і позбавлення влади гетьмана. Власне, нинішній час також для усіх нас насичений подіями, котрі матимуть серйозний вплив на розвиток нації. У цьому власне і геніальність класики, що вона — на всі часи. А талановитий режисер може побачити і відкрити в ній сьогодення, зачепити людину XXI століття та викликати у неї бажання щось переосмислити. У постановці глядач може побачити події в Україні за останній рік — Майдан, війну на сході. А якщо на іншому рівні, то йдеться про віднайдення власної ідентичності. Жодної патетики, а радше трагічні події крізь призму гумору, іронії і серйозних широких узагальнень. Насправді все це є у Котляревського, і майстерність постановки в тому, аби відкрити ці давно знайомі слова, крилаті вирази по-новому. Енеїв батько каже: «Там будеш, сину, панувати, поки не будеш цілувати ноги чиєїсь постоли».
Темпоритм вистави є дуже динамічним. Улюблений прийом режисури Ростислава Держипільського — народні пісні, цього разу і лемківські, і закарпатські, і українські народні, не лише допомагають не випадати із річища сюжету, а й творять хореографічну ауру вистави. А вона є блискучою, бо хореограф Ольга Сємьошкіна лише за тиждень витворила танець, котрий не відволікає глядача, а наповнює постановку життям, допомагає відчути час, котрий нині спресований, а також насолодитися виставою, в котрій усе працює досконало. Навіть колір — білий.
Про пісенну лексику виставиѕ Її добре ілюструють приклади з постановки: про любов Дідони до Енея розповідають усі дійові особи — словами з пісні «Ой чий то кінь стоїть», а сцену походу Енея до пекла ілюструє композиція сучасного автора, котра, на жаль, наразі не ідентифікована. Звучить у виставі і «Пливе кача» — щоправда, без слів.
Збережено й архітектоніку твору. Та режисер обрав трохи інший акцент, зрештою, це робить життя. У Котляревського остання частина найменш яскрава, а у театральній постановці війна має найбільш насичене тло. Про них режисер-постановник сказав ще на допрем’єрній прес-конференції — тему війни сьогодні ніяк не обійти, і в Котляревського вона є, хоч частина ця найменша.
І як завжди, успіх постановки після талановитої акторської гри найчастіше творить вибір матеріалу і режисерські деталі-знахідки. А цього разу маємо навіть трюки — акторів піднімають над сценою на кріслах, а Еней взагалі «літає» в повітрі.
Постановку не розділено антрактами, але є дві чіткі частини — першу витримано у бурлескно-травестійному стилі Котляревського, де багато гумору, життєствердності, народно-сміхової культури і культ їжі, питва та веселощів. Головний герой Еней разом із троянцями, переживши морські поневіряння, втікає із полону Дідони, за допомогою Сивілли відвідує пекло (у нагоді стала театральна яма), рай, де зустрічає покійного Анхіза, і врешті-решт дістається до латинських земель. Якраз тут розгортаються основні події і з’являється головний антигерой Турн — прототип Путіна. Починається друга частина — війна.
Після перегляду напрошується думка про фінал. Власне, за лаштунками, коли після прем’єри друзі традиційно вітають акторів зі святом, чула оці думки: хотілося б оптимістичного завершення постановки. Бо і в Котляревського вона є. Закінчується ця багата, блискуча і глибока вистава тим, що Еней збирає білі козацькі шапки. Це втрати, котрим, здається, не видно кінця…
Галичина