Моє звернення до холуя і лакея Дмитра Павличка з приводу його чергового пасквілю, цього разу присвяченого невдасі Ющенкові.
ВельмиНЕшановний Дмитре!
Звертається до вас, спочатку націоналістичного, потім комуністичного, а згодом знову націоналістичного полум`яного "поета і трибуна" тележурналіст, якого у радянській середній школі свого часу змушували вчити напам`ять ваші справді вражаючі вірші-балади про "бандерівців-головорізів", "безневинно замордованих комсомольців" чи "фашистську продажну діяспору" в далекій Америці, і прочая, прочая…
Титулів у вас багато, а стільки медалей і орденів заслужили від усіх режимів своїм підлабузництвом та підлістю на всі ваші немічні груди… Додам і я кілька епітетів від себе. Бо ваша завжди пристрасна фальш і "камсамольський" запал вже дістав мене і, смію запевнити, все моє незреалізоване покоління!
Прізвища вашого не пишу, бо ви його ганьбили немилосердно впродовж свого продажного, завжди переляканого і від усякої влади залежного існування… Ганьбили прізвище батьків, простих, чесних і працьовитих галичан з прикарпатського села. Розумію, що літератори, навіть такі продажні, як ви, мають завжди аморальну і завищену самооцінку. Дехто з моїх друзів вважає, що вам "пороблено" чи роблять поправку на старечий маразм, але я завжди відчував у ваших різноманітних "форумах національного порятунку" і сльозливо-сопливих "зверненнях до нації" цинічний розрахунок і фальшиву патетику! Курву видко здалеку.
Саме тому у свої 46 років я відмовляюся збагнути, чому зломлений комуно-фашистами на початку буремних 50-тих років сільський юнак, що дійсно щиро допомагав підпіллю УПА, але якого НКВДисти змусили зрадити своїх побратимів, скараних на смерть, привселюдно обплювати (для зняття обвинувачення в українському націоналізмі) Ідею Нації, а потім регулярно і пафосно писати покаянні і обвинувачувальні опуси на передовицях тодішньої ідеологічної періодики, – чому ця похилого віку Ходяча Українська Ганьба, яка при комуністичній УРСР чи вже незалежній Україні завжди розкошувала, вкотре претендує на морального авторитета Нації?!
Та досить вже "вилизувати" і обпльовувати, Лакею! Моя порада – неморально кусати руку, яка колись годувала, чуєш, Холую?! Поспішай писати мемуари, кайся у численних гріхах і зрадах та міркуй на самоті, чому купка заляканих, тупих і самозакоханих сцикунів в далекому 1991 році не спромоглася скористатися шансом, подарованим для Українців тодішньою розгубленою комуністичною фракцією "239"… Милуйся тепер, Дмитре-недоумку, втратою держави, – проголошеної недостойними і керованої недостойними… І роздумуй, Падлюко, чому зараз (парадоксально – та це дійсно так!) гарантом держави є не еліта Нації, (чомусь не випещена за два десятиліття Незалежності), а тупий неукраїнець і колишній рецидивіст-зек, який маніакально навіть своєї тіні боїться. Амінь.
Руслан Коцаба, 1966 року народження, мешканець Івано-Франківська, колишній член Української Гельсинської Спілки, журналіст, батько двох донечок Квітки і Зірки, перший заступник голови обласного "Меморіалу ім. Василя Стуса", учасник трьох експедицій-прощ на Соловецькі острови та Сандармох, учасник акцій студентської непокори початку 90-тих років, керівник наметового містечка перед Верховною Радою під час Помаранчевої Революції, власник китайського скутера "Мустанг-150", НЕлітератор
ПиСи: Зважаючи на емоційність та дискусивність, для молодших – витяги з "Большой совецкой энциклопедии":
Павлычко Дмитро (Дмитрий) Васильевич (родился 28.9.1929, …), украинский советский поэт. Член КПСС с 1954. Окончил филологический факультет Львовского университета (1953). Автор сборников стихов: … «Быстрина» (1959; русский перевод 1960), «На страже» (1961), «Пальмовая ветвь» (1962), «Лепестки и лезвия» (1964), «Хлеб и стяг» (1968), …
За сборник избранных произведений «Днина» (1960) удостоен Республиканской премии им. Н. Островского (1961). Поэзия П. посвящена новой жизни воссоединённых западноукраинских земель, разоблачению украинских буржуазных националистов, борьбе за мир. … Награжден 2 орденами, а также медалями.
Згоден, що Павличко – талановитий пристосуванець (як і Драч чи Яворівський…) Погоджуюся, що своїм ущербним бажанням виживати приніс багато шкоди і користі у різні періоди. "То виринав, то потопав", – топив і рятував. Як людина він ненадійний, як патріот – непослідовний. Краще вже якось без нього, без його безапеляційно-безцеремонного "Ющенко, не встрявай у виборчу кампанію!"…. Навіть частівку Павличкові заспіваємо, зараз популярну: "Ти кто такой, давай, досвіданія!" Історичних перешиванців – на смітник історії! А пісня на його текст "Два кольори" і без нього виживе – вона живе окремим, неполітичним життям.
«Мы должны спасать украинский язык, а вместе с ним – идею социализма. Поскольку там, где гибнет нация, там гибнет и социализм… Пусть прозвучит в этом зале слово В.И. Ленина… Это и есть наша главная платформа».
(Д. Павличко, жовтень 1989 р., ВР УРСР)
Політична досвічена проститутка Павличко ось що писав колись (що не дозволяє йому бути моральним авторитетом)
Павличко про Москву:
"І на Схід дивились галичани.
На Москву дививсь в надії Львів…
Як добре, що на світі є Москва,
Моя земля, столиця і надія!"
Павличко про Державний Прапор:
"Тож не вдалось огидливим ізгоям
Вас отруїти жовто-синім гноєм
У холодно-вітряній чужині"
Павличко про партію комуно-фашистів:
"До комунізму стрімкі плаї – це Україна – зоря моя.
Партія – серце її, Ум її – партія!"
Павличко про Кремль:
"Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Мені всміхнулась доля люба
У сяєві Кремлівських зір"
А ось вірш цього пристрасного і брехливого Гандона з великої Букви "Про молодіжну організацію ПЛАСТ"
Під Нью-Йорком – табори пластові,
Жовто-сині сяють прапори…
Як убити з кров"ю чи без крові, –
Вишкіл там ведуть проффесори!
Всі вони майстри удару в спину
Вішальники, гангстери, збуї
В боротьбі за "вільну Україну"
Пропонують методи свої.
Хтось підкаже – може краще газом?
Той готує кулю, той – петлю
В"яже так, аби убити разом
І мене, і все, що я люблю.
То вони мене намалювали
Приліпили ЗІРКУ до чола
Заховалися у стрельбища-підвали
І січуть і знищують дотла…
Отаке-от…
Руслан Коцаба