Народний артист України, видатний комік, найкращий вітчизняний Швейк, телеведучий, патріот, благодійник — це все БОГДАН БЕНЮК.
Акторську кар’єру розпочав у кінострічці Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати» (1975 рік). Загалом знявся у більш ніж 50 фільмах.
У 1977 році отримав першу театральну роль. Працював у Театрі юного глядача. З 1980 року — актор Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. У 1989-1994 рр. працював старшим викладачем у столичному інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. У творчому доробку — сотні спектаклів з виконанням головних ролей.
У різні часи був телеведучим програм: «Шоу самотнього холостяка» на Першому національному, «Біла ворона» на 1+1, «Еники-беники» на СТБ. Разом з другом та колегою по театру Анатолієм Хостікоєвим і театральним продюсером та режисером Мирославом Гринишиним створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».
Заслужений артист України, лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (за фільм «Москаль-чарівник») і Національної премії України імені Тараса Шевченка (за виставу «Про мишей і людей»).
Нагороджений орденами Святого Михаїла та «За заслуги» II ступеню.
— Охарактеризуйте себе, Богдана Бенюка, як людину, чоловіка, батька, діда, друга, актора, українця?
— Однаково, Бенюк — актор, Бенюк — політик, Бенюк — тато і Бенюк громадянин, Бенюк — гуцул з полонини — це все одна й та ж людина. Не може бути актор в театрі один, а на вулиці зовсім іншим. Адже не дарма серед творчих працівників театру було багато дисидентів. Люди страждали за власну позицію. Вважаю, яку маску носиш, за такі тексти і відповідаєш.
Історія села Битків, де я народився, дуже давня — 1360 років. І опришків величезна кількість була в моєму селі. І за часів, коли Олекса Довбуш був, коли його четвертували, то навіть частину його тіла привезли в Битків, на палі. У центрі села стояла ця частинка тіла: залякували, щоб в опришки не йшли. І публікація у районній газеті про мене називалась «У Биткові народжувались опришки й Бенюк». То не знаю, з ким себе ототожнювати.
Я стараюсь відповідати усім людським якостям. Розумію, що мені часу не вистачає, і багато процесів проходять повз мої очі. Повиростали діти, внуки підростають, іноді втрачаєш моменти найважливішого. Северин, мій старший внук, якому шість рочків, нещодавно нарвав мені черешень із дерева, яке посадила дружина. Я у захопленні був від того, що він сам ліз на черешню, як у нього світилися очки . Це є ті святі моменти у своїй сім’ї, які ти хочеш бачити, які спонукають до життя. А через велику кількість обов’язків ти бігаєш і забуваєш навіть, якого кольору очі у твоїх рідних. Чимало повз мене пробігає цих моментів життєвих, але я стараюсь їх наздоганяти. Я народився під сузір’ям Близнюків, тобто в мені наче живуть дві людини. І тому зараз вам даю інтерв’ю й одночасно міркую, куди треба збігати по господарству. Стараюся зробити багато справ. Я трудоголік, але часу не вистачає ні на що. А найбільше моє бажання — поспати.
— Як може мистецтво впливати на виховання?
— Мені здається, що ми ще живемо стереотипами, залишеними радянською владою, коли в основу існування самої ідеології були закладені впливи на підсвідомість, на душу людини і таке інше. Тоді, я пам’ятаю, проводились усілякі конкурси, або з нагоди чергового ювілею, або з’їзду, або ще якихось подій. Де обов’язково в театрах, особливо в драматичних, відбувались прем’єри якихось патріотичних вистав, на кшталт «Загибель ескадри» чи там «Фронт» Корнійчука та інші вистави патріотичного змісту. Чи приносили вони користь? З одного боку ніби задурманювали, подаючи ідеологічно перекручені факти, а з іншого впливали на свідомість тих людей, які були малоосвічені і, приходячи до театру, отримували те, що їм подають пережованим на тарілці. А зараз, на мою думку, так поставлена творча робота у нашому театральному мистецтві, що наше керівництво абсолютно ніякої уваги не звертає на те, яким чином розвивається театр, і слава Богу. Тому що дотація, яку ми отримуємо від держави, не відбивається у якихось ідеологічних формах, тому що ідеології розвитку нашої держави поки що немає. А коли немає ідеології, то, без сумніву, театр не виконує своєї основної функції — виховувати громадянську позицію, смак людини, повагу до історичних цінностей, що завжди було його завданням. А оскільки цього зараз не відбувається, то театр перебуває в певному очікуванні. Як надалі розвиватимуться події, ніхто не може передбачити. Але театр завжди викликав неймовірний відгук душі людської. Адже коли він не відповідатиме часовим вимірам, якщо люди не відчуватимуть перегук із часом, в якому живуть, тоді театральні зали взагалі спорожніють. Обов’язково мають бути зміни, інакше ми, живучи в центрі Європи, не вирулимо з цих питань і не зможемо існувати як самодостатня держава, не маючи певних засад, національної самосвідомості.
На жаль, не вибудована вся школа виховання, вона просто відсутня в нашій державі.
Немає ідеології розвитку нашої держави. Тому й немає у людей почуття власної гідності, відсутня громадянська позиція.
— Як Ви ставитесь до необхідності захисту Батьківщини, військового обов’язку та процесів професіоналізації українського війська?
— Я твердо впевнений, якщо ми не утримуватимемо свою армію, не будемо годувати своїх солдатів, не матимемо надійного захисту, тоді будемо утримувати і годувати армії інших країн. У будь-якій професії мають бути професіонали. А у війську взагалі — професіонали вищого ґатунку. Серед тих офіцерів, яких я знаю, величезна кількість неймовірно порядних людей. І цим людям потрібно надавати можливість робити кар’єру, прибрати корумповані речі, які існують у нашому суспільстві. На жаль, те негативне, що існує в повсякденному житті, відбивається й на армії. Але все-таки здоровий глузд, професіоналізм, прагнення професійної гордості та офіцерської честі мають відігравати вирішальну роль. І українська армія має бути професійною. Я бачу, як в інших країнах живуть і служать військові. Наші підрозділи їдуть за кордон, українці проявляють себе там досить достойно. Але умови життя військових професіоналів мають піднятись до рівня життя їх колег в європейських країнах. В Україні потрібно піднімати авторитет української армії серед громадян.
— У своїй акторській карєрі ви зіграли чимало і патріотів, і зрадників? Які Вам найближчі, найдорожчі? Чи можите окреслити спільні риси цих антиподів?
— Мені доводилось грати військових різних часів. Але вважаю, що головні риси справжніх військовиків завжди залишаються сталими. І знаю, що серед військових в усі часи зустрічались і деспоти, і люди великої душі, однозначної формули не існує. Там, де є люди, там є весь набір, уся гама почуттів. І там є душа. А вона має властивість співпереживати, відчувати, реагувати на всі життєві ситуації. Армія — це не щось таке, що має бути в зоні відчуження. Це перш за все достойні умови життя для тих людей, що захищають Вітчизну. Військові ведуть інший спосіб існування, часто-густо пов’язаний з труднощами, для того, щоб в будь-який момент виступити на захист свого народу і країни. Це споконвічні речі, які були притаманні ще нашим козакам, коли ти перший сповіщав про небезпеку, ставав на захист і клав голову, аби не пройшли ті, хто жадає захопити твою територію.
Військовий має бути патріотом. І громадянином, українцем. Патріотизм — це коли Господом Богом дається тобі одна мама, яка тебе народила, батько і держава, яка дала можливість існувати. А ми часом поводимо себе надзвичайно дивно і кажемо: «А що мені Україна дала?». Але справедливо запитати: «А що ти зробив для того, щоб держава ця існувала?». І тому цей процес має бути обопільно зрозумілим, нашу державу нам потрібно відбудувати. Кожен свідомий українець має покласти на вівтар будівництва держави всі свої зусилля і здібності.
— Президент України нагородив Вас орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Власне, що це для Вас?
— Ми повинні розуміти, що у кожній людини, яка працює на ниві мистецтва, не простий заробіток. Ми відрізняємося — драматичні актори, оперні, ті, хто в балеті працює. І якщо людину нагороджують чи звання народного артиста дають, це заробляється роками і не залежить від каденції того чи іншого президента. Не президент нагороджує — держава, народ, так розумію… Щодо нагородження, це обов’язково треба робити. Якщо держава фінансово не завжди може допомогти людям мистецтва, то принаймні такі ордени, які надають честь, і славу, і гідно зароблені, мають бути.
— Чи служили Ви в армії і Ваше ставлення до людей у погонах?
— Я в Радянській Армії не служив, бо потрапив під комісію, яка називалась ТСП, що означало «тяжелое семейное положение», бо в мене двоє дітей було. З двома дітьми я вже служити не міг, бо мав їх виховувати. А коли б була одна дитина, то мене, артиста, точно б загребли. А так просто дістав військовий квиток десь у 28 років. Ще й посварився у військкоматі, бо мав забрати цей військовий квиток відразу після комісії, а років зо три за ним не приходив. У 1974 році на мене було заведено справу у КДБ. За що, не знаю. Може, анекдоти десь розповідав, і хтось там стукав. І коли вже розвалювався Радянський Союз, знайомий працівник з КДБ каже: «Богдане, я можу тобі принести почитати твою справу і ти знатимеш, хто на тебе стукав». Ми сиділи, чарку випивали, і я погодився. А він мені: «Моя порада — не читати. Ти потім не зможеш тим людям дивитись в очі, не зможеш жити, весь час буде висіти над тобою цей тягар».
Я зараз щасливий чоловік. Розумію, як тепер треба діду себе поводити, щоб онуки потім не розхлебтували те, що в сьомому коліні по роду закладено. Бо якщо подивитись на родину мами й тата моїх, то вони з батраків, бідували. І мамин рід такий бідний, і татів бідний. А тут я народився. Якщо мене порівняти з тим, що мали мої батьки, то я, без сумніву, дуже багата людина. Дивлюся вперед і вважаю, що оці всі речі, які я маю, це є здобуток переживань родини моєї, яка страждала. Тобто, маю тепер випробування пройти і дивлюся вперед, хто переді мною стоїть, і думаю, як не нашкодити тим, хто складає оцю ниточку родини. Життя нам постійно підкидує такі ситуації, щоб ми робили вибір: або так вчинити, або так. І нехай я потім замажу якийсь проступок, виправдаю себе, але ж я собі розумію, що цей проступок був негативний. Потрібно думати про великі речі, які зберігають душу. Бо коли людина останній подих робить і думає про душу, а не знає тих речей, які потім там, в іншому житті, відбуваються, вона повинна пам’ятати, що рахунок відкритий на кожного, і кожен рахунок підбивається.
— Кого б Ви прагнули зіграти в кіно?
— Бажання зіграти якогось діяча не маю, немає підґрунтя. Я не мрійник. Кіно — це таке виробництво, яке повинно мати стабільне фінансування, а кошти може давати тільки держава. Якщо держава дає, то з’являється такий чоловік, який називається «продюсер». Він впливає на постановочну групу фільму, підбирається режисер, і він, коли набирає акторів, обов’язково погоджує з продюсером склад акторської групи. Якщо продюсер не любить Богдана Бенюка як актора або як людину, то як би режисер не любив Богдана Бенюка, він у цей фільм ніколи його не візьме. Іноді акторська доля залежить від таких речей, про які ти собі подумати не можеш. І коли всі погоджуються і починається кіновиробництво, все одно як перепона стає відділ кіно у нашому Міністерстві культури. Коли ти знаєш про всі ці складнощі, про що можна мріяти. Тут треба бути самому собі адміністратором, вміти себе розкручувати, знаходити контакти і все робити самому. Тобто менеджмент має бути в крові кожного актора, він з ним має виховуватись.
А самому зняти фільм — це затрата зовсім іншої енергії, яку я ще і не пробував. Треба знайти команду, заплатити їй за роботу, знайти продюсера, гроші на виробництво. Влазити у зашморг виробництва кіно я не готовий.
Про армію також можна робити фільми. З Анатолієм Хостікоєвим ми до солдатів їздимо, спілкуємось. Не втрачаємо традиції, коли працівники культури мають їздити до солдатів. І це потрібно робити, тому що ритм життя, який є в армії, вимагає якнайбільшого спілкування з представниками мистецтва, оскільки він обмежує можливості людей у погонах культурно збагачуватись. Тому для них треба проводити творчі зустрічі, показувати фільми, вистави. Тоді військовики відчуватимуть себе менш відірваними від суспільства.
Завжди придивляюсь до хлопців-військовиків, з якими зустрічаюсь. Я покладаюсь на військових — вони захищають мене. За це честь їм і хвала!
Володимир КОСЕНКО, Військо України