Фотограф Олександр Маслов побував у країнах, які постраждали від війни найбільше. Він опитав і сфотографував людей, які воювали у Другій світовій війні, а результати розмістив на своєму сайті.
"Метою проекту було бажання зібрати мозаїку з людей, які в один момент опинилися всі залучені у цю неймовірну трагедію, а також показати, яким різним життям вони живуть в різних куточках планети", – зазначає фотограф.
У проекті взяли участь ветерани з України, Росії, Казахстану, Литви, Латвії,Польщі, Англії, Франції, США, Словенії, Японії, Греції, Індії, Угорщини, Італії та інших країн.
Дмитро Верхоляк, Україна
"Мене звати Дмитро Верхоляк і я народився у Маняві, Івано-Франківська область, Україна. Коли прийшли перші "совєти", мій брат сказав мені, що краще втекти на Захід, аніж служити росіянам. Пізніше я шукав його та знайшов – у Австрії, через 50 років. Наша родина була репресована протягом першої хвилі радянізації. Друга хвиля майже знищила нас", – каже дідусь.
"Під час німецької окупації я переїхав до Тернопільської області і знайшов роботу на фермі. Там, де я жив, не було роботи. Коли я їхав, мати мені сказала: "Той хліб, який зароблений своїми руками, смакує краще". Було дуже важко прощатися з мамою. Ми дуже сильно любили один одного. Інша річ, яку вона мені сказала, – це те, що як би не було погано, ніколи не вкорочувати собі віку, бо це найстрашніший гріх. Я дуже ясно згадав це, але пізніше, коли був у таборі", – розповідає ветеран.
"Мене було поранено вперше, після року служби. У моїй нозі 5 куль. Я жив у лісі, разом з іншими. Всі молоді. Нас загнали до лісу НКВД. Нас було п’ятеро і вони стріляли в нас. Куля потрапила у мою ліву ногу. Я хотів підірватися гранатою, аби вони не взяли мене живим, але як тільки зрозумів, що можу ходити, я кинув гранату у напрямку ворога і побіг разом з іншими. Вони продовжували стріляти всліпу, але уже не влучили ні в кого", – згадує чоловік.
"Один раз, коли я лишився один зі своєю раною, а хлопці пішли у пошуках їжі, до мене підійщов старшина і спитав, що з моєю раною. Я розповів йому про те, як я отримав рану і що ніхто не дбав про неї протягом місяця. Пізніше, тієї ночі, мої хлопці повернулися і сказали мені, що ніколи не лишать мене самого. Наступного ранку прийшла медсестра. Коли вона зняла пов’язку, моя рана кишіла комахами. Медсестра тоді сказала, не хвилюйтеся, якщо там є комахи, значить там немає мікробів", – каже Дмитро Верхоляк.
Анатолій Уваров, Санкт-Перетбург
Народився у Москві, у родині держслужбовців.
"У 1931-ому році я ходив до державної школи. Я навчався там протягом 9-ти років, а потім у 1940 році з’явилася можливість перейти до спеціальноїї військової школи. Я хотів бути моряком, або пілотом і пішов у перше ліпше військово-морське училище. У свій десятий рік, я продовжував свою освіту через військову школу і завершив її точно через тиждень після початку війни", – розповідає він.
"Мене було доправлено до Ленінграду, аби тренуватися у Дзержнському Верховному військово-інженерному училищі. Влітку 41-го я пройшов базову підготовку. Тієї осені школу довелося перенести з Ленінграду, бо німці неухильно наближалися. Нам вдалося перемістити все буквально за день до того, як розпочалася блокада", – розповідає ветеран.
Стюарт Ходс, Нью-Йорк
Стюарт народився на Манхеттені 27-го листопала 1923-го року.
"Я усвідомлював війну ще з 1938-го року, коли мені було чотирнадцять. Я пам’ятаю день нападу на Перл-Харбор дуже добре. Мій брат і я були на кухні, ми підстрибували від хвилювання. Ми обоє хотіли бути притченими до війни. Я хотів бути льотчиком. Я читав оголошення у газеті і в 1942-ому році пішов у військомат на Таймз сквер. Тоді мені було майже 18 років", – розповідає Стюарт.
"Ми пройшли десять тижнів випробувань. Вони перевірили нас на все. Один тест – нас помістили в камеру зі сльозогінним газом, інший – на плавання. Кожен етап навчання тривав близько восьми тижнів. Коли прийщов час розподілу, курсанти готувалися стати пілотами, штурманами або бомбардувальниками. Моє перше тренування було в Арізоні. Мій інструктор був одним із найкращих вчителів, яких я бачив. Потрібно було тренуватися 10 годин поспіль, а після цього був запланований самостійний політ. Я виконував "соло" близько 9 годин. Інструктор вийшов з літака і пішов геть. Не встиг я відірвати літак від землі, коли я зрозумів, як сильно я люблю літати. Я збожеволів від цього", – розповідає ветеран.
"Місія: ціль була закрита хмарами. Я думаю, це була моя шоста чи сьома місія. Ми шукали міст і були над Альпами. Ми знайшли його і бомбили його. Я поклав літак на один бік, бо хотів роздивитися, чи ми влучили в ціль. Це було вперше, коли я дійсно відчув, що можливо, я причетний до вбивства людей", – каже Стюарт.
Урсула Хофман. Познань, Польша
Урсула Хоффман народилася 15-го червня 1922-го року у Познані, Польща.
"Коли ми мешкали у квартирі з трьома спальнями, мама хотіла мати більше місця і ми переїхали до квартири із шістьма спальнями. Я ходила до польської розвідницької організації. В основному, там були діти старшого віку, ті, хто закінчив школу чи університет. Однією з них була Ірена Петрі – дівчина, яка організувала розвідників. Крім того, ми вирішили запросити хлопців до нашої організації", – розповідає вона.
"Функції нашої організації були широкі. Річ, яку ми робили, ми забезпечували базову освіту польських дітей. Під час окупації, діти не були в змозі вчитися і мати базову польську освіту. Ми навчали один одного географії, історії, писемності, літературі. Ніхто не хотів вивчати математику -це був найжахливіший предмет. Ми також вчили іноземні мови, в тому числі російську. Ми сподівалися, що війна скоро закінчиться. Ми організували невеличкі урочистості, відзначали польські свята", – каже жінка.
Луїджі Бертоліні, Удіне, Італія
"Я народився 28 березня 1927 року, через кілька місяців після того, як Чарльз Ліндберг перелетів через Атлантичний океан. Я провів більшу частину свого дитинства в північно-східній Італії, в маленькому селі в 20 км від Удіне. Мої батьки працювали на фермі. Я вчився в школі, де вчилися діти фермерів. Але мені ніколи не було цікаво, мій інтерес був весь у техніці. Я маю сказати, що не особливо думав про війну. Я не підтримував жодну сторону, незважаючи на те, що був італійцем. Я цікавився авіацією. Я буквально був зачарований тим, як складно керувати такою машиною, як літак", – розповідає він.