У понеділок у читальній залі Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка Бога згадували частіше, ніж книгу. А слова про те, що ми християни, літали приміщенням, ніби м’ячик у пінг-понзі. Хоч бібліотеки стереотипно називають храмами, наприклад, мудрості, але в цьому разі саме її комусь і забракло.
В обласній бібліотеці виник т. зв. корпоративний конфлікт. Його суть полягає в тому, що частина колективу цієї державної установи виступила проти свого директора. Самі розумієте, подібні до цього конфлікти не виникають на порожньому місці. Це як гнійник, котрий наростає, заважає, болить і, врешті-решт, прориває. В бібліотеці «прорвало» добряче — у вигляді листа за підписами 13 завідувачок відділами, котрі пропрацювали тут по 20 і більше років, на адресу голови ОДА Михайла Вишиванюка. Вони звинуватили директрису в, м’яко кажучи, неетичній поведінці, поборах і, по суті, зловживанні службовим становищем. Скажімо, начебто людям виписували премії, які вони мали віддати директрисі. Зайнятися цим питанням керівник області доручив Антикорупційному комітету (існує, виявляється, така громадська структура при голові ОДА, яка складається переважно з пенсіонерів, а чи є у ній люди з юридичною освітою, важко сказати).
Як зазначив сам голова цього комітету Богдан Тинкован, проводили не перевірку, а вивчали факти, викладені у листі. Попри те, що частина з них підтвердилася, найгірших моментів, пов’язаних зі зловживаннями у фінансовій сфері, не виявлено, заявив він на зборах трудового колективу бібліотеки, котрі вів начальник обласного управління культури, національностей та релігій Володимир Федорак. Та загалом комітет виявив чимало різних порушень і виробив рекомендації щодо принципової правової оцінки діяльності директора. Щоправда, один із членів цієї організації, відомий колишній дисидент Богдан Ребрик, був більш категоричним у своєму виступі. Він відкрито заявив, що побори все ж мали місце, інша річ, що люди, котрі про це розповідали (йдеться не про авторів листа до облдержадміністрації, а інших працівників бібліотечної структури області), офіційно це підтвердити не мали бажання. «Боялися, — зауважив пан Ребрик, підсумувавши. — Керівництво треба міняти».
Щоправда, з цим згідні не всі. Зокрема, коли почалися, так би мовити, певні «рухи», пов’язані з першим листом, як з’явився другий — прямо протилежний за змістом. Підписали його вже 31 працівник, які були за директора. Коротко кажучи, колектив бібліотеки розділився. і це було чітко видно на зборах, які тривали майже три години. Зі всього там почутого і побаченого склалося враження, що саме такий принцип там і панує: «розділяй і володарюй».
Зауважу, що переважно виступали ті, хто був незадоволений керівником. На інших практично не залишилося часу, хоча б не сказав, що з їхнього боку було багато ініціативи. Головні звинувачення на адресу директриси полягали, по суті, в її ставленні до тієї частини працівників. Хамство, наговорювання поза спиною одне на одного, образи на кшталт «жопу від’їла», «лошара», «вперта смердюча гуцулка» і таке інше. Люди скаржилися на погані умови праці, скажімо, доводиться дихати порохами, стелажі з книгами і підшивками до трьох з половиною метрів висоти і доводиться лізти на них за допомогою драбини. Також доводиться самим переносити важкі підшивки видань з одного приміщення до іншого, хоча в бібліотеці є машина. Але вона, ця машина, зазначали промовці, буває чомусь виїжджає з гаража о п’ятій годині дня і повертається аж о пів на сьому. З керівником неможливо порозумітися, скаржилися працівниці, «вона навіть не хоче з нами говорити, лише ллє бруд на нас».
Щоправда, як уже зазначав, лунали голоси і на захист директора. Мовляв, і працювати з нею добре, і домовитися в разі якогось непорозуміння можна. Завдяки їй у бібліотеці проводиться чимало цікавих заходів, а сам заклад на доброму рахунку, сюди навіть їздять запозичувати досвід з інших областей. Дали слово, звісно, й директрисі, яка намагалася спростувати закиди на свою адресу. і в дечому це їй вдалося. Хоча практично всі, хто виступав, — і начальник обласного управління культури Володимир Федорак, і голова обласної профспілки працівників культури Богдан Бойчук, інші запрошені на ці збори особи, зокрема голова обласної письменницької організації Євген Баран, сходилися на тому, що в колективі склалася надзвичайно важка морально-психологічна атмосфера. Хоча коли керівник порушує деякі пункти колективного договору, а про це говорив Богдан Бойчук, то тут, мабуть, більш серйозні речі, ніж просто мораль. Між іншим, і з приводу самого колективного договору є питання. «Протестанти» стверджують, що ніяких зборів щодо його прийняття не було. Директор і ще кілька осіб самі його й прийняли.
А щодо понеділкових зборів, то вони, можливо, могли тривати й довше, якби В. Федорак не мав бути присутнім на якійсь важливій нараді. Але, зазначу, до якогось конкретного результату вони не привели. Будуть подальші перевірки, запевнив чиновник, за результатами яких і буде прийнято остаточне рішення. А як наразі жити людям? Можливо, управління культури, а саме воно й укладає контракт з директором бібліотеки, влаштовує таке керівництво, як є. Авжеж, заклад, ще раз повторюся, на доброму рахунку. Задоволена ним і письменницька організація. Але виходить на таке, що яблучко рум’яне лише зовні. і не треба забувати, що показники показниками, але людські долі є головнішими. Що ж до результатів роботи бібліотеки, то, звісно, від керівника багато що залежить, але їх творить передусім весь колектив. В івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці наразі його немає. Колектив поділений. Одні активно виступають проти директора, другі десь у душі їх підтримують, треті, навпаки, активно захищають свого керівника. Хтось щиро, а хтось (переконаний, що є й такі думки) — з певних міркувань. Але річ у тім, що, знову ж таки, саме від керівника залежить, чи буде колектив дружній, чи існуватимуть у ньому чвари.
На тих зборах побачив, що дехто б дуже не хотів, аби цей конфлікт набув розголосу. Мовляв, це суто трудовий спір, для вирішення якого є певна процедура. Так говорили деякі з запрошених. Голова обласної письменницької організації прямо пошкодував, що тут є журналісти. А що було робити тим 13 жінкам, котрі, ризикуючи своїм майбутнім (адже з такою специфічною професією, як бібліотекар, та ще й у певному віці, тяжко працевлаштуватися), виступили на захист своєї честі й гідності? Щодня, йдучи на роботу, думати, чи не наштовхнешся якщо не на пряму образу, то, принаймні, байдуже, холодне ставлення керівника? Чи нормально повертатися додому, у лоно сім’ї (а як відомо, саме жінка — дружина, мати традиційно вважається в Україні берегинею домашнього вогнища) з епітетом «смердюча гуцулка»? і ті, від кого залежить остаточний висновок у цьому конфлікті, повинні дуже добре подумати, перш ніж його зробити.
А свій висновок автор цих рядків уже зробив. У головній бібліотеці області, храмі мудрості, духовності і т. ін., скільки б там не звучало високих слів про Бога, наразі бракує не лише саме того, задля чого прийшов на землю Христос і віддав Своє життя на Хресті — любові до людей, а й звичайної людяності.