Кажуть, у всьому треба знати міру, тоді в житті завше буде місце святу! Саме так прожила життя столітня жителька Івано-Франківська Броніслава Жминдак.
Усе життя – улюблене горнятко кави з молоком та чайною ложечкою… спирту. У святкові дні – ложка горілки, розбавлена водою або компотом. Трішки бадьорості, але не понад міру. Утім, коли у молодості в ювілярки було видіння – на небесному обрії з’явилась разом свята родина: Богородиця з маленьким Ісусом та Йосиф-Обручник, вона, щиро молячись, попросила, можливо, й дуже багато: божої ласки дожити до… ста літ.
Чи то своїми простими днями, коли за свято було й горнятко кави (та й то не завжди), чи то молитвами матері Теклі, яка рано пішла з життя, але протоптала ряст вправна пані Броніслава таки до попрошеного поважного віку. Вона й дотепер залюбки читає газету, слідкує, яка ситуація в Україні та світі. Ще й поговорить про це з кимось із доньок (їх у неї три) чи п’ятьох онуків! Утім за співрозмовників тепер може бути хтось із семи правнуків. Лише одна праправнучка, якраз подарунок напередодні столітнього ювілею прапрабабусі, ще не мовить докладно. Лише: «Агу»…
Пані Броніслава родом зі Львівщини, не пам’ятаючи рис матері, добре пригадує батька Якима, який працював комірником на залізничній станції. «Коли ж розпочалася Перша світова війна, – каже ювілярка, – мене та ще двох сестер та брата забрали родичі». А життя напівсирітське відоме: треба важко працювати, до того ж змалку. От і довелося малій Броніславі бути за няньку у начальника залізничної станції. А 1939 року, коли Івано-Франківськ іще звався Станіславів, дівчинка разом з родиною начальника та вихованцями переїхала до цього міста.
Не встигла вирости й увібратися в силу дівочої краси, як прийшла радянська «власть», згодом – німецька окупація. «Свого чоловіка стріла у війну, – оповідає пані Броніслава. – Василь мав 54 роки, а мені минуло 32».
Побралися молодята у травні 1943 року. У «маю», який не до всіх пар, кажуть, буває прихильним, їх звінчав греко-католицький священик в одній із церков Станіславова.
Вони були незвичною парою: із різницею у віці в понад 20 років, але жили як одна душа. Василь виготовляв надмогильні плити, сама пані Броня не тільки працювала продавцем, кондуктором автобуса, прибиральницею, але й поралась у городі, дбала про чимале господарство, в якім кого тільки не було – і кози, і свині, і кролі, і кури.
Проте таки не довго судилося побути їм разом – усього лише тринадцять літ. Її Василя не стало 1956 року… Але лишилися троє доньок: Марта, Люба та Анна. З наймолодшою та її родиною жінка зараз і живе.
…На пенсію бабця пішла, коли їй минуло 70 років. Але й в такому, здавалося б, поважному віці, вона не відмовилась від звичайних будніх клопотів та… свого міні-свята – найулюбленішої у світі кави з чайною ложечкою спирту. Збадьорена вишуканим напоєм, мандрувала собі в ліси по гриби та ягоди поблизу Івано-Франківська. А в 90 років неспішно й залюбки поралася на дачі.
Вона дотепер п’є каву і зовсім мало їсть. Зате охоче готує для родини. За світлий розум у поважному віці, щастя бачити родину в такому складі пані Броніслава молиться Богу лише навстоячки й неодмінно постить щосереди і щоп’ятниці…
Газета "Сім’я і дім"