Траса шостого етапу гірського чемпіонату України, що пройшли 25 серпні прямий на території гірського туристичного комплексу, була, на думку пілотів, теж цікавою. Але – по-своєму. Як, втім, і сама гонка, і її результати – і вони на «Буковелі» виявилися по-своєму цікавими …
Характеризуючи трасу «Трембіти гірської», наприклад, Олександр Медведченко зазначив, що перша частина дистанції являла собою дуже ходовий відрізок, але пропонувала пілотам не таке й велике кількість траєкторій. А от для другої частини, і більшою (кордон умовно проходила по досить ефектному і небезпечного місця – по мосту через гірську річку, де потрапив у серйозну аварію Василь Макара), взагалі не існувало такого поняття, як ідеальна траєкторія. Ширина гоночного полотна, кам’янисті узбіччя, які пілоти активно використовували при проходженні віражів, щедро приспав трасу «горохом» з дрібних і великих камінчиків. Плюс, не такий і великий перепад висоти – всього 120 метрів. Все це, в підсумку, призвело до того, що не завжди і не обов’язково головну роль в успіху грала техніка. Що яскраво довів той же Сергій Німець, обійшовши на своєму «Форді» класу А3 Миколи Ільницького на повнопривідної «Еволюшн».
А ось «Буковельська» підйом був більш вимогливий скоріше до самої техніці і до її підготовки, ніж до якості пілотажу. Різний по характеру асфальт, десь зовсім свіжий, десь уже закоткувати, а також чисте небо і яскраве літнє сонце, прогрівають асфальтове покриття, – мабуть, це були найбільш важливі змінні в гоночному рівнянні шостого етапу. У рівнянні, яке вирішувати припадало саме на рівні техніки. Так що явно не випадково трасу «Буковеля», яка була довшою (довша майже на півкілометра) і яка мала майже в два рази більший перепад висот (230 метрів проти 120 на Верховинском перевалі), пілоти проходили швидше. Наприклад, абсолютний переможець обох етапів (і, між справою, достроково став чемпіоном і в «абсолюті» і в класі А4) Володимир Петренко – на 10 секунд швидше (1’34 "8 проти 1’45" 0).
До слова, говорячи про важливість техніки, достатньо не тільки згадати результати Ільницького та Німц на п’ятому етапі, але одночасно ще й порівняти «Буковельська» часи цієї пари. Якщо на Верховина на одному з підйомів обидва пілоти подолали гору з абсолютно однаковим часом, а кращий час Сергій було швидше часу Миколи на 2 десяті секунди, то в залікових підйомах на «Буковелі», в боротьбі за друге місце, ужгородський спортсмен програв гонщикові з селища Кути три і чотири секунди.
Втім, скидати з рахунків якість пілотажу – це було б грубою помилкою. Той же Юрій Лепехін, наприклад, зізнався, що, незважаючи на всі прикладені їм зусилля, він так і не встиг до кінця запам’ятати конфігурацію траси (а це 11 правих поворотів і 7 лівих), а тому мало не щоразу «забував» про однією з останніх швидкісних зв’язувань. Що втім, не завадило івано-франківці в обох залікових підйомах показати абсолютно однакове і, в підсумку, переможне (для класу А2) час. Крім того, коли техніка у гонщиків була близька за характеристиками, або навіть однакова, а трасу вдавалося в рівній мірі запам’ятати, на передній план виходило вміння ефективно реалізувати всі технічні можливості техніки. Вибір типу покришок, вибір тиску в покришках, настройка підвіски – все це було найважливішими складовими успіху. І, напевно, найбільш показовим у цьому аспекті був виступ Михайла Чорнея, що мав у своєму розпорядженні дуже цікавий автомобіль, Renault Clio Sport, але не встиг його як слід вивчити. У підсумку – лише одинадцяте місце абсолюту.
Говорячи про гонку на «Буковелі», обов’язково слід згадати ще і той факт, що, незважаючи на травму руки, Михайло Серветник все ж вирішив вийти на старт. Правда, не на своєму повноприводному автомобілі, а на «вісімці» Юрія Лепьохіна. При цьому, львів’янин, фактично, керуючи автомобілем однією рукою, програв самому Юрію всього 4 секунди, кращому часу Жолінского – всього 3 секунди, кращому часу Маркіяна Клименко – всього секунду. І що найголовніше, Михайло заробив важливі очки в абсолютний залік чемпіонату, щоб зберегти шанси поборотися за «бронзу» сезону з Сергієм Німц (який, до речі, завдяки черговій перемозі, достроково здобув собі «золото» в класі А3). Перед фінальним етапом він, на жаль, упустив другий рядок, пропустивши вперед та Миколи Ільницького, і Сергія Німц, і Дмитра Тананевіча, але зате утримав за спиною Сергія Чекана.
Правда, що стосується Чекана, то, на жаль, киянин був змушений пропустити шостий етап – підвела техніка. В результаті, клас А3 явно втратив у розпал пристрастей в самій гонці – основну боротьбу фактично вели між собою лише Сергій Німець і Дмитро Тананевіч, але зате серйозно загострилася ситуація в заліку чемпіонату – одесит, завдяки здобутому другому місцю, зміг перед заключною гонкою сезону з відривом в 29 очок вийти на другий рядок у заліку класу.
Самим же цікавим подією шостого етапу, мабуть, можна вважати появу на трасі Ярослава Крищук. Молодий пілот зараз проходить службу в армії, а тому в нинішньому сезоні це його перший вихід на бойову трасу. Та ще й уперше на своєму «Форді». До цього Ярослав провів на автомобілі лише невелику ознайомлювальну тренування на одному з аеродромів. А до тренування, незважаючи на те, що військова частина розташована зовсім поруч із «Чайкою», він навіть оком не глянув на хоч якісь автомобільні змагання – щоб не труїти гоночну душу, нудьгуючу по рідній стихії.
Тим цікавіше було спостерігати за тим, як з жадібністю використовує Ярослав кожну хвилину отриманого в своє розпорядження гоночного уїк-енду. Як він намагається з кожним новим підйомом зрозуміти і себе, і техніку, як вбирає в себе всі вказівки тренера, а потім в точності всі реалізовує на трасі. Як бореться з неприємностями, що випали на його голову – наявні домовленості на поставку спортивних покришок були, на жаль, було порушено, в результаті хлопцеві довелося виступати на серійній гумі. Як з кожним новим підйомом поліпшується його результат – 1’50 "9, 1’50" 1, 1’49 "0, 1’46" 7. У підсумку, у фінальному протоколі гонки Ярослав зайняв п’яту позицію в абсолютному заліку і третю в повноприводному классе А4.
Але був і ще один важливим момент за участю Ярослава Крищук, його сім’ї та його команди, які на загальній раді прийняли рішення надати на гонку свій автомобіль Василю Макара, який, нагадаємо, напередодні потрапив в дуже серйозну аварію. Як зазначив після фінішу Сергій Трутнєв, таким рішенням колеги буквально повернули спортсмена до життя. Адже після пережитої аварії Василь страшно переживав, і цілком міг назавжди зневіритися і в собі, і в своїх силах і можливостях. Але надану йому довіру і надана можливість вийти на трасу зробили свою справу – аварія залишилася далеко позаду! І це, напевно, яскравий ілюстрація одного з життєвих постулатів, описаних в шкільному класному куточку в селі Краснопілля, про який не знайшлося приводу згадати під час розповіді про гонці на Верховині – в гірських гонках просто відсутня навіть таке поняття, як егоїзм!
Автоцентр