Наш нинішній гість — видатний український шахіст Адріан Михальчишин, відомий завдяки своїм численним успіхам на найпрестижніших світових шахових аренах. Він не просто гросмейстер, а й голова тренерської Комісії ФІДЕ — одного з найактивніших і найавторитетніших органів Міжнародної федерації шахів.
Втім, сьогодні розмова з Адріаном Михальчишиним передусім не про шахові турніри, а про те, як гра в шахи може вплинути на інтелект людей і цілих народів, що потрібно українцям для щастя та як сам гросмейстер зненацька опинився у вирі політичних баталій.
— Нині на вашу адресу лунають закиди, що ви, мовляв, відмовилися від українського громадянства. Це правда?
— Цілковита брехня. Думаю, такий “компромат” з’явився у зв’язку з тим, що мій син балотується у народні депутати. Я завжди був українським шахістом, був українцем. Ним і залишусь. 23 роки поспіль я виступав за збірну України, але після конфлікту в шаховій федерації грав за збірну Словенії. Тепер — винятково на тренерській роботі. Зокрема, я віце-президент шахової федерації й за “сумісництвом” тренер збірної Туреччини з шахів.
До речі, припускаючи, що ви мене про це питатимете, навіть узяв із собою ксерокопію свого українського паспорта, щоб раз і назавжди покласти край цим інсинуаціям. Між іншим, чимало українських тренерів нині працює у багатьох країнах світу.
— Ви усе життя присвятили шахам. А можете популярно пояснити, яка від них користь?
— Ну ось такий приклад. Рада Європи нещодавно прийняла рішення про розвиток дитячих шахів за програмою Гарі Каспарова. Тобто цивілізований світ дбає про своє майбутнє і почав активно тренувати мізки своїх громадян..
Шахи — це користь для країни. Це вже зрозуміли у світі. Тому розвинені країни нині з неймовірним завзяттям розвивають дитячі шахи, бо вони дають величезний поштовх розвитку інтелекту дитини. Там усвідомлюють, що сьогоднішні розумні діти — це завтрашні розумні громадяни, яким керувати країною. Я часто буваю на юнацьких чемпіонатах світу і зробив цікаве спостереження: американська делегація, як правило, складається з 250 чоловік, серед яких 20 — тренери-гросмейстери найвищого рівня. Для порівняння — на світову олімпіаду приїжджає у кілька разів менше висококласних тренерів, ніж на юнацькі турніри.
— Як ви вважаєте, а політикам було б корисно навчитись грати в шахи?
— Західна Європа нині переживає важку інтелектуальну кризу. І це не лише моє спостереження. Там дедалі частіше приходять до влади люди без інтелекту. Блер, Шредер, Берлусконі — цих людей важко назвати дуже освіченими. Свого часу вони потрапили під вплив великих міжнародних корпорацій і “посадили” економіку своїх країн. Великі виробництва були перенесені в Китай. А немає виробництва — немає податків, а отже, не наповнюється бюджет. І ніхто не може придумати нічого кращого, як скорочувати зарплати і вмикати грошовий верстат. А ще — підвищувати пенсійний вік. У результаті понад п’ятдесят відсотків молодих людей до тридцяти років в Іспанії — безробітні.
Тому наступники цих керманичів сьогодні намагаються якось виправляти ситуацію, зокрема і через так звані шахові рішення. Недарма Вінстон Черчилль брав на роботу в уряд лише тих, хто вмів добре грати в шахи. До речі, мій товариш, гросмейстер з Ісландії, у зв’язку з цим також зробив цікаве спостереження. Зокрема, він помітив, що в його країні у час економічної кризи дедалі більше молоді захоплюється грою в шахи. На думку цього гросмейстера, так уже сама природа поспішає на “інтелектуальну” допомогу.
— До речі, усталилася думка, що у нас в Україні все гаразд із розвитком шахів. То чому в нас так багато проблем?
— Найсильніша шахова школа — у Львові. Я цим нічого не хочу сказати, лише констатую факт. За часів СРСР молодіжні збірні Союзу на 80 відсотків складалися з львів’ян. До речі, особистий секретар Митрополита Шептицького професор Попель після еміграції став чемпіоном Парижа з шахів.
Приємно, що чимало моїх колишніх учнів нині, хоча й уже не займаються шахами, працюють на високих посадах у країнах Західної Європи, а одна з моїх учениць навіть стала міністром спорту Сербії.
Свого часу ми намагалися відродити та налагодити шахову справу і на сході України, але там лише здивовано розводили руками: мовляв, це ж не наш вид спорту, а єврейський… Ну що тут скажеш?
Звісно, проблема тут не лише в шахах. Насамперед інтелект — це висока освіта, яка дає можливість приймати правильні рішення у різних життєвих ситуаціях. Наших земляків за кордоном, до речі, дуже цінують. Бо вони є носіями інтелекту, який дає їм можливість пристосуватися до будь-яких обставин. Наші люди також вміють працювати. Але українців в Україні довели до такого стану, коли багато з них не вважають чесну працю гідним заняттям. Зарплата вчителя чи викладача, яка обраховується двома тисячами гривень, — ось рівень “футуристичної” стратегії нашої влади.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що українці за кордоном є носіями інтелекту?
— Маю на увазі передусім молоде покоління, яке дуже талановите. Я часто зустрічаюся з нашими студентами, які вчаться на Заході. Це величезний потенціал, люди з такими головами! Але ніхто їх в Україні не допускає до влади. І це наша трагедія. Бо якщо Захід ще має якийсь інтелектуальний запас, то в нас розумні люди нікому не потрібні. Це свідома політика наших “лідерів”. За десять років України може не стати, але для влади головне пережити вибори, розштовхати ліктями усіх розумніших та чесніших за неї й залишитися зі своїми портфелями.
До речі, дивна річ, але й рівень нашої базової освіти залишається доволі високим. Де б я не був — у Швейцарії чи Туреччині, завжди проводжу серед учнів тамтешніх шахових шкіл тести на загальний розвиток. І бачу, що наша базова освіта все ще відчутно краща, ніж тамтешні. Хоч у тій-таки Туреччині загальноосвітня школа — справжнє пекло. Там вчаться по вісім годин щодня, бо дуже велика конкуренція на вступ до місцевих університетів. Це я веду до того, що якби наші вчителі не працювали за копійки, якби нашу освіту не пожирала корупція, то Україна цілком могла б претендувати на одну з найосвіченіших націй у Європі.
— Який, на вашу думку, може бути вихід з цього, так би мовити, цивілізаційного глухого кута?
— Я не бачу іншої ради, крім цілковитої зміни поколінь. Звісно, ця зміна повинна відбуватися у тандемі із справді мудрими людьми старшого покоління, які давали б добрі та ефективні поради молодим. Бо вік успішності фізиків, математиків та тих-таки шахістів доволі короткий. Найкращі результати вони показують до тридцятого року життя. Далі творчий потенціал слабшає, але натомість з’являється досвід. Це ж стосується і управлінської сфери. Тому молоді повинні брати владу, а старші застерігати їх від тих кроків, які вже самі робили і які виявились безперспективними. Видатні шахісти кажуть: що більший майстер, то більше він знає про обмеження.
— Який ваш прогноз для українців?
— На жаль, сьогодні в Україні дуже багато загроз інтелекту її громадян. Одна з них — і, на мою думку, чи не найбільша —телебачення. Воно просто знищує мислячих людей.
На Заході із цим також є проблеми, але не в такій мірі, як у нас. У більшості країн, де я побував, увечері транслюють спеціальні програми класичної музики, чимало серйозних та пізнавальних програм. Там економічна криза знищує так званий телевізійний лібералізм, і телебачення стає серйознішим, я б сказав, інтелектуально-прагматичнішим, відповідаючи таким чином на запити суспільства.
— Можливо, в українців наразі інші запити?
— Я думаю, що нас зомбують свідомо. І ми повинні навчитися захищатися. Ви запитаєте — як? Приїжджаючи у Швейцарію чи Голландію до своїх колишніх учнів, які сьогодні є успішними та заможними людьми, я зауважив цікаву деталь: у багатьох із них вдома немає телевізора. І пояснюють вони це так: “Телевізор — найшкідливіша річ у домі, це інструмент для добровільного отупіння”. Що заважає нам наслідувати їхній приклад? До речі, я вмикаю телевізор лише для перегляду футбольних матчів.
— Напевно, саме тому українці, хоч і розумні, ніяк не можуть обрати гідну владу?
— Безперечно. Але це не єдина причина. Якщо дедалі гіршу політику урядів західних країн до певної міри компенсують університети — справжні опори суспільства, то в нас таких “запобіжників” ще немає. Як і західної етики праці. А вона передбачає: якщо я щось роблю, то роблю це чесно. Та й на Сході нам є чого повчитися. Чому східні країни такі успішні? Бо головна теза вчення Будди звучить так: важливо не те, що ти робиш, важливо те, як ти це робиш. Нам, українцям, бракує власне цього розуміння. Але воно обов’язково прийде.
— Вам не прикро, що ваш син не став шахістом, а подався у політику?
— Як шахіст, знаю жорстоку правду: син жодного гросмейстера не став гросмейстером. Один мій знайомий шаховий тренер якось мало не побився зі мною об заклад — мовляв, зроблю свого сина чемпіоном світу! Нічого у нього не вийшло. Як на мене, кожному треба робити те, до чого лежить душа і серце. Тому, якщо мій син прийняв таке рішення, я не можу йому це заборонити. Звісно, нам зараз непереливки, бо нападають з усіх боків, причому не лише на нього, але й на мене та нашу родину. Були погрози.
— Ви підтримуєте таке рішення вашого сина?
— Я батько, а тому по-іншому не можу. Я завжди казав синові: гра в шахи дуже схожа на життя. Бо і в шахах, і в житті часто дається лише один шанс. І кожен мусить сам вирішувати, як його правильно використати.
— До речі, а ваш син вміє грати в шахи?
— Зізнаюсь, він у мене часто виграє.
Експрес