«Нас п’ятдесят два мільйони», – в кінці буремних дев’яностих лунало з телебачення гордо і навіть заохочувально. На статистичних даних 1993 року – а якщо відвертіше – 1989-го – саме тоді проводився останній Всесоюзний перепис – вдалося тоді обнадіяти народ України, що бодай в чомусь ми не поступаємося, або незначно поступаємося, до прикладу, Франції, Італії. При всій повазі до каналу 1+1, який я особисто зараз здебільш поважаю лишень за пізню недільну програму «Аргумент кіно», товариші одверто загнули. Ну, буває, хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди. Знайоме більшості і меншості.
Нинішня влада, велика меншість, теж хотіла і хоче якнайкраще, з суттєвою різницею лишень: для себе – …і виходить, звісно, як завжди. Для них – як завжди, в один спосіб ( не варто зайвий раз деталізувати), для непосвяченого населення, малої більшості, – як завжди по-іншому, а в результаті – завжди так само. Ні, я веду не до того, щоб наші мужі шановані безпосередньо в біологічний спосіб взялися за вирішення демографічної кризи – нехай енергію бережуть і витрачають раціонально і за призначенням, і дами їх, сановиті, теж.., – держава потерпає від їх бездіяльності чи криводіяльності, а тут ще бач мало їм развлєчєній… Та ще б оргію на місцях, в робочих кабінетах – хіба це нереально ?!
Не настільки давно чинний прем’єр-міністр Микола Азаров, поспілкувавшись з когортою демографів і соціологів, вислухавши їх статистичні бідкання і слушні застереження про безугавне скорочення населення країни, пообіцяв, що десь так до 2025 року …ситуація істотно покращиться. Чесно, чесно, пальчики рівно. У світлі його обіцянь, згадався анекдот, переповідати який навіть більш-менш літературною мовою некоректно. Мабуть, прем’єр міністр і президент уявляють собі ці процеси якось на кшталт: сісти, випити, розробити, прийняти – родити, ніби реформу, зліплену з обезжиреного тіста для сирих пиріжків. Такий «проект» потребує дій та ресурсів кардинально ефективних, а для цього, навіть окрім найщирішої волі, потрібне «багатошарове» уміння, потрібне українське економічне чудо, а не чудо-юдо… і щось на кшталт тільки підвищення виплати за народження першої, другої … дитини – це не знищить коріння проблеми, а лише де-не-де віруси в листочках. Та чи, панове, дійсно необхідний владі приріст українського населення, спитаймося самі у себе ? Адже холодний розум підказує, що як мінімум п’ять відсотків працездатного населення, що наданий час перебувають за кордоном, зробили цій країні, як би це цинічно не звучало, послугу, ба навіть благо. Судіть самі: на внутрішньому ринку, з огляду на «мінус п’ять», повинна була би зменшитись конкуренція, знизитися пропозиція робочої сили, чим автоматично сприяли би шансам працевлаштуватись «безвиїзним». Одначе, чи справді сталося так ? І навіть якби так, то чи вповні нормальний такий хід речей, навіть не акцентуючи на тому, що економічне благо творить здорова конкуренція, а не дефіцит робочої сили та ще й автохтонної ? Чи, скажімо, далеко кожна розвинута, демократична держава раділа би вельми стрімкому зменшенню власного населення, де смертність разюче пересилює народжуваність ? Китай радіє скороченню власного населення, бо це країна не канонів демократії та свободи, хоч і, пророкують, що економічної могутності невдовзі, а найосновніше і найгостріше – його банально зашкалює людом; Індія, Бразилія теж радіють чи поки що лишень прагнуть порадіти. Скажете, і в Європі радіють – не зовсім…, вже не зовсім. Хтось схильний в усьому вбачати надсвітову змову, впадати в конспірологічні умовиводи, проте в цьому випадку зайві надсвітові кулуари – тут панує свій світ, світок, і він, гадаю, побудований не на змові в традиційному розумінні, а на традиційній байдужості і традиційному популізмі, третируванні інтересів власного народу, крім «рафінованої» купки «народолюбців», яким потрібно повернути те і примножити…, що становить далеко не заледве 5% від брехливо обіцяного народові. І це ще не межа.
В Європі ситуація складається таким чином, що, перевантажені чужоплемінними людьми, які не спішать приймати звичаї країн, де перебувають вони, європейці не на жарт забили на сполох, і невдовзі напливи біженців та емігрантів, варто очікувати, ще більш суттєво порідіють, ніж вони вже почали. Людям, яким не сидиться вдома, потрібно вміти співчувати, бо не від зайвого жиру вони сунуть в чужі світи, та ще й тому, що не дрібна частина, як було вже підмічено, з них наші земляки. Тому всяка ксенофобія подвійно недоречна, тим паче, що чи не кожен тут «висить на волосині», аби поповнити ряди емігрантів. Повинно бути елементарне якесь співчування.
Будь-яка пустота, незаповненість недовговічні, і якщо Європа зачиняє перед трудовими емігрантами з країн третього світу і просто «світу іншого» двері, то невдовзі це означатиме, що Україна перетвориться із транзитної країни на осільну – нема кращого, буде менш краще. Нема свого, буде інше. В той же час не варто очікувати повернення українців на Батьківщину, незатребувані дома, вони і їх майбутні покоління, скоріш за все, складуть чергові в історії нашій, безталанній, не ажурній, численні общини адаптованих і без общинні верстви асимільованих. Та вже нехай.., така доля, вочевидь, лиш би поменше там, де книги з бібліотек вилучають, як зловорожі іншій нації, і до в’язниць запроторують, як «злісних фашистів і підривників «русской державы и ее славной истории ».
Хто від всього цього виграє, від цієї надскладної демографічно-економічно-соціально ситуації, – так це тільки влада та її прямі чи опосередковані приспішники. Бо навіть не потрібно закінчувати економічний чи фінансовий факультети, щоби докумекати, що чорноробу нелегалу з Африки чи Азії платити …енно вигідніше, ніж нашому брату. Навіть в дечім вигідніше, ніж ті старі немічні пенсіонери, що незаслужено живуть з жалюгідних подачок держави, і стократ, ніж запеленені дітваки, толку з яких, – позаяк навіть ще не потенційний електорат, – небагато. А ще з усіма «благами» неналагоджених і нашвидку зліплених, незугарно підігнаних до чергового вижебраного траншу недіючих законів, корупції судів, податкової системи та неефективності захисних організацій, конвертиками… – ну просто рай для вітчизняного капіталіста. І пенсії не треба платити, мінімалки регулювати всякі – певно діючі владарі наші зроблять все, щоб приспішити День прийдешнього. Правда, хто тоді буде за них голосувати, якщо суто теоретично такі диваки ще знайдуться ? Ця порода людей просто нездатна вийти за рамки сьогодення, не можуть дивитися в майбутнє, день завтрашній – не до того їм. Не до того.
А з Конституцією в разі чого, як засвідчує досвід, можна зробити все що завгодно, хоч вже й сьогодні надавати нелегалам право голосу на основі майнового цензу – пляшка води і сухар хлібини.
Нас невдовзі п’ятдесят два мільйони: 20 млн. українців, 30 млн. чужоземців і 2млн. олігархів – радіймо !
ЯН