В Україні тіж самі політики постійно переходять з однієї партії до іншої. Чому не відбувається активної зміни еліт і як у таких умовах дати шанс молодим лідерам?
Останнім часом тема децентралізації встигла набити оскомину, але, як мені здається, через те, що ми починаємо обговорювати децентралізацію, не розуміючи повною мірою, що значить це поняття. Мене на питання децентралізації наштовхнули роздуми щодо якості та кількості українських політичних еліт.
Я часто думаю: чому за останні двадцять п’ять років у нас сформувалася така мала лава запасних і чому політиків, яких ми бачимо на центральних каналах, на ток-шоу, та і загалом українських політичних еліт, людей, що пропонують себе в якості кандидатів у вище керівництво чи команду вищого керівництва, так мало? Чому на екранах щораз з’являються ті ж самі люди, які просто переходять з однієї партії в іншу, з однієї епохи в іншу? Чому не відбувається активної зміни еліт?
Однією з причин такого явища є те, що в Україні відсутні соціальні ліфти для молодих політиків. А відсутність соціальних ліфтів пов’язано з тим, що єдине місце в Україні, де політик може себе проявити, це, власне, Київ та центральна влада. У більшості цивілізованих країн, держав з розвиненою демократією, усе відбувається інакше. Там політик спочатку показує себе, як молодий активіст у місцевому осередку, потім стає депутатом чи представником свого електорату в селі, місті, чи районі. Після цього він може стати мером чи лідером партійного осередку, і лише потім переходить до столиці. Чому цього не відбувається у нас? Однією з причин є те, що місцева влада у нас ні на що не впливає і ні за що, за великим рахунком, не відповідає. Вона є повністю залежною від Києва.
Незалежні та ініціативні органи влади – система, що існує в Європі – у Німеччині, Італії та інших країнах. Якщо ти не можеш якісно проявити себе на місцевому рівні, значить, ти не можеш претендувати на керівництво державою. А у нас місцеве керівництво, навіть якщо і робить щось позитивне для своїх виборців та свого регіону, то виключно через домовленості зі столицею. Від цієї практики потрібно відходити.
Якщо ти не можеш якісно проявити себе на місцевому рівні, значить, ти не можеш претендувати на керівництво державою
Місцеве керівництво повинне самостійно займатися питаннями на зразок ремонту доріг та інших внутрішніх питань, яким Київ не здатен приділити достатньої уваги, керувати податками та мати можливість формувати місцевий бюджет. Сьогодні у нас практикується рівняння на центр, яке розповсюджується абсолютно на усі рівні.
Вміння домовлятися, яке стає критерієм успішності місцевого чиновника, не сприяє ані ініціативності, ані появі молодих лідерів. А для того, щоб такі лідери з’явилися, потрібно, щоб на місцевому рівні була законодавча можливість приймати реальні рішення. Треба віддати на місця більшу частину бюджету, потрібно віддавати містам, селам і селищам право вирішувати, чи будувати дороги і як їх будувати. В іншому випадку виникає ситуація, коли на місце одних політиків приходять інші, але ані влада, ані еліти не змінюються.
Центральна влада боїться віддавати повноваження на місця. Причому дуже часто цей страх прикривають словами про цілісність та благо держави. Я б хотів, щоб ми не підміняли поняття і узгодили, що собою являє децентралізація. Я не вважаю, що держава має право віддавати на місця питання, що не належать до компетенції місцевих рад: формування монетарної політики, зовнішньої політики, політичних союзів та курсу держави, питання армії. Це сфера компетенції центральної влади, адже передача таких повноважень на місця може збільшити загрозу сепаратизму, особливо в тій ситуації, у якій зараз опинилася Україна.
Колонку опубліковано у журналі «Новое Время» за 16 жовтня 2015 року