В інтерв’ю для газети «Галичина» етнолог, доцент кафедри етнології і археології ПНУ ім. В. Стефаника Світлана Боян розповіла про те, звідки прийшли до нас гаївки, що найдавніші з них були створені ще за тисячу літ до прийняття християнства, чому колись вороже ставилася до цього обряду Церква, вважаючи його «сатанинською забавою», а також, що таке «вербова дощечка» і в чому магічна сила гаївок.
— Пані Світлано, напевно, чимало галичан добре знає, що ж таке великодні гаївки і як прекрасно у веселому товаристві водити їх довкола церкви. Розкажіть докладніше про те, звідки прийшли до нас ці весняні ігри, чому їх вважають великоднім атрибутом, а також, яке походження назви «гаївки».
— Важлива складова Великодня — гаївки. Це весняні ігри, відомі ще з язичництва. У дохристиянський період їх виконували навколо священних гаїв за селом. У народі вважали, що гаївки назвали саме так від слова «гай». Більшість дослідників виводить назву «гаївки» від староіранського слова «гаїл», що означає життя, Божа сила. Дуже часто можна почути замість терміну «гаївки» — «веснянки», який обіймає ширший цикл пісень. Веснянки співали в Наддніпрянській Україні весь весняний період, а гаївки в нас, у Галичині, — лише на Великдень. Гаївки поєднують у собі співи й танці, а з приходом християнства їх виконували здебільшого дівчата біля церкви на Великдень та на Провідну неділю.
У гаївках як календарно-обрядових дійствах не тільки оспівували пробудження природи, а й висловлювали надії на щедрий урожай, підносили глибину людських взаємин. Гаївки у християнській традиції відображають радість Воскресіння Христового та прихід весни. Та попри все в християнських мотивах весняного циклу найвиразніше проявляється давній язичницький образ гаївок.
Свій початок гаївки беруть з дописемних часів. У первісних людей це була частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи та життя. Пізніше це втратило своє магічне значення і знайшло своє відображення у молодіжних та дитячих забавах. Весняні хороводи, які виконували дівчата, побравшись за руки у вигляді довгого ланцюга і рухаючись за провідницею, символізували ріст рослин. З християнською великодньою обрядовістю змішалися давні язичницькі обряди, пов’язані зі святкуванням весняного сонця.
Найстаріші гаївки, як і колядки, були створені за тисячу літ до прийняття християнства. Проте після прийняття християнства ще довгий час слов’яни дотримувались язичницьких обрядів, які, дійшовши до нас, отримали назву народних, а деякі видозмінила християнська Церква.
— Чи правда, що в давні часи священики могли навіть оголосити анафему тим, хто водив гаївки?
— Колись у наших предків на перший календарний місяць весни — березень припадала низка звичаїв і обрядів, пов’язаних з приходом весни та святкуванням нового року. У Православній Церкві саме на перший місяць весни припадає час Великого посту, а в давніх слов’ян це був період веселих забав, обрядів та пісень у вигляді гаївок. Християнська Церква вороже ставилася до таких давніх, ще язичницьких, обрядів, вважаючи, що гаївки та хороводи є «сатанинською забавою». Священики оголошували анафеми тим, хто брав участь у цих дійствах, погрожуючи відлученням від Церкви. Обррунтовували це тим, що християнські звичаї забороняють будь-які пісні й забави в період Великого посту. Проте згодом народним святам давали подібні до них християнські назви й християнські інтерпретації, обряди ж залишались такими, якими вони були. Так і відбулося накладання християнства на народну звичаєву віру з поступовим її витісненням.
Церковнослужителі, не в змозі подолати язичницькі пережитки, врешті перенесли гаївки з часу Великого посту на Великдень, надавши їм християнського змісту. Після цього найбільш масово водили хороводи та співали гаївки в час Великодня. Якщо робили раніше, то староста села розганяв гурти, а непокірливих навіть карав. Таким чином, під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково перемандрувала у Великодній тиждень, а частково й зовсім зникла, оскільки припадала на Великий піст, що повністю протилежний «весняній радості».
— Дуже часто доводилося чути від старших людей про особливу магічну силу гаївок. У чому ж вона полягає?
— Гаївки були підпорядковані магічній меті: прикликати весну, наворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і парубкам щасливо обрати пару та весілля. У танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди пробуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій.
— Яка специфіка гаївок на Прикарпатті?
— Відомо, що колись на Прикарпатті наші предки на Великдень не так ходили в гості, як на масові розваги — гаївки, які влаштовували біля церкви фактично в кожному селі. Сільська молодь і старші люди збиралися біля церков після обіду та влаштовували різні ігри й забави — гаївки, їх ще називали «гаїлки». Дівчата ставали в коло, бралися за руки й, проходжуючись співали пісні. Старші люди, переважно жінки, сідали під церквою на каміння і, розмовляючи приглядалися до забав дітей і молоді.
Дівочі хороводи були відомі під назвами «Подоляночка», «Голуб», «Вербова дощечка», де простежується своєрідний «місток» через вербу від земного світу до небесного. Дівчата вірили, що через цю «дощечку» прийде милий. Вербова дощечка — це кладка, через яку дівчина переходить із дівоцтва в сімейне життя.
Серед найвідоміших гаївок на Прикарпатті був найбільш поширений так званий «Ремінь». Дівчата й хлопці впереміш стояли в колі обличчями досередини. Руки тримали складені за спиною і співали:
— Сам ходжу, сам ходжу….
— Де ти діти подівав?
— Мор виморив, дощ витопив,
іно я ся, сиротонька, на біду лишив…
із зовнішнього боку кола в такт гаївки входив хлопець чи дівчина зі справжнім ременем, непомітно вручав його комусь із учасників у руки — і новий володар (володарка) ремінця, вичекавши для ефекту, поки вручальник відійде від нього, несподівано вдаряв сусіда (сусідку) справа. Били ременем, звичайно, злегка, хоча іноді попри жарти якась із дівчат могла і сильно вдарити зухвалого хлопця. Якщо той учасник, що мав бути битий, здогадувався, що в сусіда — ремінь, втікав швидше й зумів приткнутися в інший стрій, то називалося «пропало». Коли втікач ставав у коло, той учасник, котрий доганяв, непомітно передавав ремінець в інші руки й так само ставав між учасниками. інколи гаївка тривала дуже довго:
Моя мила гаївко,
Ой що ж тебе тілько:
В неділю ся зачила —
У вівторок ся скінчила!
— Все ж, на жаль, нині традиція великодніх гаївок майже втрачена на Івано-Франківщині…
— У деяких населених пунктах Галицького, Коломийського, Надвірнянського районів і нині ще проводять гаївки «Їде, їде Зельман», «Ой вийтеся, огірочки», «Посаджу я грушечки», «Пливе качур, пливе качур», «Жучок», «Чижик» та інші, а між піснями обмінюються писанками.
На превеликий жаль, сьогодні можна казати, що така чудова традиція великодніх гаївок майже втрачена не тільки в нас, на Прикарпатті, а й загалом в Україні. Проте всі ми, й особливо молоде покоління, повинні дбати про свою традиційну культуру та відроджувати ті духовні цінності українського народу, які шанували віками.
Розмовляла Оксана Процюк