У своїй програмі на ТВІ Микола Княжицький провів цікаву розмову про гуцульську Криворівню та гуцульську культуру. Тому пропонуємо діалог пана Княжицького з отцем Іваном Рибачуком.
Микола Княжицький: З отцем Іваном ми познайомилися на Івано-Франківщині в селі Криворівня. Отче, дякую, що ви в Києві знайшли час зайти до нас. Хотів просто з вами поговорити про декілька речей – про вашу церкву, про Криворівню і про вашу роботу. Все це, може, речі трошки прозаїчні, але оскільки я щиро захоплений і вашим селом, і навколишніми селами, загалом Карпатами, і так само захоплений тим, що ви робите, то, думаю, багатьом нашим глядачам цікаво буде про це дізнатися. А почати хотів би про Криворівню. Скажіть декілька слів про це село.
Іван Рибарук: Слава Ісусу Христу! Так само радий вас бачити і радий нашій зустрічі. Криворівня справді є якесь дивне й особливе село, особливе місце. Те, що Криворівня стала таким центром духовно-культурним, факт незаперечний, тому що до нас багато дуже приїжджає людей сьогодні. І то є продовженням тої традиції, яка започаткувалася понад сто років тому, коли до Криворівні приїжджали ті люди, яких ми сьогодні знаємо чи вивчаємо, люди енциклопедичної величини – це Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський і багато-багато інших постатей.
І сьогодні ми знову відчуваємо і бачимо те саме. До нас їдуть науковці, до нас їдуть митці, до нас їде багато туристів.
Микола Княжицький:А от чому вся ця українська інтелігенція… Я взагалі був здивований, коли побачив плебанію, в якій ви живете. Стоїть така дерев’яна хата, і таблички – “Тут жила Леся Українка”, “Тут бував Іван Франко”. Всі ці люди були у цій хаті?
Іван Рибарук: Звичайно, всі були. Тому що це дім, де жив священик Олексій Волянський, а він був дуже прогресивним церковним і громадським діячем. І, можливо, якось широтою своєї душі, світлістю свого розуму, патріотизмом українським й істинним християнським життям він зміг привабити цих людей до себе.
Микола Княжицький: А всі ці люди – чому вони їхали саме туди, саме в Криворівню?
Іван Рибарук: Франко приїхав тому, що його запросили через його дружину – запросила дружина Володимира Гнатюка, з якою вони приятелювали й зустрілися в Косові на базарі, поспілкувалися і запросили до Криворівні. Грушевський приїздив вже пізніше також по запрошенню, коли дізнався про те, що Криворівня таких людей приймає – свідомих людей, українців, науковців. Хоткевич приїхав тому, що утікав від переслідувань царської Росії. Втік до Львова – йому сказали: “Хочеш сховатися – їдь у Криворівню, так буде безпечно”. Леся Українка приїхала тому, що вона їхала в Буркут лікуватися.
Тобто у кожного своя дорога до Криворівні була, але всі вони, мабуть, знайшли щось спільне – те, що, можливо, тягне і сьогодні людей. Той дух якийсь особливий, те середовище. Тому що ми дуже часто говоримо про тих, хто приїхав – але дуже важливо пам’ятати і тих, до кого приїхали.
Микола Княжицький: У цьому ж селі, наскільки я знаю, знімали “Тіні забутих предків”? І Параджанов теж там жив, а до цього Коцюбинський, за твором якого було знято цей фільм.
Іван Рибарук: Так, до нас приїздив Юрій Герасимович Іллєнко, який власне розповідав нам про те, як цей фільм знімався. Ну, найперше Коцюбинський написав це. Знову ж таки, через спілкування з людьми, через те, що, можливо, люди його зустріли відкрито, щиро і змогли передати йому те, що для нього було живим, важливим таким. Це такий зв’язок сердець людських. Він зміг добре передати в творі те, чим жила Гуцульщина, що було для нас таким болючим і радісним. А Параджанов, відчувши, мабуть, оцю щирість, зумів зняти фільм, який став геніальним. І сьогодні ми знаємо завдяки цій стрічці також значною мірою і Параджанова, й Іллєнка. Ну, і Коцюбинський став ще більш відомим.
Але найголовніше те, що, як казав Станістав Вінценз про Гуцульщину – про “європейську Атлантиду”, що вона була завдяки стрічці відкрита світу.
Микола Княжицький: Цікаво, що там жив також Станіслав Вінценз, який є дуже відомим польським письменником-інтелектуалом. “На високій полонині”, здається, називається його роман, який було не так давно перекладено й видано українською мовою.
Іван Рибарук: Це зробив Тарас Прохасько.
Микола Княжицький: Тобто не лише представники української культури жили в цьому краї.
Іван Рибарук: Станіслав Вінценз виріс у Криворівні. Тому що пан Пшибиловський, який володів Криворівнею, – це був його дідусь. І все дитинство Вінценза там пройшло, він зростав там. Його годувальницею була наша гуцулка криворівнянка Палагна Сліпенчук-Рибенчук.
Микола Княжицький: А ви сам – гуцул?
Іван Рибарук: Так.
Микола Княжицький: От що таке в гуцулах є? Мені здається, людей туди тягнула не лише природа. Тому що красивої карпатської природи в багатьох різних частинах Карпат багато. А тягнули багато в чому і люди. І коли Гнат Хоткевич туди приїхав, мені здається, що в Красноїллі він перший театр зробив?
Іван Рибарук: Жив у Криворівні, а театр зробив у Красноїллі.
Микола Княжицький: Це село, яке є недалеко від Криворівні. От чомусь захотілося Хоткевичеві зробити саме гуцульський театр. Чим гуцули відрізняються від усіх інших українців? Як ви це визначили б?
Іван Рибарук: Бачте, говорять про те, що коли Хоткевич зайшов у корчму, він побачив, як два ґазди дуже щиро між собою розмовляли. Тоді він підійшов до корчмаря і говорить, що це, мабуть, найкращі друзі. Той каже – ні, це люті вороги. Але вони дуже люб’язно спілкувалися на людях. І Хоткевич зрозумів, що гуцули – добрі актори. Можливо, це дало поштовх для того, щоби створити цей театр.
Микола Княжицький: А що ще, крім того, що гуцули – добрі актори, відрізняє їх від інших українців, які живуть в інших регіонах України?
Іван Рибарук: Мабуть, те, що гуцулам вдалося краще зберегтися внутрішньо тими, ким вони є. Можливо, завдяки природнім умовам. Це зараз вже Гуцульщина стала більш доступна, а колись це все-таки був не такий легкодоступний куточок. Гори могли захищати нас від впливу поневолювачів. Адже кожне поневолення, звичайно, намагається асимілювати місцеве населення. Гуцули збереглися і є такими до сьогодні.
Власне цікаво також дух той український, коли нянька Вінценза говорила йому, що “ти навчися людською мовою говорити, а панською будеш говорити потім, коли вже станеш дорослим”. Тобто є розуміння гідності власної, що ми не є якимись нижчими чи меншовартісними, адже людська мова – то наша мова.
Тобто мені здається, що гуцулам вдалося зберегти власну гідність.
Микола Княжицький: Я коли був на Різдво у вашій церкві, то побачив, що правили ви, православний священик, не самі, а ще й з католицьким священиком. Здається, я взагалі ніде в Україні такого не бачив. Як ви ставитеся до такого співслужіння з представниками інших християнських Церков?
Іван Рибарук: Ми вже багато років на Йордан служимо разом і разом освячуємо воду. Взагалі ця практика не є останнім часом такою поодинокою: скажімо, спільні водосвяття, спільні Хресні дороги, спільні молебні. На Галичині ще, на жаль, це не є норма, але вже наближається до нормального стану сприйняття такого служіння. Особисто я в мене, мабуть кредо мого служіння – це об’єднання Церкви, наскільки це є можливо. Тому що те роз’єднання, яке сьогодні існує взагалі в світовому християнстві і в православ’ї зокрема – звичайно, це є рана. Це рана Христового тіла, якою є Церква Господня. Тому я всіма зусиллями намагаюся єднати людей, доносити, як тільки це можливо, до розуміння того, що Христос один і Церква Христова є одна. Маю друзів добрих і римо-католиків, і греко-католиків, і православних – всіх без винятку конфесій. Маю добре спілкування, молитовне спілкування, спілкування в душпастирській праці, обмін досвідом, зокрема паломництва спільні: ми ходимо до Зарваниці, ми їздимо до святинь інших християнських – православних, католицьких. Я думаю, що це необхідна частина життя Церкви в Україні сьогодні і це є дуже важлива частина життя, без якої майбутнє дуже непривабливе, якщо ми не будемо цю роботу робити.
Зокрема, в Криворівні ми вже цього року вшосте провели зібрання мирянського руху “За єдність Церкви і народу в Україні: Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці”, куди приїжджають вірні фактично всіх конфесій.
Микола Княжицький: І зі сходу теж?
Іван Рибарук: Так. І з Московського патріархату вірні так само приїжджають. Священиків ще не було, а вірні приїжджають. Маємо реколекції, спілкування, спільні молитви.
Микола Княжицький: Хотів запитати вас у ці дні, коли багато людей згадують, що 70 років тому утворилася УПА, – як це відбилося на гуцулах? І як зараз ваші земляки подолали певний розділ – мабуть, цей розділ таки був, бо якщо частина людей була в УПА, частина співпрацювала, скажімо, з радянською владою, яка була в той час. От як зараз люди до цього ставляться? Чи знайшли для себе відповіді, як ставитися до воїнів УПА, до ветеранів, чи знайшли порозуміння між собою?
Іван Рибарук: Бачте, вже минуло багато часу. 70 років – це немало. Тому деякі рани вже загоїлися. Деяких людей, для яких цей конфлікт був живим, їх просто вже немає, вони померли. Плюс історичні факти відкрилися. Ми розуміємо, що не тільки вояки УПА, скажімо, ходили в певному одязі – були і переодягнені співпрацівники НКВС, які, власне, і чинили ті звірства, котрі потім приписували воякам УПА. Хоча, звичайно, ніхто не безгрішний, і серед упівців, на жаль, були люди, які робили не те, що потрібно було робити захисникам рідної землі. Це факт.
Сьогодні більшість людей все-таки схильна сприймати УПА як українську армію, яка боролася за справу України і за Божу справу. А все інше – ну, війна то є війна…
Микола Княжицький: Я знаю, що багато людей постраждало навіть через таке дуже далеке відношення до УПА – висилали людей. Багато було вислано, скажімо, з вашого села?
Іван Рибарук: От цікавий дуже момент. У нас є маленьке село Бережниця, яке як сателіт Криворівні, – то жодна людина з Бережниці не була виселена. Але перед тим, у 1930-х, були місії такі християнські – і все село взяло участь у цих місіях, в Хресних ходах. У тому селі, хоча воно й маленьке, церква побудована. І якось так Бог зберіг, що жодної людини не було виселено. Багато хто говорить, що це тому, що молилися дуже добре, й був захист, покров Божий. Хоча, звичайно, це не означає, що всі, хто були виселені, були покарані Богом. Ні. А може, була єдність така між людьми, що ніхто нікого не здав, ніхто нікого не зрадив, – і якось могли зберегтися.
Криворівнянці були виселені, звичайно. І то поважні родини, і побожні родини, і дуже господарі добрі. І ті, хто були зв’язані з УПА, і багато постраждало, зокрема з тих, хто живе зараз. От наша стариця, духовна опора Криворівні Теодозія Андріївна Плитка-Сорохан, яка одинадцять років провела в таборах на Колимі і є для нас взірцем духовного життя. А сьогодні, в своєму поважному віці – взірцем молитви, взірцем української свідомості.
Параска Степанівна Плитка-Горицвіт – на жаль, вона уже відійшла до вічності, наша відома письменниця, філософ, художниця, іконописець.
Микола Княжицький: Параска Плитка-Горицвіт – це звичайна селянка, яка була вислана, потім повернулася з таборів і після того вела такий дуже своєрідний спосіб життя: вона написала від руки величезну кількість книжок, деякі з них, наприклад, – про індійську філософію.
Іван Рибарук: Параска Степанівна була вислана за співпрацю з УПА і ще доволі молодою – фактично підлітком, старшокласницею, в теперішньому розумінні. І те, що їй довелося пережити, змінило взагалі її життя. Скажімо, те, що через обмороження вона ледь не втратила ноги, її врятував грузинський лікар. Те, що вона майже п’ять років не могла ходити. І вона тоді дала таку обітницю славити красу Божу, славити мир Божий на землі. Це, можливо, був її внутрішній поштовх такий.
Що цікаво – таке нібито співпадіння: вона відбувала цю висилку в Казахстані, в Караганді. І це така паралель для мене особисто з Тарасом Григоровичем Шевченком, який також уже в Казахстані формувався вже як письменник і як художник. І вже тоді Параска Степанівна почала працювати в цьому напрямі. А повернувшись додому, стала описувати красу свого краю, описувати, збирати народні оповідки. Сама записувала свої такі життєві філософські міркування. Дуже багато написала молитов, які йшли з її душі. У віршованій формі писала життя святих. У неї є 46 книг по 500 сторінок кожна. Крім того, ми видали збірочку її ікон, в яку входить майже сто ікон. Зібрано близько семисот малюнків. Витинанки, фотографії, які вона робила, ліплення з глини, де зображені й гуцули наші, і козак Мамай, і олені – те, що їй душа підказувала. У такий спосіб вона славила мир Божий. Вона захоплювалася національно-визвольним рухом Індії – це був, мабуть, головний поштовх, коли вона писала “Індійські заграви”, там одна з таких якби прихованих ниток є власне про оспівування боротьби індійського народу за незалежність проти колонізації. І те, за що вона терпіла в сталінських таборах, на засланні, вона тішилася з того, що індуси змогли здобути незалежність. Це була мрія її життя. І вона в такий спосіб творчий також сприяла тому, що ми маємо сьогодні незалежну Україну. Бо таких вогників було, я думаю, по землі немало. І ті вогники нарешті з’єдналися в таке світло, яке ще, щоправда, потребує захисту.
Микола Княжицький: Отче, у вас книжечка – ви теж пишете?
Іван Рибарук: То книга моїх проповідей. “…Це дуже важливо” називається. Тому що справді слово Боже є для нас дуже важливе. Це проповіді, які записали мої друзі на диктофон і от видали таку книжечку. Сподіваюся, незабаром вийде ще одна моя книжка – короткі коментарі до євангельських і апостольських недільних читань.
Також, говорячи про творчість Параски Плитки-Горицвіт, я хотів би сказати і про нашу ікону. Ікона “Покровителька творчості”, повна назва її – “Криворівнянська ікона Божої Матері, втілення творчих задумів і покровителька Гуцульщини”.
Микола Княжицький: Тож у кого є творчі задуми, можна приїхати і поклонитися цій іконі до отця Івана в криворівнянську церкву.
Іван Рибарук: Багато хто так і робить.
Микола Княжицький: Я чув, що ікони лікують, я чув, що ікони допомагають вирішити складні моменти в житті. А от, виявляється, є ікона, як допомагає творити.
Іван Рибарук: Діви Марії є дуже багато ікон. Фактично помагає не ікона – помагає Богородиця. Але ці всі сотні і тисячі її зображень,і кожне з них – це лик Богородиці, це її присутність. А в Криворівні – ми це бачимо по тому, як склалося життя в селі, як воно стало цим духовно-культурним центром – Діва Марія явила себе якраз як покровителька творчості. Вона сприяла тим багатьом людям, які творили і творять сьогодні. Чи то є наукова праця, чи то є мистецька праця, літературна праця. Зараз кінематографісти працюють – нове мистецтво відносно.
Діва Марія справді допомагає, про це свідчить дуже-дуже багато людей. Головне – до неї молитися. Не має значення, де ти молишся, перед якою іконою – ти вір. Але кожна ікона немовби акцентує якусь грань життя Богородиці серед людей. От у нас в Криворівні є ікона Божої Матері “Нев’янучий цвіт”, це ікона в іконостасі. І колись у мене була така мрія, щоби написати таку ікону й обрамити її зображеннями святих, яких ми особливо шануємо в нашому селі. Бо у нас, крім основної церкви, є ще церковця на присілку. Шануємо Серафима Саровського, Івана Сучавського, є каплиці отця Піо, Миколая Чарнецького, Омеляна Ковча й інших.
Микола Княжицький: Я так чую, що ви називаєте святих і російської Церкви, і греко-католицької, і римо-католицької.
Іван Рибарук: Так. Це свідома робота. Тому що я глибоко переконаний, що для Бога свята людина вже не належить до якоїсь нації чи конфесії. Це святі Божі люди – і вони всі нам допомагають, а ми цю поміч реально відчуваємо.
І ми то свідомо робимо. Коли, наприклад, до мене звернулися наші односельчани, які працювали в Італії і хотіли побудувати капличку, то я сказав: “Побудуйте капличку отця Піо. В Італії його ж люблять. І ви самі їздите до нього до святих мощів, вклоняєтеся”. І так вийшло. Я дуже люблю Серафима Саровського, відчуваю його поміч, маємо його церковцю.
І от була ідея, щоби намалювати ту ікону “Нев’янучий цвіт” і навколо образи цих святих. Але Матінка Божа інакше розпорядилася – вона прийшла в цій іконі. І я бачу це як естафету духа від того, щоби зберегти цвіт, який тільки розпускається, щоби він приніс плід. Тобто власне це є наше покликання – зберегти цвіт. Чи то є збереження цвіту в буквальному розумінні як збереження природи, щоби ми не нищили той світ, щоби воно доростало, визрівало. Чи це є збереження цвіту дітей наших від будь-якого зла фізичного чи морального, духовного, адже ми кажемо, що діти – квіти. Чи то є збереження цвіту мови нашої, культури і традицій. От Діва Марія вказує на Ісуса. Я колись, коли був у Межигор’є на церковній конференції, де було 350 священиків з усіх континентів, то кожному подарував таку ікону. І до мене підійшов отець Ієронім, хорват, і каже: “Подивися, з якою любов’ю вона на дивиться на Ісуса”.
Микола Княжицький: А хто писав цю ікону?
Іван Рибарук: Людмила Рибенчук. Вона живе зараз, вона киянка, одружилася з нашим гуцулом Миколою Рибенчуком. Вони обоє іконописці, працюють і живуть у Львові. Діву Марію вона побачила на небі. Богородиця з’явилася їй, вона побачила це видіння – і понад три роки працювала, щоби втілити його. А потім, коли привезла вже й подарувала ікону нашій церкві, то перед тим чоловік привіз оклад. Зовсім інший чоловік – Микола Грицик, якого я ніколи не бачив, він колись до нас приєднався, коли ми йшли на прощу до Зарваниці. А він привіз і каже: “Не знаю, отче, для чого вам цей оклад, але я дуже хочу вам його подарувати”. І от цей оклад і ікона співпали – і вони зараз є в нас.
Потім, коли ікону тільки до церкви привезли, раптом приїхали художники – наші друзі. Ми не домовлялися про зустріч, вони просто приїхали в день, коли ми вирішували, як її розмістити в церкві. І наступного дня приїхали молоді актори з міжнародного фестивалю в Румунії. Отака хвиля була приїзду творчих людей. І Діва Марія якраз – це моє розуміння – вказувала нам на те, що оце є її діти, що вона їм хоче допомагати.
От Діва Марія показує на Ісуса, він одягнений у вишивану сорочку, в кожушок, і каже, що він їй такий любий в отакому вираженні серед гуцулів. Адже Ісус сам каже нам: “Ви – мої брати”. Тобто кожна людина є братом або сестрою Ісуса. Ми його друзі. І якщо гуцули – брати Ісуса Христа, то чому він не може бути одягнений в гуцульське, правда? І Діві Марії подобається такий Ісус. Тим самим вона каже: “Мені подобається ваша мова. Мені подобається вишивка. Мені подобається архітектура. Мені подобається вберя ваша. Мені подобаються ваші традиції. Мені це любе”.
І для мене це дуже важливо. Тому що сьогодні йде цей процес глобалізації. Хоча ми бачимо, що у світі вже є зворотна дія – але так завжди є. Якраз відновлення традицій народних. Слава Богу, що нам не треба їх відновлювати – треба лише їх продовжувати. Ми зберегли – це також те, що ми говорили спочатку про Гуцульщину, що нам вдалося зберегти себе. І дуже важливо нам не перетворитися на музейні експонати, а дійсно жити. Я дуже часто говорю нашим у проповіді, особливо коли вітаю наречених, бо в нас молоді майже завжди приходять до шлюбу в народному строї – я вітаю їх за це, бо ми цим живемо, це наше. Ви ж були в нас на колядуванні – там немає нічого театрального, там усе живе, кожен має свій одяг.
І для Діви Марії це важливо. Дехто мені інколи дорікає – мовляв, що ти носишся з цим, є інше в Церкві, там православ’я, якась ідея чи щось інше. А я каже – не забуваймо слова Ісуса Христа. Він каже: “Я найперший прийшов до загиблих овечок дому Ізраїлевого, сам будучи сином ізраїльського народу”. І сьогодні він приходить до кожного з нас, і йому важливим є те, як ми живемо, де є наші цінності, чи той цвіт, який, як оте дерево, яке багато років плодоносить. Маленька яблунька, на якій є цвіт чи це стара яблуня, на якій є той самий цвіт – і щороку є нове покоління плодів, які приносить дерево. Так само для нас є дуже важливим оце дерево роду нашого – чи гуцульського, чи загалом українського, чи всесвітнього. Щоби кожну квіточку, яка неповторна, бо як сніжинок немає однакових, так і квітки однакової немає, кожна інакша. І що більше квітів, то красивіший букет, то він різноманітніший. От візьмімо мед – який мед найбільш цілющий? Майовий, кажемо. Чому? Бо він різнотравний, там зібраний нектар із дуже різних квітів. І оця сума, поєднання цього всього дає максимальний ефект. І для Бога ми цінніші тим, коли кожна культура збереже себе і ми додамо і до краси букету всесвітнього, і до сили і лікувальних цілющих властивостей того духовного меду, духовного нектару, духовної краси. Тому для мене дуже важливою є оця естафета духу від ікони “Нев’янучий цвіт”, яка вже 350 років у нашій церкві, – до Ікони “Втілення творчих задумів” , яка тільки недавно до нас прийшла. Я в цьому бачу живу естафету.